Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 2

Микита подав руку другому побратимові.

— Здоров був, Максиме!

— Здоров, братику!

— Як справи? Уполювали що?

— Ще б не вполювати, — хвалькувато відказав Андрій. — Тарпана за сто кроків, першою кулею! Горбоносику, скажи!

Максим засміявся.

— Поцілив, поцілив. А от на біса він тобі був потрібен?

— Це ти від заздрощів… А як я його? Щек! Тільки й ногами дриґнув!

Микита Непийпиво й собі почав сміятися. Нарешті він відчув себе серед справжніх друзів. Уже кілька тижнів вони мандрували степом у пошуках дичини й можливості розвіяти нудьгу, що опановувала всіх справжніх запорожців у занадто великих перервах між походами. Тоді вони, покинувши душні курені й остогидлі шинки, розходилися степами і плавнями. Полювали, ловили рибу, а головне, дихали на повні груди незрівнянними ні з чим пахощами свободи. Насолоджувалися дикою волею і власною силою виживати серед первісної природи.

Кілька днів перед описуваними подіями Микита Непийпиво залишив друзів у степу й погнав коня на Січ. Відчував, що насуваються великі зміни у розміреному степовому житті… І відчуття його не підвели — застав на Базавлуку щось із кількасот козаків, залишених для залоги на випадок татарського наскоку. Решта пішли на з'єднання з гетьманом Бородавкою, який, зібравши полки в урочищі Суха Діброва, під Києвом, вирушав до далекого волоського Хотина. Вів Низове Військо сам кошовий Семен Шило. Тепер стало зрозумілим, чому на чайках, які відходили тиждень тому, пішов отаманом військовий суддя Дурило — кошовий очікував загального походу.

Переночувавши в незвично порожньому курені, Микита нашвидку зібрав чималенький запас пороху та куль і кинувся у зворотний шлях. Треба було поспішати. Однак степова спека вирішила по-своєму, і до Савур-могили він наблизився лише надвечір другого дня…

— Чуєш, Микито, ну що там? — відірвав Микиту від думок зацікавлений голос Андрія Кульбаби.

Микита озирнувся. На округлій галявині, що надійно ховалася серед високих трав, зручно розташувався крихітний козацький табір. З головою ховалися тут двійко коней, які уважно вибирали м'якими губами кращі стеблини соковитої трави з великої копиці. У ніздрі били пахощі свіжоскошеного сіна. До них примішувався й запашний аромат вогнища, що на ньому весело булькало у чималенькому казані. Біля вогнища лежали кульбаки, під ними було намощено зручні лежанки з тієї самої трави. Цілим оберемком звалено зброю, порохівниці, лядунки і баклажки.

— Добре ви влаштувалися, — помітив він. — Що на вечерю?

— Тетеря, — ліниво відповів Максим Горбоніс. Він узяв кілька гілок хмизу і почав підкидати їх у вогнище. Яскраві язики полум'я одразу ж затанцювали, вилизуючи оксамитово-чорні боки казана.

— Вона ще вариться. У Січі що? — не вгавав Кульбаба.

Микита підійшов до коня і почав нишпорити в одному з саків.

— Десь сало мав, затовкти…

— Не треба, — махнув рукою Горбоніс. — Тут тетерка ціла в казані, та така гладка, як лядський ксьондз.

Микита продовжував перебирати речі у сап'яновій торбі.

— Тоді горілки треба.

— А от горілку діставай.

— Микито, то що? Чого мовчиш?

Микита добре відчував нетерпіння у голосі Андрія, але навмисне затягував із відповіддю. Його веселила юнацька запальність Кульбаби. Він неквапно дістав із сумки чотиригранну пляшку, яка виблискувала зеленим склом у променях вечірнього сонця.

— На ось, тягни до столу, — простягнув її Андрієві. — Треба Гайдука розсідлати, нехай спочиває.

Микита заходився поратися біля коня. Андрій глибоко зітхнув і попрямував до багаття. Він ліг на скошену траву і поклав голову на кульбаку. Насуплено мовчав, гризучи стеблину.

Через півгодини Максим посьорбав із дерев'яної ложки гарячу тетерю і, взявшись за дужку казана через жмуток трави, відставив страву від вогню.

— Готово! — підсумував він. — Сідайте.

Крім казана і пляшки, у колі з'явилася добряча пучка зелені, кілька огірків і корж-загреб, із тих, що їх козацькі кухарі пекли у попелі військових кабиць. На довершення Микита поставив поряд із пляшкою три срібні келишки.

— От тепер готово. Ну, що… наливай, Андрію, по одному до страви.

