Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу


Сорока Юрій В. - Хотин Хотин

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 10


10
Изменить размер шрифта:

Сам Томша, зблідлий від переляку, бігав кімнатами одягнутий в оторочений горностаями кунтуш і нижню білизну. Верескливим голосом гукав на челядь:

— Коней, боягузи! О Матір Божа, сідлайте коней! — дзвеніли під розмальованою стелею тремтячі слова. — Я негайно вирушаю до султана… до султана!

Через годину валка змилених коней уже мчала, цокотіла підковами по бруківках осиротілої столиці. Швидко набираючи рисі, повернула до східних воріт і, вирвавшись на простір, почвалала під крило могутнього сюзерена. Томша, поставлений на престол повелінням султана, мчав шукати захисту в свого володаря.

А ближче до вечора Бородавка став табором, підійшовши впритул до міста. І хоча залоги в Яссах майже не залишилося, він відкинув думку про штурм. Причиною тому стали чергові посли Ходкевича. Вони нарешті доповіли, що королівське військо переправилося через Дністер і почало займати позиції, маючи в тилу Хотинський замок.

Сонце сховалося за мурами Ясс, коли козаки, добре повечерявши, покотом розляглися навколо вогнищ. Слухали кобзарів і ліниво перемовлялися.

Переяславський курінь не був винятком. На возах і під возами, на копицях запашного сіна, на овечих кожухах і просто на землі лежали запорожці, даючи натрудженому за день тілу жаданий відпочинок. Байдуже позирали на двох танцюристів, які, затявшись, били присяди навколо кабиці. Не звертаючи уваги на струмки поту, що збігали обличчям, хизувались один перед одним у шаленому ритмі гопака.

Горбоніс із посмішкою на вустах спостерігав за танцюристами. Один із них, звичайно, Кульбаба, усе ще гатив срібними підковами, збиваючи із землі куряву, тоді як другий, низькорослий сухорлявий Товкач, махнув рукою і впав на землю біля гурту глядачів.

— А на біса… Не годен! — задихаючись, кинув він і заходився витирати шапкою спітніле обличчя.

— Слабак! — вигукнув Андрій і пішов у присядах виписувати чергове коло навколо кабиці. Майстерно витанцьовував у такт веселим переливам сопілки.

— У нашого малого шило нижче спини. Куди тому Товкачу? — почув Максим поряд голос Микити.

— Еге ж, — кинув не повертаючись.

— А таки добрий козак! Ех, діти, діти! Ото б і я старі кістки розім'яв, та куди там… Та ти вже сядь, Андрійку, відпочинь трохи… — це вже старий сивовусий Сипаха подав свій скрипучий голос.

Максим пригадав давню історію, що її чув колись про дивне прізвисько старого запорожця.

Було це в одному з морських походів. Чи то за гетьманування Ружинського, чи то когось іншого, цього вже, напевне, й сам Сипаха не пам'ятав.

Тоді, зібравшись докупи після страшного шторму, кілька десятків уцілілих чайок пристали до турецького берега. Велике селище, що потопало в зелені апельсинових садів, притягувало морських вовків мармуровим блиском мечеті та багатих будинків. Козаки поспіхом, але не створюючи галасу, висадилися на скелястий берег. Мовчки перевірили зброю і рушили до селища. Біля човнів, як завжди, залишили лише варту — по два козаки з байдака та ще десяток молодиків. Невдовзі серед мирної зелені садів та солодких пташиних співів, роздираючи навпіл картину едемського саду, залунали постріли. Почулися несамовиті жіночі крики й потріскування вогню — жорстокі супутники раптових запорізьких набігів.

Різанина і грабунок ішли повним ходом, коли враз до чайок із-поміж скель вилетів загін сипахів. Турків було близько двох сотень. Швидко порахували вони човни і миттєво зорієнтувалися в обставинах. Судячи з кількості байдаків, козаків було понад тисячу, тож вступати з ним у бій означало б вірну смерть.

І сипахи вирішили діяти іншим чином. Наставивши наперед себе списи, кинулися на охоронців у човнах, і через хвилину все скінчилося. Далася взнаки раптовість і чисельна перевага. Запорожці навіть не встигли дорожче продати свої життя — один за одним попадали, обливаючись гарячою кров'ю.

Серед інших упав підкошеним і молодик Трохим Коваленко: один із сипахів замахнувся гострою шаблею. Але молодикові всміхнулася вередлива фортуна. На мізерну мить раніше вдалося дістати Трохиму рятівного пістоля. Гримнув постріл, єдиний у цій сутичці, і туркові у груди вдарив розпечений метал. І хоча невтомне лезо вже співало, розсікаючи повітря, летіло до незахищеної шиї, рука схибила і вістря лише черкнуло по шкірі голеної голови. Бризнула кров — і Трохим полетів долілиць. На якусь мить знепритомнів.

