Фб-86 - Беркеши Андраш - Страница 3

Каллош перебив його:

— Доля країни важливіша, ніж майбутнє якогось самовпевненого хлопчиська. Не варто далі дискутувати. Ви можете висловити свою окрему думку, але незалежно від цього наше рішення набирає чинності… Випадок серйозний, занадто серйозний. Будь ласка, товаришко Кульчарне, запросіть сюди Красная.

— Попрацювали! На сьогодні досить, — звернувся літній професор до молодої брюнетки.

— Як вам завгодно, пане професоре, — одказала дівчина, глянувши чорними, трохи розкосими очима на сивого вченого, що сидів за мікроскопом.

— Ось воно як, дівчинко, — всміхнувся професор Голуб. — Коли людині п'ятдесят дев'ять років, вона вже швидше стомлюється.

— У вас вигляд зовсім молодої людини, пане професоре! Якби не біле волосся, я б вам і сорок не дала.

— О, ви дуже люб'язні, Естерко, — збентежено промовив вчений. — Але втома буває не тільки від фізичного перевантаження. Ні, я втомився не від роботи. — Професор підвівся і підійшов до дівчини. Гумова підлога приглушила його кроки. — Ви неправі, дівчинко. Що не кажіть, а все ж я стомлений, сварливий старик.

— Пане професоре, — озвалася Естер, спершись на довгий стіл, заставлений різними хімікатами. — Давайте припинимо на кілька тижнів досліди. Тепер уже ми впевнені, що проблема буде успішно розв'язана. Кілька тижнів спочинемо…

— Ні, Естерко, зупинятись не можна. Ні за що! — запротестував професор, піднявши вгору тонку руку. — Синтез — це найбільш хвилююча, захоплююча стадія дослідів, дівчинко. І найбільш болісна. Так, підрахунки стверджують правильність наших міркувань, останні досліди також показують, що наші припущення правильні. Але не забувайте, що це ще не все. Кінцевий результат попереду…

У дівчини заіскрилися очі, вона глянула на вченого.

— Пане професоре, я без усяких вагань беруся підтвердити перший дослід. Прищепіть мені серум інфекційної хвороби і випробуйте на мені антибіотик. Я настільки впевнена, що результат буде позитивний…

— Ні, ні! — вигукнув Голуб. — Не смійте й думати про це. Щоб більше таких розмов не було, ясно?

Естер опустила голову. Пасма густого каштанового волосся розсипалися, заховавши її обличчя.

— Гаразд, не буду, — тихо промовила вона.

— Отак, Естерко. Ну, давайте вмиватися, — сказав професор і важкою ходою попрямував до умивальника. — Скажіть, донечко, як справи у Красная? Сьогодні він до мене ще не приходив.

— Його викликали на засідання дисциплінарної комісії…

— Ага, я й забув про це… Що з ним скоїлося? Він щось говорив, але я, чесно кажучи, не прислухався.

Дівчина ще стояла біля стола, її погляд блукав десь далеко. Слабке проміння призахідного вересневого сонця пробилося крізь віти дерев, зазирнуло в лабораторію.

— Боюсь, пане професоре, що Іштвана виключать з університету, — промовила задумливо дівчина.

— Що ви кажете, люба? — Голуб рвучко обернувся і здивовано глянув на дівчину. Краплі мильної води стікали з його рук на підлогу. — Що ви сказали? Виключать?

— Так, пане професоре.

— Красная?

— Так, — одказала Естер.

Голуб знову почав ретельно милити руки.

— Ні, це неможливо, — мовив він після, деяких роздумів. — А в чому його, власне, звинувачують?

— Його батько був членом партії нілашів, — пояснила дівчина і пружними кроками підійшла до професора.

— В такому разі треба покарати батька, а не сина!

— Не в тому біда, пане професоре, ким був батько Іштвана, а в тому, що він не написав про це в автобіографії. Тепер товариш Каллош вважає, що Іштван навмисно приховав цей факт.

— А чому він не написав? — звернувся до дівчини Голуб.

— Тому, що батько для нього не існує. Так пояснив мені Іштван.

Очі Голуба округлились від здивування. Він перестав витирати руки.

— Не розумію, люба. Як це «не існує»?

— Так. Іштван ненавидить свого батька.

— Ненавидить? Це неможливо! Дитина не може ненавидіти свого батька.

— А проте це так, пане професоре. Не знаю, що сталося між ними, але Іштван і слухати не хоче про батька.

— Це жахливо! Скажіть, люба, між ними були якісь політичні незгоди?

