Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 50

— Має бути у Переяславському курені. Ох і справний козак, дарма що молодий. Я йому, можна сказати, життям завдячую. Ось бачиш, — Сагайдачний вказав на хвору руку. — Поранили мене. Якби не він, не знаю, чи жив би. А на герці ладний!

— Піду я, батьку, пошукаю його. Може, й справді мій Андрійко…

– Іди вже. Дай тобі Бог, щоб це твій син виявився.

Петро Кульбаба вклонився Сагайдачному, Куроші й мовчки вийшов з намету. Через якийсь час почали збиратися полковники. Сагайдачний мав намір обмізкувати з ними план нічного нападу на турків, що визрів у нього в голові ще під час ранкової розмови з вартовими.

Минаючи позиції кількох полків гетьманського війська, Кульбаба запитав у перехожого козака, де стоять Низові курені. Той підозріло глянув на одяг Петра, але все ж вказав позад себе.

— Туди йди. Якраз посередині табору й стоять.

Не гаючись, Кульбаба попрямував у вказаному напрямку. Позираючи у різні боки, він бачив і не міг повірити, що знаходиться поміж козаками. Велетенські вози, воли, мішки з різним майном — навіть усе це було своїм, рідним, не бусурманським. А що вже казати про довгі козацькі вуса, оселедці, напомаджені й закручені за вухо, сині й червоні жупани, видрові, ондатрові й баранячі шапки з довгими китицями. Відкинуті назад рукави жупанів, синьо-червоно-жовті шаровари «з достатком». І, звичайно, козацькі люльки. Сотні, тисячі козацьких люльок!

Петро вдивлявся в обличчя козаків, але не міг упізнати жодного. За сім років багато його товаришів склали голови у турецькій, кримській і московській землях. Кульбаба розумів це, і з його грудей раз по раз виривалися важкі зітхання.

Нарешті в очах зарябіло від червоних жупанів і синіх шаровар. Між ними траплявся одяг і інших кольорів, але, безумовно, синього й червоного було більше. Петро підійшов до молодика у потертому кунтуші, що старанно витирав жмутом соломи гарного гнідого коня.

— Хлопче, а скажи-но мені, як пройти до Переяславського куреня.

– І навіщо, дядьку, ноги бити, як ви і так у Переяславському курені. А ви що, турок? — весело відповів молодик.

— Ні, синку, не турок… Я хотів би побачити Андрія Кульбабу.

— А навіщо він вам?

— А тебе як звуть, такого допитливого?

— Яцьком.

— Знаєш, Яцьку, що цікавій Варварі на базарі носа відірвали? Відповідай, коли старші запитують.

— На окопі він. Може, покликати?

— Поклич, сину, поклич. Я ось тут зачекаю.

У Петра Кульбаби раптом затремтіли ноги й він, щоби не впасти, сперся на воза, що стояв поряд.

Коли підбіг Яцько, Андрій саме сидів на окопі, пильно вдивляючись у те, що робилось у турецькому стані. Турки стягували докупи величезний табір, що на багато верст розтягнувся по пагорбах.

— Батьку Андрію, там вас питають! — вигукнув захеканий Яцько.

— Хто?

— Я й не знаю. Якийсь чоловік, вбраний, наче турок.

— Що ти мелеш, який турок?

— Та не турок! По-українськи говорить, лише вбраний, наче турок.

– І що він хоче?

— Не знаю, вас запитав. А сам якийсь дивний: руки тремтять, в очах сльози.

— Добре, ходімо. І хто це може бути?..

Підійшли. Старший Кульбаба піднявся. Витягнув уперед руки:

— Андрію, це ти? — тільки й вимовив.

Андрій пильно розглядав незнайомця. Щось знайоме, але таке далеке… Кінь. Степ. Його зросту не вистачало, щоби дотягнутися до стремен. Чомусь плакала мати, і десь високо блищало цяцьковане руків'я шаблі. Як хотілося до нього дотягнутись!.. Невже?! Адже цього не може бути!

— Батьку? — не вірячи собі, запитав чужим голосом.

— Андрійку! Сину! — Петро Кульбаба вхопив сина в обійми. — Козак! Господи! Справжній козак виріс!

Петро, відігнувшись, випростав руки. Зазирав в очі сину й не міг повірити у реальність подій.

— Дай надивлюся на тебе!

Андрій отетеріло кліпав очима, не знаючи, що й казати. Все відбувалося надто швидко. Він, що звик до думки про смерть близьких, міг очікувати на все що завгодно, окрім цієї зустрічі. Запанувала незручна мовчанка. Чорновусий запорожець стискав в обіймах турка з сивою довгою бородою й не знав, що казати.

