Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 83

— Дякувати пану Єзусу, ви знову з нами! — вигукнув Любомирський, коли Владислав під'їхав.

— Не маю сили бути осторонь, коли тут таке діється. Лихоманка вже позаду.

— Але ваш лікар…

— До дзябла лікарів! Келих доброго вина і рицарський меч — от що лікує! Я вирішив, що гусарія стомилась у резерві і, як бачите, саме своєчасно.

— Хвала Свєнті Діві, — озвався Собеський, — радий вас бачити, освєнцоний князю! Ви повинні мовити слово жовнірам. Це їм зараз необхідно як ніщо інше. Вони голодні, хворі й стомлені. Ваша промова укріпить їхню віру в перемогу, тож дайте їм це, і ми переможемо!

Владислав подивився на поле перед окопами. Турки далеко відкотились, оговтуючись після удару гусарії. Поволі починали перешиковуватися.

— Добра думка, — згорда мовив королевич, — люди хочуть мене чути, і вони почують свого привідця.

Ударивши коня в боки золотими острогами, Владислав виїхав на найвище місце окопа і високо підняв руку. Його висока і струнка постать, гарно підкреслена лицарськими обладунками, прикувала до себе тисячі пар очей. Тонконогий арабський скакун бив копитом землю, а вітер роздував за плечима пурпуровий оксамит плаща. Користуючись перепочинком у бойовищі, вояки потяглися до королевича. У повітрі забриніло тисячоголосе «віват», Владислав зачекав, доки настане тиша, і почав промову.

— Вітаю вас! Вітаю, славні охоронці святої віри і матінки-отчизни! Вашою кров'ю і вашим потом полите се поле! Вашими кістками засіяне! Тяжко мені визнавати це, але така є жорстока правда. Коли нещадний ворог страшною пошестю, хмарою сарани налетів на нас, ви всі як один стали на захист рідних домівок, нашої спільної матінки Речі Посполитої. І не лише стали, а й показали, що отчизна вклала меч у надійні руки. З великою славою билися ми і перемагали. Трупами бусурман вкривали поле бою багато разів, але ні на п'ядь не уступили нашої землі. Цей клаптик волоської землі перетворили ми на неприступну фортецю. І слава наша не вмре у віках. Вона буде вічною, як ці могутні стіни за вашими плечима — творіння безсмертних у своєму коханні до батьківщини князів Галицьких!

Тож цю фортецю, яка знемагає вже від тяжких боїв і штурмів, не можемо ми, не маємо права тепер віддати ворогові. Хоч які ви знесилені, виснажені ранами, голодом і війною, не можемо у цей час податися. Належить-бо нам стояти і померти, але не відступити. Знайте, що для турків сьогоднішній день — остання спроба добитися перемоги. Більше за вас вони стомились у наших холодних для них краях. Нема в них бойового духу! Такого бойового духу, такого вогню, який палає в душі польського лицаря, нащадка наших славних шляхетних предків.

Вперед! Вперед, до слави, кажу я, і нехай нам помагає пан Бог у справедливому ділі!

— Чорт забирай! Жовніри ніби ожили! — захоплено вигукнув у вухо Собеському Любомирський, коли королевич змовк і табір вибухнув криками.

— Вони вітають його! А за що, дозвольте спитати? — знизав плечима Собеський.

— Це не важливо. — Любомирський підкликав військового товариша. — Пане хорунжий, скачіть у табір до Сагайдачного. Скажете, що ми йдемо у наступ, хай піднімає запорожців. Настав час вирішального бою.

Хорунжий кивнув головою на знак розуміння і вдарив коня батогом. Застояний огир, як блискавка, полетів до Сагайдачного…

Сагайдачний уважно вислухав хорунжого.

— Я зрозумів. Козаки вийдуть разом із королевичем. Передайте панові Любомирському, що я вітаю його рішення.

А через півгодини лави козацько-польського війська почали перевалювати через окоп і шикувалися бойовими порядками. Високо піднялися бунчуки і хоругви, засурмили сурми. Глухо і зловісно загуділи литаври. Сагайдачний, піднявши булаву, завмер на окопі. Повз нього проходили полки, вітаючи свого гетьмана. Змарнілі обличчя осяялися посмішками, вгору підлетіли шапки.

— Вперед, дітки, за козацьку славу! З вами Бог і Україна… Вперед!

