Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович - Страница 14

Виринаючи з води, ягнятко намагалося плисти, проте віти заважали йому, і малятко втрачало останні сили. Не встигало воно жалібно бекнути, як наступний оберт дерева знову стягував його під воду. Це не минуло й Бурана. Пес опинився під водою, а коли знову виринув на поверхню, в зубах у нього було ягня. Собака виконав під водою справжню водолазну роботу і з третім потерпілим щасливо доплив до берега. Тут на нього чекали чабани, що схвильовано спостерігали це надзвичайно зворушливе видовище. Сидорович обняв собаку за шию і, певно, розцілував би його, якби інші два чабани не послали Бурана врятувати й четверте ягнятко. Буран не примусив себе просити, вирвався з обіймів старшого чабана, уникнувши таким чином дальших пестощів, і помчав уздовж берега наздогін четвертому потопаючому.

Ягнятко вже ледве трималося на воді і, перш ніж Буран устиг доплисти до нього, зникло в каламутному потоці. Рятівник якусь мить нерішуче плавав навколо, потім і сам занурився у воду. Чабани безпорадно стояли на березі, а Сидорович мало не плакав, бо він був певен, що сильний вир затягнув його незамінимого собаку в глиб Лени, звідки вже немає рятунку.

Важко висловити подив усіх трьох чабанів, коли Буран, якою вони вже почали було оплакувати, раптом виринув далеченько від попереднього місця, тримаючи в пащі напівживе ягня. Радості пастухів не було меж. Ще трохи, і вони пустилися б у танок.

Коли чотириногий рятівник підплив з ягнятком до берега, всі троє схопили його в обійми і мало не на руках віднесли Бурана додому.

Ягнята були ледве живі. Останнє взагалі лежало нерухомо, і його довелося разом з трьома іншими перенести в будинок Сидоровича. Там малюкам зробили штучне дихання, розтерли їх рушником і знову повернули до життя.

Згодом ягнят поклали на теплому припічку. Буран стрибнув до них і почав облизувати їм мордочки. Так він, напевно, проявляв батьківське піклування про своїх вихованців. Зрозуміло, що після такого відважного вчинку всі колгоспники вважали Бурана найкращим з усіх собак, які будь-коли стерегли овець. Голова колгоспу написав про цю пригоду до редакції обласної газети, і через кілька днів у Чановку приїхав репортер, щоб з'ясувати подробиці. Спочатку він вислухав розповіді всіх чабанів, а потім сфотографував Миколу Сидоровича з Бураном і Бурана з ягнятками.

Репортер, мабуть, був у захваті від Бурана, бо не пошкодував пишномовних слів і під заголовком «Самовідданий страж» описав у газеті цю історію так гарно й цікаво, що всі тільки й говорили про Бурана.

Тут я хочу звернути вашу увагу на те, як деякі собаки можуть зрозуміти ситуацію. Буран, очевидно, помітив, що люди ставляться до нього з особливою увагою, і раптом змінив свою поведінку. На настирливі намагання людей нав'язати йому свої ніжності Буран відвертав голову, а коли такої демонстративної зневаги не вистачало, він вищиряв ікла й гарчав. Але до чабанів його ставлення не змінилося, а найбільше любив він Сидоровича; та й старий чабан ні на мить не розлучався з своїм чотириногим помічником. У селищі жартували, що, напевно, Сидорович прочитав своєму псу хвалебну статтю з газети й показав йому опубліковані фотографії, і тому, видно, Буран так запишався. Проте всі в Чановці сходилися на одній думці, що навряд чи знайдеться десь поблизу собака, який зміг би змагатися з Бураном у вірності й відвазі.

У Чановці жоден хижак не наважувався нападати на овець, а в сусідньому колгоспі сірі розбійники завдавали великих збитків. Якось вовки поцупили в них ягня прямо на пасовищі, а останнім часом так знахабніли, що почали розбишакувати просто в кошарі.

Одної літньої ночі зухвалий грабіжник дістався до загородки й задушив двох ягнят. Це сталося вже на світанні, бо вночі в кошарі було спокійно. Ніхто не міг зрозуміти, чому вівці не бекали і сторожовий собака не гавкав. А коли оглянули ягнят, то побачили, що в них прокушені горлянки і вся кров висмоктана; отже, шкоду заподіяв особливо небезпечний вовк, який душить свої жертви тільки для того, щоб насмоктатися теплої овечої крові. Між вовками, як бачите, є такі перевертні, що навіть ситі відчувають жадобу до крові.