Коли пам'ять повернулася, Трохим побачив у човнах турків, що перевдягались у козацький одяг. Тонким звірячим чуттям він відчув те, що мало відбутися далі: переобтяжені здобиччю запорожці, коли повернуться з набігу, мають потрапити у добре підготовлену пастку. Півтори сотні сипахів засіли на скелястому карнизі над ущелиною, що вела до моря і човнів. Ще півсотні яничарок[11] очікували свого часу над обв'язаними очеретом бортами чайок. Неподалік двоє аскерів заганяли коней за нагромаджені над берегом валуни.

Трохим, мов змія, проліз між кам'яними розпадами і скотився в ущелину, яка приховувала турецьких коней. У розпеченому мозку стукотіла лише одна думка: будь-що попередити! Як завгодно дати знати!.. А через хвилину, заколовши ножем обох турків, він похапцем здирав із них дорогий одяг і натягував на себе закривавлені шаровари, халат та чалму. Залишалося проскочити під прицілом двохсот рушниць, що нюхали повітря лише в трьох десятках кроків від єдиного місця, де скелі розступались і вели до селища. Над селищем уже добре розрізнялися дими пожеж. Не вагаючись, Трохим ударив коня і помчав.

— Гой-є! Правовірні! О, горе на ваші нещасні голови! Не там ворог, звідки ви очікуєте його появи! Гяури обійшли нас! Рятуйте себе, о сини Магомета! — залементував він турецькою мовою, що її вивчив іще з дитинства, перебуваючи у неволі.

Коли турки зрозуміли, що їх ошукано, було вже пізно. Запорожці, кинувшись червоною хвилею, знесли засідку й до ноги вирізали загін. Жоден із бундючних сипахів не уникнув кривавих поминок по сорока двох братчиках, що полягли біля човнів. І все це завдяки одному лише Трохимові Коваленку, котрий вистояв там, де не змогли вистояти й досвідчені козаки. Тож на зворотному шляху прямо в козацькій чайці його прийняли у товариство і за давнім звичаєм охрестили… Сипахою! До сліз регочучи, запорожці згадували наполоханий вираз на заюшеному кров'ю обличчі під величезною чалмою…

Нарешті Андрій безсило опустився на землю і, відсапуючись, прислухався до теревенів Сипахи.

— …А я гульк — татарка за каменем сидить! Молодесенька! — Сипаха мрійливо закотив банькаті очі. — Гарнесенька!

– І що, діду, закохалися? — одразу ж під'юдив Кульбаба.

— Та ні, бісів сину. Я її шаблюкою…

— Тю… І навіщо б воно?

— Вона з пістоля у мене цілилася. Так ось!

— Ти диви! — Андрій удавано здивувався.

— Бісова баба, — зітхнувши, додав старий.

— Ось тобі й маєш! — не вгавав Кульбаба. — І не жаль було?

Сипаха замислився, згадуючи минулі часи, потім іще раз зітхнув.

— Чому ж не жаль… Воно ж баба, дарма, що бусурманка, — старий посмоктав люльку. — Але сказати, дітки, по правді, баби — то від диявола! Скількох козаків вони зіпсували, ой-ой-ой! Скількох лицарів віри святої занапастили! То хіба люципер, ворог людський, знає… Глянеш, бува, — Сипаха показав обличчям, як він «бува, дивився», — був козак — і нема. Уже в гречкосії, баболюбе, на паланку. А ото товариство січове вже й покинув. А хіба воно життя — біля баби за плахту триматися? Сам бабою зробишся, їй-бо!

Андрій жваво підморгнув Максимові і панібратськи поклав Сипахові на плече руку.

— Ну, ви, діду, переборщили. Багато ж славних молодців і серед гніздюків. Хоча, звичайно, не таких, як оце ми з вами!

Сипаха струснув із плеча Андрієву руку.

— Хто це ми? Цуценя ти нерозумне! Тьху! Ти скільки хліба козацького з'їв? — бурчав він без злості на Андрія. — Був би Петро живий, скуштував би ти не раз його батога. Батько твій порядок любив…

— А таки ні! — вихопився раптом Товкач. — Без баби теж не можна. От прийдеш із війни, а вже воно і хата, і в хаті. Та на столі. А як пригорнеться… Ех! Та й сини ростуть, у Січ-матінку поповнення. Аякже?

вернуться

11

Яничарка — рушниця.