Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 95

Та далеко не всім спадало на думку подібне, не звикли-бо запорожці до м'якості й лірики. А хто й задумувався на мить, той лише трусив головою і ще з більшим завзяттям кидався до натовпів довкола горілчаних бочок. Такими були ці люди, що не боялися смерті у бою і мов навмисне її там виглядали. Вони були лише частиною свого часу, його наслідком. Зробивши війну своїм головним заняттям, запорожці лише ставили собі за мету вижити у диких безмежних степах, серед безлічі ворогів. До великої і сильної України було ще неймовірно далеко, але вони раз і назавжди заявили про себе як про могутню націю воїнів. Службою у європейських монархів, вогняним смерчем по московських містах, Криму й імперії Османів козаки довели свою силу. Тож не було в них часу на думки про вищу справедливість. Треба було просто жити, що само по собі означало війну у тому далекому столітті…

Обличчя королевича сяяло не менше, ніж його коштовні обладунки. Сидячи на тонконогому арабському огирі, Владислав увесь час повертався назад і позирав на своє військо.

Перед непотрібним тепер табором стояли польські полки. Виблискуючи панцирями і кольчугами, оповиті султанами і загорнуті в дорогі хутра шляхтичі ще й зараз намагалися виглядати бадьоро, готовими до бою у будь-яку мить. Але якщо придивитися ближче, ставали помітними наслідки семитижневої важкої кампанії. Хворобливо блищали запалі очі на пожовклих загострених обличчях. Випирали ребра на кінських боках. Усе ще високо в небо підіймалися різнобарвні хоругви, але вітер тріпотів їхніми обгорілими краями, зазирав у дірки від куль і картечі. Жовто-коричнева багнюка, здавалося, навіки в'їлась у жупани. Десь позаду соромливо ховалися полки прусських ландскнехтів. Їхні вояки уже помітно хиталися од вітру: серед них найбільше лютували хвороби.

Але цього Владислав не помічав, не хотів помічати. Зараз перед ним було польське лицарство, яке зупинило турецьку армаду. Тож усі мали виглядати відповідно. Він махнув рукою сурмачеві. Це був знак до перешикування війська. Сурма срібним голосом пролетіла над головами жовнірів, і тисячі людей зарухалися, займаючи свої місця. Перед окопами виростала велетенська фігура орла, що розпластався над полем бою. У голові знаходився сам Владислав. Він весело сміявся, перемовляючись із почтом.

— То є славне військо, чи не так, панове?

— О, так, найсвітліший князю! — підтакував Любомирський, щільніше загортаючись у м'який хутряний плащ.

— Ці лицарі показали, що вони можуть. Гадаю, Осман дуже не задоволений, — бундючився пан Лєсковський.

Зачекавши кілька хвилин, Владислав ображено надув губи.

— Але вони, прошу пана, зовсім не ввічливі. За домовленістю, Осман мав би шикувати військо для привітань!

Він повернувся до хорунжого, який, сидячи поряд на коні, тримав особистий штандарт королевича.

— Дайте мені далекозору трубу.

Хорунжий похапцем витягнув із сідельної сумки невеличкий оптичний прилад. Владислав розклав трубу і почав розглядати турецький стан.

— Шикуються… Ну що ж, зачекаємо! Пан Березнецький поки що може розповісти нам, як там справи у Варшаві.

Рудовусий немолодий уже шляхтич здригнувся і торкнув коня, наближаючись до королевича.

— У Варшаві тільки й розмов, що про вас, пане Владиславе. Вельможне панство пишається вашими перемогами, як власними…

— Ну, ну, впізнаю наше панство. Ходити павичами перед гарненькими панночками для них важлившіе за оборону отчизни. А ви, пане Березнецький, чи не занадто довго затримались?

— Але, прошу пана, нас затримали татари! Ми не могли з паном Косоховським полишити Кам'янець, це було б самогубством! — гладкі щоки Березнецького затряслись у праведному обуренні.

— Пробачте, пане Березнецький, — недбало махнув рукою Владислав, — я не мав на меті вас ображати. Але не дуже давно ротмістр Віленський зробив те, що не змогли зробити ви з паном Косоховським. Однак зараз не про те. Як там пані Луїза?

