Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович - Страница 71

Та за хлопця поспішила відповісти Тамара:

— І що ти мелеш! Я не білоручка, що боїться засмагнути од вітру. А щодо весілля, то не поспішайте. Поки що про нього не було й мови. А якщо навіть воно й буде, то ще невідомо, чи покличу я тебе, такого осоружного.

— Це мене отак за добре слово й піклування! Раджу вам, Олег, не женитися. Бачите, яка сварлива істоти дістанеться вам?

Тамара вхопила чобіт і погналася за мисливцем. Дальшому розвитку подій перешкодили собаки, які заплигали навколо дівчини і, весело гавкаючи, кинулися на Старобора. Мисливець підняв руки й закричав:

— Здаюсь на милість і немилість. Перед такою силою хіба встоїш.

Ми зареготали, а собаки почали радісно скубти одне одного.

— Цих жінок треба стерегтись, як фальшивих грошей, бо пропадеш ні за цапову душу, — додав Старобор і знову заходився білувати звіра.

Надвечір повернулися Єменка з Чижовим. Вони проїхали майже п'ятнадцять верст на захід, але жодної мітки не знайшли.

— Нелегко нам буде шукати малопомітні знаки в горах. Це вам не проспект для прогулянок, а сувора тайга, де майже не ступала людська нога, — виправдовувався Чижов.

— Саме тому ми мусимо покладатися на записи й карту, а не на випадок, — зауважив Олег.

— Мій дід хоч і небагато розповідав про ці гори, — мовив Єменка, — але, пам'ятаю, він згадував про озеро, в якому мало не затонув купаючись. Його врятував, Олегу Андрійовичу, ваш дідусь Іван Хомич. Думаю, найкраще буде піднятися в гори до озера. Там, напевне, ми знайдемо якісь знаки.

— За нотатками мого батька виходить, що він з дідом побував біля трьох озер. Проте я думаю, що найважливіше з них Чортове Око. Гірські породи — це складова частина певного шару земної кори, і їх утворення підлягає певним геологічним законам. Оскільки йдеться, очевидно, про золото, треба мати на увазі можливі види його залягання. Річних наносів тут, напевне, не буде. Найімовірніше, золотоносні жили в цих горах такі, які зустрічаються в старих формаціях крем'яних пластів, — відповів Олег.

— То вам і карти в руки, Олегу Андрійовичу, — заявив Чижов. — Кому ж, як не вам, людині з такими знаннями, шукати поклади Феклістова?

Це прозвучало дуже переконливо, а тому я запропонував не шукати умовних знаків, а просуватися в гори понад річкою, яка, напевне, приведе нас до озера. Моя пропозиція була схвалена, і ми склали план розвідок на завтра. Та комусь треба було лишатись у таборі, щоб доглядати коней і приготувати обід. На це, звичайно, ніхто не погоджувався, і нас знову виручило жеребкування.

Цього разу не пощастило мені, бо я витяг з картуза Чижова папірець з хрестиком, тобто мусив лишатися в таборі у прозаїчній ролі кухаря і конюха. Я проковтнув гірку пілюлю з таким виразом на обличчі, що всі засміялися і пообіцяли наступного разу звільнити мене від участі в жеребкуванні.

Ми полягали спати, але незабаром прокинулись від страшенного гуркоту. Всі вирішили, що почалася буря, бо саме так розкотисто гуркотить грім. Але незабаром під нами задвигтіла земля, а це означало, що в дію вступили якісь інші сили природи. Ми повискакували з палаток і побачили незвичайне явище. На наших очах, очевидно в наслідок ерозії, розпадалися скелі. Нічну тишу порушив громовий гуркіт — то падали велетенські уламки скель. Це було недалеко від нас. На превелике щастя, наш табір був під захистом кам'яного виступу.

Олег пояснив нам, що причини цього явища можуть бути різні. Голі скелі нерівномірно нагрівалися на сонці: зверху — більше, всередині — менше. Вчорашня злива збіглася, напевне, з високою різницею температур у камінні, що призвело до внутрішніх розривів. Скелі тріскались і під власною вагою падали вниз.

Сповзання скель припинилося тільки перед світанком. Про це нам сказав Старобор. Тільки він з усього загону за цілу ніч не склепив очей. Всі інші, заспокоєні поясненням Олега, спали як убиті.

Вранці мої товариші вирушили в гори. Вони взяли з собою двох собак, а третього — моторного Полкана — залишили зі мною в таборі.

