Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 91

— Вони нахабні, ці діти шайтана! О Аллах, закрий мої очі, я не в змозі дивитися на це! Як сміють ці мерзенні гяури дозволяти собі звертатися з такими вимогами! Я покажу їм, чого вони варті!

— Усе вирішувати вам, великий візире, — схилився у поклоні Радул. — Одне ваше слово, і вони повернуться до табору ні з чим.

— О, покарай їх, ангеле помсти Азраїле! Ти добре розумієш, що я не можу так закінчити переговори. Падишах жадає миру. Але чи можу я показати йому це? Ні, така угода мене не влаштовує!

— Тоді послухайте мене, нехай продовжаться роки ваші, права руко могутнього падишаха.

— Що ж ти запропонуєш?

— Зустріньтеся з ними спочатку ви. Це дасть змогу довести угоду до обопільної згоди. Тоді буде з чим постати перед очима падишаха.

Ділавер-паша зупинився, заклавши руки за спину.

— Розумію. Я теж про це думав. Сьогодні ввечері я чекаю послів Ляхистану в своєму шатрі. Про це не повинен довідатися падишах, я доповів йому, що угоду прийнято, і на завтра він чекає нас на церемонію її підписання.

— Я все зроблю! — Радул вклонився і попрямував до виходу з шатра.

Ділавер-паша повернувся.

— Стривай. А чи всі їхні вимоги ти виклав на папері?

Радул знітився.

— Великий візир надзвичайно проникливий. Так, я дещо не записав.

— Що саме?

Погладжуючи довгі вуса, Радул повернувся на своє попереднє місце.

— Нехай візир не думає, що я затіяв за його спиною власну гру. Всі мої помисли тільки на здійснення волі падишаха…

— Отже?

— Крім того, вони вимагали звільнити в'язнів семивежного замку. Серед них Станіслав Конєцпольський, Лукаш Жолкєвський, Самійло Корецький і Володимир Фаренсбах. Але я вирішив цей пункт угоди не оголошувати, оскільки він неможливий. На мою думку, і в інших питаннях ще чимало розбіжностей.

Ділавер-паша засміявся.

— Наш друг, господар Волощини, став неабияким тонким дипломатом.

— Я змушений ним стати.

— О, — здійняв брови великий візир, — у чому ж така велика необхідність?

— Вона більша, ніж ви вважаєте. Волощина, як ніхто інший, страждає від війни. Народ стогне, а я мушу слухати цей стогін, неспроможний нічим зарадити.

— Але ж Порта стоїть і на захисті ваших інтересів.

— Так. Я вдячний протекторату Блискучої Порти. Тому хочу швидшого закінчення війни.

— Добре, — зітхнув Ділавер-паша, — іди й не забудь: увечері я чекаю на послів Ляхистану.

Того самого вечора до шатра Ділавер-паші прибули Жоравинський і Собеський. Радул уже конфіденційно повідомив їх, про що йтиметься, і комісари підготувалися до довгої суперечки, розриву переговорів і навіть до арешту. Тож вони були дещо здивовані, коли Ділавер-паша помахом руки випровадив усіх присутніх і з посмішкою вказав на м'які, розшиті золотом міндери біля низького столика. На столику, вкритому різьбленими зі слонової кістки арабесками, стояли кришталеві вазочки з солодощами і золоті кунгани із запашним шербетом.

Наповнивши келихи, візир проголосив тост за дружбу між державами і запросив усіх скуштувати шербету. Після цього відставив келих і приклав до вуст шовкову хусточку. Посли теж відставили келихи.

Ділавер-паша почав без звичайної азійської пишномовності:

— Не буду приховувати, мені не зовсім зрозуміла угода, що її стільки часу ви, мої друзі, відпрацьовували з моїми вірними слугами. Чим викликана впертість шановних послів?

Собеський і Жоравинський перезирнулися.

— Що має на увазі великий візир під терміном «упертість»? — стримано запитав Жоравинський.

— Саме те, що виявили ви у поданих мені Радулом листах. Мене дивує впевненість Ляхистану, що падишах, хай продовжиться його щаслива влада над нами, піде на підписання миру з такими умовами.

Собеський не здивувався. Щойно він із Жоравинським обговорював відповідь саме на таке питання.

— Тоді ми хотіли почути, які умови влаштують великого візира і Блискучу Порту.