Осман II спостерігав за бойовищем з високого пагорба в тилу своїх військ. Оточений натовпом придворних, він нервово прикладав далекозору трубу до очей. Коли захлинувся перший наступ, він із прокляттям забігав по випаленій сонцем траві. Як молодий лев у клітці, бігав падишах, змушуючи холонути від жаху чаушів, візирів, сераскерів і євнухів. Страшні прокльони з піною закипали на його вустах, з очей, здавалося, сипались іскри. З криком пожбурив він всіяну діамантами трубу і почав топтати її ногами. Трохи зігнавши злість на безвинному приладі, завмер і звелів подати іншу трубу. З низьким поклоном йому подали її. Без слів вихопив і заходився оглядати бойовище. Цього разу його обличчя осяяла посмішка. Він бачив, як сипахи прорвали оборону Ляхистану, бачив, як кинулися вірні яничари через окопи і зав'язали бій, відтісняючи ворога вглиб обозу. Далі все губилось у хмарах куряви, але й цього було досить, щоб підняти настрій падишаха.

— Слава Аллаху! Вони захопили табір! Пашо Ділавере!

— Я тут, о володарю всесвіту, — схилив голову недавно призначений візир.

— Я хочу, щоб всі сили, які ще не вступали в бій, підтримали наступ яничарів. Негайно!

— Слухаю! — знову схилився в поклоні Ділавер-паша.

А схилом уже летіли чауші. Піднімали тисячу сипахів з особистої охорони султана. Віддавали накази татарським мурзам, черкесам і бедуїнам.

За хвилину з різних кінців бойовища кинулися тисячі вершників на конях і верблюдах, спрямовуючи удар на охоплений боєм польський табір. Зачувши перемогу, збадьорились аскери і потроїли зусилля. Сотнями лізли вони по всьому широкому фронту. І от уже й на запорізьких окопах закипів шалений рукопашний бій, на багато миль навколо розносячи крики, стогін і переможні вигуки. Обливаючись кров'ю, падали козаки, але на місце вбитих ставали інші. І тримали, тримали, з надлюдським напруженням тримали несамовитий натиск.

Осман уже святкував перемогу, коли на атакуючих яничарів кинулися гусари на чолі з Владиславом. Не міг повірити своїм очам могутній падишах, коли побачив, що жменька польської панцирної кінноти завернула назад добру половину його війська. З жахом побігли яничари, підхоплюючи за собою все нові тисячі, що хвилину тому поспішали їм на допомогу. Одночасно з цим знесилені татари відкотилися від запорізьких валок. Як налякані діти, кинулися вони врізнобіч, а козаки, користуючись із цього, підняли таку шалену стрілянину з мушкетів, що не менше тисячі кримчаків і ногайців стиглими грушами попадали з коней.

— О всемогутній Аллах! Чим я прогнівив тебе, що ти дав мені таких боягузливих підданих! — заволав юний Осман, у розпачі здіймаючи руки до неба. — Вони клялися захищати мене, а самі біжать з поля бою, як нікчемні шакали, рятуючи свої життя. Покарай їх, як ти караєш мерзенних гяурів. Підніми на них свій святий меч, бо я не в змозі дивитися на цих недостойних…

Раптом Осман помітив навколишніх.

– І ви ще тут? — заревів він, наливаючись кров'ю. — Геть, шакали! Туди! До тих, кого ви називали військом падишаха. Шаблями повернути їх і кинути на гяурів! Щоб за кожним десятком стояв онбаша і вбивав усіх, хто поверне назад. Геть! Я сказав!..

Переляканим табуном кинулися вниз по схилу поважні паші, заплутуючись у коштовних шубах, побігли товстезні євнухи, трясучи неосяжними черевами, поховалися навіть улюблені карлики і комедіанти падишаха.

Повернула армія Османа і вкотре пішла у бій, ще і ще поповнюючи нескінченний рахунок обірваних на полі бою життів…

Хвилон Беркут мчав на чолі Переяславського куреня, щосили вимахував шаблею. Попереду бачив темну масу ворожої кінноти, і вона манила його, загартованого в сотнях сутичок отамана.

У душі піднімалась якась п'янка радість, відчуття сили в могутньому тілі, майстерності в дужих руках і гострій шаблі, в шаленій швидкості доброго коня. Гаряча кров стугоніла у скронях. Вуха закладало від крику запорожців, які мчали в бій за своїм курінним, стукоту кінських копит і бряжчання збруї. Очі мружилися від вітру, що струменем бив в обличчя.