Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 65

Трохи більше ніж за годину турки кинулися на приступ. Атакували козацький і польський табори з фронту і флангів. Над полем розляглось одвічне «алла».

З окопів загриміли постріли. Залп за залпом виривав із ворожих рядів цілі шеренги воїнів. Обливаючись кров'ю, передні падали, але задні переступали через їхні тіла і вперто йшли вперед. Ще мить — і дві сили зійшлися на окопі у шаленій борні. З ревінням, криком і стогонами люди били одне одного, кололи списами, стріляли у налиті кров'ю очі.

Найважче було у польському таборі, на який турки кинули ліпші свої частини. Яничари набігали цілими лавами і починали тіснити жовнірів усередину табору. Надлюдськими зусиллями піхотинці стримували ворога, але сили їхні слабшали. Вже цілі сотні польських вояків лежали на землі, і їм було однаково, хто візьме гору у війні, як було байдуже і все інше.

Помітивши важке становище, Ходкевич кинув на підмогу кінноту, яка одразу була втягнута в бій із татарами. Полк за полком губився у натовпах орд Джанібек-Ґірея. Татари не могли на рівних битися з панцирним та латним військом, але самим відтягуванням сил значно шкодили противникові. Зачувши близьку перемогу, яничари з потроєною силою кинулися на ворога. Повільно, але невідступно вони просувались уперед, залишаючи за плечима землю, встелену своїми і ворожими трупами.

Раптом у фланг яничарам ударив швидкий запорізький загін. Зі скаженим свистом і криками козаки вмить зім'яли лівий фланг противника. Тиск на поляків раптово послабився. Почуваючи себе у лещатах, які щомиті можуть стиснутися, турки повернули назад. Напад було відбито. Козаки, ховаючи коней від вогню артилерії, з'їжджали з окопа і зупинялися в обозі, щоби дати відпочинок коням і відхекатися самим.

До Хвилона Беркута, що командував козаками, підскочив на гарячому скакуні Любомирський. Він був спітнілий і похмурий, проте у голосі чулася подяка.

— Ви прибули вчасно. Дякую, козаче, за службу.

— Нема за що, одну справу робимо, — відповів Беркут.

Через кілька хвилин козаки почали відходити у свій табір. Вони зникли так само раптово, як і з'явились.

На місці залишився лише один вершник. Він зіскочив із коня і заходився оглядати його праву передню ногу, по якій стікала кров. У нозі, трохи вище коліна, стирчав уламок стріли. Максим Горбоніс, а це був саме він, вилаявся і озирнувся у пошуках води. Розумна тварина тихо поглядала на козака, цілковито довірившись господареві.

Неподалік, поблизу великого шатра з дорогої тканини, стояла велика бочка. Взявши коня за повід, Максим повів його до бочки.

У бочці дійсно була вода. Максим підхопив цеберце, що лежало поряд, і, сполоснувши, набрав води. Присів до коня, роздивився рану. Стріла була з трикутною рихвою[49], зробленою так, щоб її неможливо було висмикнути з тіла. Доведеться проколювати уперед.

— Потерпи, Стригунчику, потерпи. Так треба.

Кінь стиха заіржав. Він, здавалось, усе розумів.

Максим вхопив уламок правою рукою, а лівою стиснув коневі ногу в тому місці, де рихва мала вийти на поверхню. Із силою натиснув. Кінь лише ледь чутно здригнувся, коли Горбоніс висмикнув закривавлену стрілу. Відкинувши її, заходився промивати рану. Потім дістав із кишені хустину і міцно перев'язав. Рвучко піднявшись на ноги, прямо перед собою помітив лакований, тисненої шкіри чобіт, просунутий у срібне стремено. Вище чобота починалася холоша червоних штанів, яка закінчувалася блискучим панциром. Над панциром, у свою чергу, сиділа вусата голова у шоломі з пластиною, що прикривала перенісся. Гусар, набундючившись, позирав на Максима. На вустах бриніла глумлива посмішка.

— Як се розуміти, лотре? — мовив нарешті.

— Прошу пана вибачити, у мене поранено коня, я повинен був йому допомогти.

— Але мені до одного місця хлопський кінь! Ти перепаскудив воду, що використовують для моєї кухні! — гусар починав закипати.

— Це не так. Я набрав у цеберце, з нього промивав рану. У діжці вода залишилася чистою, можеш пересвідчитися.

— Лайдак! Сто дзяблів тобі в печінку. Ти ще й нахабнієш. Що ж, я навчу тебе розмовляти з уродзоним шляхтичем.

