Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 45

— А що, дітки, чи щось турбує?

— Нічого, батьку, маємо перепочинок, — весело відгукнувся Андрій.

— Спочивайте поки що. Зараз буде добра робота.

— А куди це сусіди наші подалися? — не витерпів Товкач.

— На фланги подалися. Сагайдачний наказав зібрати сили там. А ми маємо стримати турків тут. Та ще й назад завернути. Тоді разом і вдаримо. Так що тримайтеся, дітки, — Хвилон Беркут підвищив голос і спрямував коня вздовж позицій Переяславського куреня. — Стріляти злагоджено. Влучно. Пам'ятайте: кожний постріл — мертвий турок. З обозу зараз прибудуть усі, хто може заряджати зброю. Якщо ж прорвуться бусурмани, зустрічайте на списи, на шаблі. Смерті не бійтеся, пам'ятайте: умерти в бою — це доля козацька, щастя наше і слава запорізька! Згадають нас нащадки за кров нашу і важку працю. Хіба це не ліпше, ніж по бурдюгах та зимівниках дух спускати від старості?!

Угору злетіли шапки на знак згоди з отаманом. Над Переяславським куренем здійнялося багатоголосе «слава» і покотилося, підхоплене рештою куренів. Січовики заряджали зброю, готуючись до рішучого бою. Недалекі турецькі бюлюки й татарські орди тепер націлювалися на козацький табір, помилки бути не могло. Нарешті, сповнюючи околиці гуркотом барабанів, рушили.

Текли цілим морем знамен, чалмів, кауків, списів, борід, жупанів, коней, верблюдів та мулів. Стогнали, як далека гроза, здіймали хмари пилюки на полі, що ще тиждень тому милувало погляд смарагдовим килимом тирси, полину та чебрецю. Линули невпинно, а в напівпорожніх окопах очікували на них мовчазні запорожці. Що думали вони тоді, які думки проглядали крізь погляди примружених очей? Лише кілька годин тому яничари добігли до окопів, схопилися на шаблі й списи. А що тепер, коли їх удвічі менше? Та не такими були ці люди, щоб передчасно падати духом, лякатись одного лише вигляду ворожих військ.

Запорожець. Козак. Січовий лицар… Щоб зрозуміти феномен цього видатного воїна, варто лише розглянути умови, в яких він ріс, виховувався й отримував потрібні йому навички. Січ… Фортеця на кордоні християнських земель. Постійна загроза нападу татар або турків загартувала, додала хоробрості, а кому її бракувало — брама була відчинена. Через сито війська проходив пісок дрібних людських душ, залишаючи кремінь. Той, що потрібен у незчисленних походах. І самі походи кували військовий характер. Сюди ще додамо православну церкву, що оголошувала бійця за віру праведником, чия душа спочине в раю… Тож неважко уявити, що не було в їхніх очах ні жаху, ні нерішучості. Навіть такі, як Товкач, урешті брали себе в руки і, вже не вагаючись, готувалися віддати життя. Хіба діло цього не варте?

Через півгодини почалося. Закрутилося, загриміло. Вдарили гучно гармати, перемішуючи небо з землею, побігли густі натовпи аскерів. Як і минулі рази. Лише щільніше, більше, швидше… Біжучи, стріляли з пістолів. Потім ще раз. Після цього, залишивши непотрібну тепер вогнепальну зброю, дістали шаблі й кинулися на козаків. Несамовито, шалено, криваво. Від гучного протяжного «алла» закладало вуха.

Козаки стріляли оскаженіло. Твердою рукою спрямовували гарячий свинець у темні ворожі лави. Кожному стрільцеві заряджали зброю двоє помічників. Однак і цей шквал вогню був неспроможний спинити навалу. Через десяток залпів окопи вкрила непроникна завіса їдкого диму, що з нього люті, як чорти, вискакували турки, кидаючись на козацькі списи. А за хвилину вже кипів, вирував скажений шабельний бій на гребені окопу, намагаючись розбити, перетворити на пил усе, що траплялося на шляху.