— Очевидно, бо його батько був активним фашистом. Обоє замовкли. Голуб скинув халат, сів у глибоке крісло біля письмового стола, неквапливо запалив сигарету і, випускаючи кружальця диму, поринув у свої думки. Він уважно стежив за дівчиною, яка мила руки і час від часу заглядала у дзеркало над умивальником.

— Скажіть-но, Естерко, — почула дівчина голос Голуба, — ви могли б зненавидіти свого батька?

— Батька? — обернулась вона до професора. Рушник застиг в її руках. — Ніколи не задумувалась над цим. Трудно відповісти, бо я не знаю навіть, що таке ненависть.

— Припустімо, що ваш батько був би фашистом… — наполягав Голуб.

— Я не можу уявити свого батька фашистом, — засміялась Естер.

— Не уникайте відповіді. Це просто припущення. Відповідайте ж, так чи ні?

— Пане професоре, — все ще всміхаючись відповіла Естер, — є випадки, коли діти ненавидять своїх батьків. Я вже чула про це. Отже, в принципі це можливо. А що стосується моїх відносин з батьком, то між нами ніколи не було ніяких непорозумінь. Тому мені трудно дати вам конкретну відповідь.

— Заждіть, — перебив її Голуб. — Я неправильно сформулював запитання. Знаю, в окремих випадках батьки заслуговують, щоб діти ненавиділи їх. Це тоді, коли вони негідники, не дбають про дітей, б'ють їх, знущаються над ними. Це інша справа. Але ненавидіти когось тільки за те, що в нього інші політичні погляди, на мою думку, неправильно. Особливо тоді, коли йдеться про батька і сина, про такого батька, який любить свого сина і віддає йому все, що може…

— Мені здається, пане професоре, що політичні мотиви ще більше виправдовують ненависть, — відповіла Естер.

— Зрозумійте мене правильно, — сказав Голуб, — я ненавиджу фашизм. Але коли б мій батько був фашистом, я не міг би зненавидіти його.

— Пане професоре, мені не хотілося б сперечатись, але я гадаю, що у ваших словах є суперечність, — твердо сказала Естер.

Голуб запитливо глянув на неї.

— Ненавидіти фашизм взагалі, не зачіпаючи конкретних осіб, носіїв фашизму, не можна. Ненавидіти ідеї і любити тих, хто їх вигадав і застосував на практиці, — тут не сходяться кінці з кінцями. Що може дати абстрактна ненависть до фашизму? Нічого! Фашизм став дійсністю внаслідок діяльності його носіїв…

— Я бачу, з вами важко сперечатися, — засміявся професор, — Я далекий від політики. Можливо, причиною цього є те, що з політикою зв'язані різні жахливі речі. Набагато кращою є сфера науки, оці клітини, пробірки, все те, що відкриває нашому погляду мікроскоп. Ось що, люба. Відкладіть на завтра наші нотатки. — Професор підвівся.

Естер зібрала аркушики з записами, що лежали на столі, і поклала їх у жовту пластмасову папку. Деякий час задумливо розглядала папку і, всміхнувшись, спитала:

— Пане професоре! Ми ще не дали нашим дослідам назви. Що написати на папці?

Голуб замислився.

— Напишіть «ФБ-86», — сказав він згодом. — Якщо не помиляюсь, ми розпочали ці досліди вісімдесят шість днів тому?

— Так, — відповіла Естер, — вісімдесят шість днів. А тепер, пане професоре, дозвольте звернутися до вас з проханням.

— Будь ласка, — привітно сказав вчений.

— Допоможіть Краснаю. Буде жахливо, якщо його виключать.

— Що ви, люба! Невже ви справді думаєте, що з Краснаєм може скоїтись якесь лихо! Це ж найталановитіший студент нашого університету. Ставити питання про його виключення можна було б лише в тому разі, коли б він припустив грубе порушення правил. Наскільки я його знаю, на це він нездатний.

— Спасибі, — сказала Естер.

Вона взяла олівець і вивела на папці: «ФБ-86. 1949 р.».

Голуб провів дівчину до парадних дверей. Естер попрощалась і швидко попрямувала по втрамбованій садовій доріжці.

Естер охоче приходила до професора. Їй подобалось у нього. Іноді вони довго прогулювались по саду. Вчений захоплено показував їй своє маленьке царство. Він сам доглядав сад. Це було для нього приємним відпочинком. Сад був гарний, впорядкований. Незважаючи на осінню нору, густим, зеленим килимом стелилася трава. Тільки пожовкле і рудувате опале листя нагадувало про те, що літо скінчилось.