Гусар вихопив із піхов шаблю. Не зволікаючи, те саме зробив Максим. Він пильно подивився на шляхтича і від подиву мало не скрикнув: перед ним був Марек Грабовський.

— Ну, це вже навіть смішно. Хлоп має гонор?

— Дістав шаблю — бий! — погрозливо мовив Максим. — Чи, може, злякався?

Горбоніс був одразу роздратований словами шляхтича, який на голому місці шукав привід для сварки. Але впізнавши свого колишнього пана, він просто оскаженів. Люто дивлячись на Грабовського, погравав шаблею, перекидав її з руки в руку.

— Пане хорунжий, що сталося? — почулося раптом за спиною в Максима. Він рвучко обернувся і побачив Ходкевича верхи на коні. Попереду гетьмана застигли два охоронці, що вже встигли дістати пістолі і навести їх на Горбоноса.

— Цей ґалаґан, ваша милість, мав нахабність мити свою шкапу у діжці, з якої мої хлопи готують їжу. — Грабовський вказав на Максима, після чого закинув шаблю в піхви. — Але, я гадаю, не варто об нього паскудити лицарську зброю. Це бидло достойне канчуків!

Ходкевич пильно подивився на козака, котрий теж прибрав зброю у піхви. Вираз обличчя у нього був такий, ніби він дивиться на павука. Потім перевів очі на Грабовського.

— Він нервовий, як і всі запорожці. Що ж, пане хорунжий, вибачте йому за ту послугу, яку козаки нам тільки що надали. Він заслужив прощення.

Ходкевич повернув коня й поїхав далі. За ним, презирливо позираючи на Максима, подались охоронці.

— Дякуй панові гетьману! — бундючно кинув Грабовський.

Максим поглянув уперед, поза Грабовського. Там, на обрії, за наметами і возами, чорнів ліс.

— Бачиш той ліс? — показав на нього Грабовському.

– І що з того?

— Чекатиму тебе там, на узліссі. Якщо гонор маєш, приїзди. Там і подивимося, кого гетьман врятував!

— О, то вже є цікавим! Ну ж зачекай! Коли тобі завгодно?

— За годину до заходу сонця.

— Дуже добре. Помолися, схизмате, добре помолися!

— Так і зроблю.

Микита взяв пораненого коня за повід і попрямував до козацького табору. Позаду нього знову почалася стрілянина. Турки, що декілька хвилин відпочивали за межами досяжності мушкетного вогню, знову кинулися на приступ. Чулася стрілянина і попереду. Гармати вже замовкли, щоб не попасти у своїх, і це свідчило, що турецькі аскери вже під самим окопом. В обозі горіла купа якогось мотлоху, що її, вочевидь, підпалили раніше, гранатою.

Весь день тривав запеклий бій. Максим разом із побратимами стримував натовп очманілих турків і майже забув про ранкову пригоду. Він стріляв, рубав шаблею, колов списом, знову стріляв. Кілька разів робили вилазки, перескакуючи через ворожі трупи, і відганяли турків далеко у поле. Трохи болів свіжий рубець на грудях, але це не заважало. Не відстаючи від інших, Горбоніс кидався у бій, і вороги падали один за одним. На його обличчі, як завжди, з'явився вираз глибокої задуми, повної байдужості до того, що відбувалося довкола.

Пополудні турки нарешті відступили, залишаючи на полі мертвих і поранених. На окопи прибіг Яцько. Приніс повну пазуху сухарів і чималий казанок із тетерею. Як завжди, присів коло Андрія, який, лаючись, обдивлявся свій жупан. Весь бік франтуватої одежини розпанахало гостре лезо.

— Чорти голомозі, як жупан попсували! Новий майже був. Микито, дивись! Що йому тепер зробиш?

— Та біс із ним. Знайшов за чим жаліти, — відповів Микита. — Добре, що тебе не шкрябнув.

— Тю! Таки шкрябнув, псявіра! — Андрій розшпилив порізаний жупан, під яким була заюшена кров'ю сорочка.

— Сильно? — стурбовано запитав старший Кульбаба.

— Ні, пусте… — відмахнувся Андрій. — Яцьку, що там приніс? Тетеря! Братчики, нумо до страви.

Усі, навіть Грицько Граб'янка і греки, підсунулися до казанка. Їли мовчки.

Раптом Максим щось пригадав і рвучко повернувся, дивлячись на сонце. Воно було ще досить високо.