Місцеві мисливці кілька днів нишпорили по околицях, оглядали байраки, ліс і поле, намагаючись виявити лігво вовка або принаймні його сліди. Щоб не викрити себе, вовк звичайно ніколи не розбійничає поблизу свого лігва, і тому мисливці шукали його і в далеких місцях, де раніше водилися вовки. Проте пошуки були марними — жодних слідів, які вказували б, що тут водяться вовки, не було. Нарешті мисливці дійшли висновку, що, очевидно, в даному разі йдеться про бродячого хижака.

Проте ця думка незабаром відпала — наступної ночі напад повторився за таких же обставин, як і напередодні. Двох ягнят було задушено, а стадо і дуже пильна вівчарка навіть не здійняли тривоги. Цей загадковий випадок обговорили на засіданні правління колгоспу. Колгоспники ухвалили попросити сусідів з Чановки, щоб ті позичили їм на якийсь час свого знаменитого сторожа овець — Бурана.

Однак чановці не задовольнили просьби сусідів, боячись, що бродячий вовк знайде дорогу й до них, крім того, вони не хотіли лишати свою отару без розумного сторожа.

Тому сусідам чановців нічого не лишалося, як організувати регулярне нічне вартування. Цю справу взяли на себе місцеві мисливці. Вони запевняли, що за всяку ціну доберуться до шкури сірого розбійника. Мисливці влаштували біля кошари добре замасковану засаду й чергували там цілими ночами, чатуючи на зухвалого хижака.

Проте хижак примусив довго чекати себе. Минуло кілька ночей, і ніхто не порушив спокою отари. Але через дві ночі після того, як засаду зняли, таємничий розбійник знову проник туди, задушив двох ягнят, насмоктався теплої крові й безслідно зник.

Така зухвалість, зрозуміло, розлютувала всіх місцевих мисливців. Адже тепер уже йшлося про добру славу всього мисливського колективу; тому всі мисливці зібралися разом, щоб домовитись, як же, нарешті, спіймати підступного хижака.

За всіма ознаками хитрий шкідник знайшов собі десь спостережний пункт, звідки стежив, чи не загрожує йому якась небезпека.

Тому мисливці знову влаштували засідку поблизу загородки й спорудили ще одну біля дерев, що купкою росли між лісом і кошарою. Крім того, кожного вечора навколо загородки розставлялися капкани. Тепер уже мисливці були певні, що вони зробили все, щоб перехитрити вбивцю.

Але таємничий нічний бандит не поділяв логічних міркувань людей, і вночі знову непомітно заліз у кошару. Цього разу хижак, однак, не задовольнився тільки ягнятками, а напав ще й на стару вівцю, яку не зміг задушити легко й безшумно. Вівця пронизливо забекала, інші приєдналися до неї, і за якусь мить нічну темряву сповнили перелякані голоси й тупіт усієї отари. Якийсь дужий баран з переляку проламав навіть загородку, потрапив у капкан і забекав від болю, начебто зачув смерть. У ту ж мить озвався сторожовий пес і сполохав усіх собак на селі.

Цей галас почули, звичайно, мисливці в засідках. У темряві вони швидко добігли до кошари. Саме в ту мить із-за хмар виглянув місяць. Видовище, яке відкрилося перед мисливцями, було жахливе. Двоє ягнят уже конали, стара вівця сходила кров'ю й ледве трималася на ногах, баран, якого міцно тримав капкан, голосно стогнав. У синюватій далечині біля самого лісу маячила постать кровожерливого хижака — величезного вовка. Один мисливець якусь мить придивлявся у польовий бінокль і потім здивовано вигукнув:

«Сто чортів і одна відьма, та ж цей вовк у нашийнику…»

Але поки він передав бінокль іншому мисливцеві, загадковий звір зник у невеличкому байраку.

Наспіли колгоспники, яких розбудив цей галас біля кошари, і почали розпитувати, що трапилось. Мисливці тільки знизували плечима — вони, мовляв, не розраховували на такого шахраюватого й чудернацького вовка, який носить нашийник спеціально для того, щоб його вважали за собаку.

«Зачекайте, — промовив колгоспний коваль, — адже в Чановці є знаменита вівчарка Буран, викапаний вовк. Невже він?.. Знаєте що? Ходімо в Чановку, і негайно!»