Андрій тільки тепер підхопився зі свого лежака. Мовчки наповнив чарки і заходився витирати шматком білого полотна видобуту з очкура ложку. При цьому не вимовив жодного слова.

Микита одним духом вихилив горілку і, гаркнувши, уп'явся міцними зубами в хрусткий огірок. За ним випили й Максим з Андрієм. Мовчки почали сьорбати тетерю, яка виблискувала апетитним жовтим смальцем.

Сонце сідало. На якісь хвилини кинуло прощальними променями по травах, що перебігали під вечірнім вітерцем. Позолотило зелені хвилі й покотилося далі, несучи ранішні промені далеким країнам, що про них і не здогадувалися мешканці південноукраїнських степів. Небо, щойно червоне на заході, стрімко сіріло і запалювало на своєму кришталевому куполі ліхтарики зірок. Знесилений денною спекою, степ вільно зітхнув зеленими легенями й наповнив повітря свіжими пахощами…

На дні казана нічого не залишилося. Витерши ложки, козаки поховали їх до сніданку і запалили люльки. Кілька хвилин мовчали, освітлюючи обличчя помаранчевими вогниками. Потім Микита, ні до кого не звертаючись, мовив:

— А що, панове-молодці, засиділися бачу, — він лукаво підморгнув Андрієві. — Добре засиділись!

— Та кажи вже, ідоле, дідько б тебе взяв! — не витримав нарешті Кульбаба.

— Допитливій Варварі на базарі носа відірвали! — глузливо підкинув Горбоніс.

– І ти йди до чорта! Ех, треба було йти з Дурилом на море… Чому вас послухав?!

Непийпиво поважно глянув на нього й нарешті почав розповідати:

— Може, й недобре зробив, що у море не пішов, а може, й добре, хтозна?.. Я тебе не тримав. Що з того, якщо в церкву ходили, побратимами підписувалися, хіба це означає весь час разом триматися? Що там, в Анатолії, що тут, що на Волощині, одно діло робимо. Але як так вийшло, чого гарячку пороти…

— Вибач, — опустив голову Кульбаба.

— Ну, то справи такі. Ще тиждень тому на Січі били гармати. Казав Омелько Галас, цілий день стріляли. Збирали у похід. Потім іще три дні ладнали вози, а третього дня вийшли. Ідуть наші пани-молодці Чорним шляхом на з'єднання з городовими полками гетьмана. Кажуть, Бородавка зібрав десь до тридцяти тисяч війська у Сухій Діброві, у кошового були від нього гінці… Отже, зустрітися маємо десь на Чорному шляху між Богуславом та Вінницею. Треба не баритися, наздоганяти.

— Тобто під Хотин?

— Туди. Турки пруть великою силою. Уже Дунай перейшли. Під час Великої Ради вирішили ставати супроти них разом із ляхами.

Андрій ляснув себе долонею по коліну.

— Ну, нарешті! Без діла сидіти радощів мало. Ех ти доле моя, доле… Я би ще зараз поїхав! — він підхопив кобзу, що лежала порад, і почав перебирати струни.

Максим сприйняв новину спокійніше. Він байдужно посмоктував люльку, потім запитав, звертаючись до Микити:

— А сам що мислиш?

— А я що? З ляхами, то з ляхами…

— Не думав, що Бородавка згодиться. Хіба подарує їм Косинського, Наливайка?.. Унію нарешті?

— Напевне, вже подарував. Урешті, його на Раді сам митрополит благав. Козаки погодилися… Сагайдачний до короля поїхав, вигідні умови виторгував. Він старшина розумний, може, й чого витребує…

— Ой, не віриться.

— Побачимо. Наше діло бути там, де отаман зі старшиною, а вони нехай про решту думають.

Тим часом Кульбаба, переповнений відчуттям козацького щастя, відклав кобзу.

— Нарешті! — повторив і схопив Микиту в обійми. — Дай розцілую тебе, братику, за таку новину!

Він щосили стиснув Микиту, весело при цьому сміючись. Микита, який сам міг похвалитися неабиякою силою, відчув міць ведмежих обіймів.

— Чекай, іроде, задушиш! Пусти, кажу! — нарешті вирвавшись, він одпихнув Андрія. — От насів, харцизяка…

Та Кульбаба ніби й не чув. Він підбіг до Максима й ухопив його в обійми. Після чергової лайки і стусана закружляв у гопаку навколо полум'я, що вже згасало. Деякий час він виписував одчайдушні присади, а потім, підхопившись, одним махом злетів на коня. З несподіванки кінь став дибки й голосно заіржав. Андрій лівою рукою вхопив його за гриву, а правою видобув шаблю.