Експедиція мала повернутися аж надвечір, і в мене було багато вільного часу. Спутавши коней, я пустив їх на луку, посидів трохи біля палатки, потім вирішив піти порибалити до водопаду, що був поблизу табору. Взявши з собою спінінг, штучні мухи, блешні й рушницю, я разом з собакою вирушив до гірської річки.

Звідси було видно наш табір. Отже, він не лишився без догляду. Та й хто, зрештою, міг прийти до наших палаток у такій глушині?

Річка була досить широка, і тут, безперечно, могли водитися сибірські лососі-таймені. Я причепив блешню, оздоблену яскравим пучечком барвистих пір'їнок, і спробував свого щастя в невеликій затоці.

Та мені не везло. Я хльоскав спінінгом вздовж і впоперек, міняв блешні — і все безуспішно. Та ось я помітив у траві великих коників-стрибунців. Мені спало на думку, що, можливо, ця місцева принада смакуватиме рибі краще, ніж мої блискучі блешні. Негайно змінивши поводок, я перейшов ближче до водопаду й закинув на середину затоки. Жилка була легенька, змащена спеціальним жиром і плавала на воді разом з коником, якого я насадив на гачок так, щоб він міг ворушитися.

Зненацька з води виринула величезна риб'яча голова і так блискавично схопила коника, що я мало не спізнився підсікти. В ту ж мить вудлище зігнулося в дугу. Я попустив жилку з котушки, а коли тяга ослабла, спробував намотати жилку, але таймень опирався. Нарешті, мені ввірвався терпець, і я знову почав намотувати жилку. Рибина десь у глибині ковбані не витримала, трохи попустила, потім стрілою вискочила з води, майнула в повітрі і знову плюхнула до рідної стихії. Шість разів лосось вистрибував із води, аж поки я силою підвів його до кам'янистого берега й підчепив приготовленим гаком. Сильний ривок — і лосось опинився на березі. Це була чудова рибина вагою шість кілограмів.

Щасливий улов заохотив мене, і я вирішив порибалити ще. Щоб підійти до дальшої затоки, мені довелося обходити крутий поворот річки, яка огинала скелі. Це забрало в мене чимало часу. З нового місця наш табір уже не було видно. Та я на це не зважав. Значно більше мене непокоїло те, що тут я не міг піймати жодного коника. Прив'язавши собаку і залишивши свої снасті на камені, я пішов на барвистий лужок під горою добувати наживу для лососів.

Насилу піймавши двох зелених і двох коричневих крилатих стрибунців, я повернувся до річки. Але тутешні лососі були обережніші. Один з них виринув і вже хотів було схопити принаду, але помітив щось підозріле й дужим ударом хвоста збив коника з гачка. Зникнувши в глибині, лосось через кілька секунд блискавичним ривком таки схопив коника, що вже вільно плив на воді.

Ці риб'ячі хитрощі коштували мені трьох коників. Тільки на четвертий прийшла жадана здобич. Навчений невдачею, я насадив принаду на гачок так, що лососі її не могли збити. Напевне, вони вже переконалися, що поява смачної поживи нічим не загрожує, і коли я закинув майже під протилежний берег, мені, нарешті, пощастило підсікти ще одного лосося. В першу мить він був настільки ошелешений, що його вдалося довести до середини річки. Але тут риба опам'яталася й завдала мені чимало клопоту. Двічі я замахувався гаком, щоб витягти її на берег, та кожного разу лосось зникав. Тільки через п'ятнадцять хвилин боротьби він заморився й скорився долі. Це була найбільша риба, яку ми спіймали за весь період подорожі: лосось важив цілих десять кілограмів.

Я вже втретє лаштувався спробувати щастя, коли почув голосне іржання наших коней. Нічого особливого в цьому я не вбачав. Але мій чотириногий друг захвилювався. Вітерець повівав з боку табору, собака, наїживши шерсть, спочатку принюхувався, а потім загарчав. Тим часом іржання коней ставало дедалі тривожнішим. Я зрозумів, що це неспроста, й, схопивши снасті, рушницю та пійману рибу, мерщій кинувся скелястим берегом до табору. Добігши до місця, де в затінку під скелею лежав мій перший лосось, я побачив картину, яка мене приголомшила. Коні на лузі збилися докупи. Попригинавши голови, вони без видимої причини хвицали задніми ногами і несамовито іржали. Я знав, що коні так поводяться тоді, коли на них нападає великий звір. Але нічого підозрілого я не помітив, а тому відв'язав собаку й пустив його, наказавши: «Вперед, шукай!»