Семен Шило літав по окопах на коні, підтримуючи тих, хто втомився, де словом, де дружнім плечем, а де і власним прикладом. Скаженів, як і всі в цьому пеклі, кидався туди, де було важче, і стояли, стояли запорожці! Годину, потім ще годину і ще півгодини. Щедро лилася на землю своя та ворожа кров…

І вони вистояли! Кілька останніх, найнапруженіших хвилин — і сили турків охляли. Вони гинули вже сотнями, всівали величезний простір перед окопом трупами вже у три, чотири поверхи, поранені корчились, змішуючись із мертвими… Так що тим, котрі наступали, доводилося перелазити через ці страшні затори. Після нестримного кидка крізь рій скаженого свинцю, після переходу через купи мертвих і конаючих товаришів, турки зустрічались із гострими шаблями козаків, що стояли в них над головою, на високому окопі. І хоч тих ставало чимраз менше, наступ, як і всі минулі, захлинувся. Турки повернулись і почали відходити.

— Молодці! — почули запорожці голос кошового. — Заряджайте зброю — і за ними. Покажемо отоманину, почім ківш лиха!

А з боків уже бігли переяславці, уманці, чигиринці, фастівці й батуринці. Від польського табору відокремилася тисяча рейтарів і, поганяючи коней, кинулася навперейми туркам.

Коли турецькі паші зрозуміли всю серйозність свого становища, було вже пізно: козаки взяли їх у велике півколо і гнали деморалізованих аскерів, яничарів і сипахів. Татари втекли раніше. У бік, де знаходилися війська Ділавер-паші, переважно немусульмани грецького та балканського походження, летіли рейтари. Під копитами важких коней гула земля. У війську Ділавер-паші почалася паніка — аскери кидали зброю і, як наполохані вівці, намагалися врятувати своє життя. Кидались із боку в бік у пошуках порятунку і не знаходили його. Лише залізо списів. Гостре, нещадне, жорстоке. Над дністровими схилами прокотився несамовитий, повний страждання зойк. А рейтари закутим у броню клином усе далі врубувались у ворожі порядки. Почали стискати лещата й козацькі крила. Широке півколо стало схожим на підкову і все вужчало. Для турків загроза оточення стала справою лічених хвилин. Проте зарадити цьому вони були неспроможні.

Сагайдачний стояв, приклавши до ока далекозору трубу. З високого пагорба, на якому він зупинився, оточений генеральною старшиною, добре було видно весь перебіг бою.

— Добре, добре! — вигравав він жовнами під довгою бородою, поглядаючи на шалену сутичку перед окопом Низового Війська. У голосі дзвенів метал.

— Добре, добре! — чули старшини, коли турки почали відкочуватися від окопів. — Дуже добре! — це рейтари вклинились у безладні війська Ділавер-паші.

Раптом Сагайдачний завмер. Те, що він побачив, примусило вилаятися. Козаки, зупинивши наступ, почали грабунок турецьких передових позицій. Батави, котрі щойно йшли твердим, рівним кроком, розсипались, як маківки, по полю. Козаки спокусилися на здобич. Від поразки тепер їх уберегло лише те, що серед турків панував ще більший безлад.

— Чортове сім'я! — застогнав Сагайдачний. — Тарасе, ти бачиш?!

— Бачу! — напружено мовив Ганжа.

— А ви всі, панове старшини?!

— Бачимо, батьку!

— О, горе на наші голови безталанні! Ви ще тут?!

Сагайдачний у гніві був страшним. Жорстоко карав він за порушення дисципліни і не робив поблажки нікому: ні старшині, ні останньому козакові. За роки його гетьманування не раз котилися непокірні, а часом безталанні голови. Тепер ситуація підходила саме до такої розправи. Роздуваючи ніздрі, наказний гетьман водив далекозорою трубою.

— Полковники! У-у… Скурвий набрід… Погані сучі виплодки… — він різко відірвав трубу від очей і простягнув, майже вдарив нею джуру.

— Коня!!!

За мить Сагайдачний уже був у сідлі.

— Вперед, панове старшини, вперед!!! — сипав оскаженіло іскрами з очей.

Як вихор, полетів він уперед, туди, де вирішувався хід бойовища, а за ним погнали коней генеральні старшини, тамуючи злість на недбалих полковників за таку безглузду помилку.

Підскочив до козаків. Картина безладу. Діловито, не звертаючи уваги на те, що діється поряд, козаки трощили гарби, здирали одяг з убитих яничарів, обшукували кишені, скриньки, торби. Ловили переляканих коней. А за двісті кроків попереду вже рівнялися, шикуючись знову до бою, численні турецькі полки.

— Що ж ви робите? Скурві діти, недолюдки! — простогнав хрипко.

Прямо до Сагайдачного йшов дебелий козак, тягнучи великий клунок закривавленої одежі. Сагайдачний рвонув шаблю.