— Давно козакуєш? — нарешті порушив мовчанку батько.

Андрій знизав плечима.

— Сім років уже на Січі. Спочатку молодиком…

Знову запала мовчанка. Через хвилину старший Кульбаба зітхнув.

— Так ось воно… Хотів сам тебе на Січ привезти, до науки, та не встиг… А як мама? Як Пріся, Стеха? Яринка, мабуть, вже велика?

Андрій раптом відчув себе малим беззахисним хлопчаком. Зовсім як тоді, коли вперше опинився серед запорожців і знову й знову переживав втрату родини.

— Немає неньки… — відповів він чужим голосом, — забив татарин… І Яринку теж… А Прісю й Стеху в Крим погнали. Жодної звістки від них не мав.

Петро Кульбаба повільно сів на землю й охопив голову руками. Не плакав. Дивився лишень перед собою каламутними очима, і скільки муки, скільки болю було на закам'янілому обличчі. Андрій сів поряд.

— А як же ви? Чув, що вас на палю…

Петро хвилину мовчав. Потім підняв на сина повні болю очі:

— Горе! Гірко, сину! Ох, гірко… Гірко чути те, що ти кажеш. Та й у мене новини не ліпші. І Данила, і Остапа турки стратили. Мене помилували, не знаю, навіщо. Ліпше б убили…

І Петра прорвало. Плутано, раз у раз перериваючи мову, почав оповідати свої семирічні поневіряння турецькою неволею. Стискав кулаки, скреготів зубами. Виливав на бусурман цілі ріки прокльонів і лайки. Нарешті рвучко піднявся на рівні.

— Андрію! Я повинен бачити кошового! Веди до Семена. Руки чешуться в горло бусурманам вчепитись…

Семен Шило повертався з наради, що її зібрав Сагайдачний у наметі Богдана Куроші. Повільно йшов величезним табором і розмірковував над почутим.

Окрім обговорення майбутньої нічної атаки, наказний гетьман торкнувся питання про долю Бородавки. Без наголосу, наче мимоволі. Але одразу ж стала помітною актуальність цього питання. Серед військової старшини вже досить давно відчувалася напруга через двовладдя, що фактично склалося з прибуттям Сагайдачного. Адже Бородавку з гетьманства не скинуто, але булава у Сагайдачного. Виникала потреба з таким станом справ щось діяти. Для Шила не стало новиною те, що всі полковники віддали свій голос Сагайдачному, але коли зайшлося за смертну кару гетьманові-невдасі, кошовий замислився. З одного боку, він давно знав Неродича і знав як доброго козака, з другого — адже з його провини загинуло багато людей, лише з коша майже три сотні запорожців. Крім того, коні вже тепер голодні і невдовзі почнуть гинути. А як же без коней, коли доведеться долати мало не тисячу верст до Запоріжжя? Питання гнітюче, а дуже скоро і люди почнуть голодувати, надто багато їх зібралося на цьому клаптикові землі. Якщо запаси не зроблені раніше, зараз цьому не зарадиш… Урешті Семен Шило приєднався до тих, що вимагали смерті Бородавці. За суворим запорізьким звичаєм це було справедливим. Тепер кошовий ще раз і ще раз зважував усі за і проти. І хоча все мала вирішувати загальна козацька Рада, на душі було погано. Від цих невеселих думок його відірвав Андрій Кульбаба, котрий очікував на кошового поблизу його намету.

— Чолом тобі, батьку кошовий, — козак зняв шапку й низько вклонився.

— Вітаю, козаче, діло яке маєш?

— Батька рідного зустрів. Не впізнаєш?

Семен Шило пильніше придивився до Петра, що тихо стояв позаду.

— Петре? — здивовано запитав. — Ти наче з неба впав! А ми тебе вже й поховали давно. Звідкіля ти, бісів сину?

— З неволі, Семене. Дозволив мені Господь ще раз на товаришів моїх подивитися, шаблю до рук взяти.

Кошовий наблизився й ухопив Кульбабу за плечі.

— Бог з тобою! Ну, давай хоч розцілуємося.

Давні товариші обнялись і розцілувались.

— То ти як далі, Петре? — запитав кошовий після короткої оповіді Кульбаби.

— Та думаю ось назад, у Переяславський курінь. Візьмете у товариство?

— Візьмемо, Петре, залюбки! Хвилона Беркута бачив? Він у вас зараз курінним.

— Ще не бачив. Ну то він нікуди не дінеться, товариш він мій.