— Добре. Намагатимуся говорити коротко. Перше: обіцянки стримати запорізьких розбишак — це, звичайно, добре. Але я вимагаю справедливої кари тим, хто зрадливо нападав на наші міста і проливав кров правовірних. Хижацьке гніздо, що ним є Січ, повинно бути знищене навіки! Друге: як вам відомо, Порта завжди тяжіла до миру з Ляхистаном, незважаючи на вашу віру і ще десятки підступних вчинків, що на них були щедрими королі. Але чаша терпіння наших предків переповнилася після віроломного нападу короля Владислава II Ягеллона у рік, за вашим літочисленням тисяча чотириста сорок четвертий, коли цей мерзенний клятвопорушник, знехтувавши мирною угодою, без оголошення війни повів військо на Адріанополь. Аллах допоміг туркам, і славний султан Амурад розбив Владислава під болгарською Варною. Відтоді Ляхистан став васалом Порти і повинен платити щорічний харач, який, до речі, вже багато років не сплачується. Тож я стою на поновленні сплати харачу. І, нарешті, третє: мене дивують ваші зазіхання на Молдавію. Адже молдавські князі давно визнали протекторат Порти. Чому ви заявляєте на неї свої права?

Усе це візир вимовив тихим, навіть ввічливим голосом. Час від часу на його вустах бриніла співчутлива посмішка, яка немов промовляла: «Панове посли не мають ані найменшої надії на свої зазіхання, можете забиратися під три чорти!» Але на досвідченого Собеського все це не справило великого враження. Він терпляче вислухав промову візира і почав відповідати, позираючи на химерні візерунки перських килимів, що ними з долівки до стелі було завішано величезне шатро:

— Усе ж, ми вважаємо, виказані нами вимоги є справедливими. Річ Посполита — велика держава. Великий візир має розуміти: якщо ми дозволимо Порті карати козаків, то мусимо взяти на себе обов'язок карати татар, підданих султана. Але чи сподобається це падишахові? Що ж до харачу, я заявляю від імені Сейму: Польща нікому данини не сплачує. Польський народ за свою волю ладен покласти життя. Це ви могли бачити протягом останнього місяця.

Разом з цим я не буду заперечувати, якщо вияв миролюбності короля — його щедрі дарунки, що їх наші посли зобов'язуються піднести султанові у Константинополі, будуть вважатися великим візиром цим самим харачем.

Ділавер-паша приховав посмішку. Він люто зиркнув на Собеського і промовив:

— Знаєте, чого ви добиваєтеся?

— Миру, о славний Ділавер-пашо.

— Ні! Ви добиваєтеся кари Оттоманської Порти. Я хотів, Аллах свідок моїм словам, припинити кровопролиття… Що ж. Ви зможете пересвідчитись у своїй помилці й, боюся, вона стане фатальною. Сьогодні шосте жовтня. Нам добре відомо про стан справ у вашому таборі. Брак харчів, фуражу і військових припасів уже добре дався взнаки нашим польським друзям. Так! А повальні хвороби обтяжуються ще й масовим дезертирством! Боюся, вам не позаздриш. То що ви скажете про ідею, що її я буду пропонувати падишахові, а саме: залишити військо у Хотині до середини листопада? І це не все. На зворотному шляху через Молдавію ми надішлемо на Польшу татар. Це будуть Ногайська, Кримська й Буджацька орди. А з ними підуть волохи, молдавани, болгари і всі мусульмани Європи. В них буде єдина мета: спустошувати польські землі протягом усієї зими. Щоб у вельможної шляхти земля горіла під ногами! А навесні, коли шляхи стануть прохідними, ми повернемося. Повернемось із сотнями тисяч нубійців, друзів, черкесів, бедуїнів і ще казна-кого. Ми пройдемо через пустелю, що її за зиму утворять татари, й зітремо з тіла землі Кам'янець, Львів, Краків і Варшаву. Каменя на камені не залишимо від недобитого Батиєм Києва, спалимо все, що горить! Місце триклятої Січі я накажу переорати і засіяти сіллю, щоби навіть нікчемний бур'ян не міг узяти життя від цього поганого місця!

Обличчя Ділавер-паші розчервонілося. Він нерухомо сидів на міндері, за мусульманською традицією схрестивши ноги і розкинувши поли шовкового халата, а з вуст його зривалися слова, що пашіли несамовитою люттю. Очі блищали. Та раптом його погляд згас, плечі опустились, і він продовжив попереднім ввічливим тоном:

— Якщо ви настоюєте на попередньому, це була моя вам відповідь, і з нею можете повертатися до свого табору.