— О, вона не могла дочекатися вас, князю. Просила навіть, щоб я взяв її з собою…

— Ну що ви, пане Березнецький! Хіба поля Марса — місце для панянок? Я би не пробачив вам того ризику, на який ви могли б наразити свою чарівну кузину.

— Звичайно! Я знав це, мій князю! Тому змушений був відмовити тій, котра так щиро вас кохає.

Владислав пхикнув. Що про себе думає цей набитий салом мішок? Може, він має надію віддати за нього свою кузину? Маячня! Добре, що не приволік її сюди. Пані Беата, яка ось уже два тижні проживала у покоях Владислава, була б, м'яко кажучи, незадоволена. О чарівна Беато! Це ж треба мати такі великі груди. Справжнє багатство!

З боку турків засурмили сурми і вдарили тулумбаси. Яскраво вбрані яничари й сипахи виходили наперед, ховаючи собою від поглядів поляків натовпи обірваних друзів, нубійців, бедуїнів і татар. Широко розтягнувши фронт, турки вишикувались у формі півмісяця і повільно вирушили до польського орла. З надзвичайною точністю рухів під акомпанемент музиків турки наближались, оточуючи поляків із флангів. Нарешті за двісті кроків турки зупинилися. Ще раз ударивши дрібно, замовкли тулумбаси.

— Нарешті. Я вже думав, що Осман злякався нашого вигляду!

Березнецький запопадливо замахав головою.

— Звичайно, мій князю. Султан уже міг пересвідчитись у могутності польської зброї!

— Ну, тепер ми лише привітаємо його. Це ж зовсім не боляче!

Усі присутні у почті голосно почали сміятися. При цьому кожний намагався сміятись якомога веселіше, і щоб це неодмінно помітив Владислав.

Від почту Османа, що з трьома сотнями вищих урядовців стояв попереду велетенського півмісяця, відділилася невеличка купка вершників. Вишикувавшись у три ряди, посли вирушили назустріч Владиславові. Позаду рухалося щось велике і темне. Королевич знову приклався до далекозорої труби.

– Єзус Марія! Ви бачите, панове, що це?

— Ні найменшої гадки, — знизав плечима Березнецький.

— Це слон. Очевидно, султан вирішив подарувати нам слона, — спокійно промовив Собеський, який теж знаходився поряд.

— О, це оригінально! Цей експонат займе гідне місце в моєму звіринці! — зрадів Владислав.

Тим часом турки наблизились і, склавши руки на грудях, привіталися. На чолі посольста був Гусейн-паша. Він трохи змарнів після того, як потрапив у немилість до падишаха, проте тримався напрочуд добре. Під час одного з нічних нападів запорожці вдерлись у шатро Гусейн-паші за Дністром. Вони буквально здерли з нього коштовну шубу і важкий черес із грішми. При цьому добряче побили, залишивши живим лише для того, щоб одержати викуп. Однак Гусейну вдалось утекти. Тепер на його благородному обличчі під білосніжним шовком чалми все ще проглядалися сліди козацьких лойових чобіт.

— Радий зустріти тебе, о Владислав-пашо, за мирною бесідою, а не для війни, — звернувся Гусейн через перекладача до королевича.

— Дякую, радий бачити й тебе, славний Гусейн-пашо. Вітаю із припиненням ворожнечі між нами.

Гусейн стримано хитнув головою.

— Мудрість перемогла впертість, і ми почули одне одного. Усе в руках Аллаха, тож я тільки радий таким обставинам. Як здоров'я у Владислав-паші? Чи його тіло полишила хвороба?

— Візир добре обізнаний зі станом наших справ, — посміхнувся Владислав.

— О, Аллах дав нам добрі очі і вуха у вашому таборі, тож ми знаємо дуже багато…

— Вітаю, мій друже… Щодо хвороби, то вона полишила мене. Я повністю одужав. А як ваш могутній падишах? Чи вже почав їсти? Кажуть, що він відмовлявся приймати їжу, доки його вояки не приведуть до нього Сагайдачного. Наскільки мені відомо, пан Сагайдачний усе ще у своєму таборі… Але хоробрих яничарів можна зрозуміти. Вони погано шукають пана Сагайдачного через те, що падишах платить лише по одному золотому за кожну ворожу голову.

Гусейн-паша посміхнувся.

— Ну що ж, славний Владислав-паша добре вміє відповідати випадом на випад. Усе ж приємно розмовляти з мудрим.