Стрибок у ніщо - Беляев Александр Романович - Страница 38

— Він теж?..

— Прошу вас, не перебивайте мене, сер, інакше я щось пропущу. І Вінклер теж замикав свою кабіну на ключ, який клав у свою кишеню. Тобто ні, не в кишеню, — кишень на небі нема. Вішав на ланцюжок, прив’язаний до пояса…

— Вас самого слід повісити, Пінч, за те, що ви так розмазуєте. Кажіть скоріше тільки суть.

— Нічого я не розмазую і скоріше поспішаю передати вам тільки суть. Але якщо ви весь час перебиватимете мене, то я, звичайно, ніколи не закінчу.

Стормер у відчаї махнув рукою і набрався терпіння.

— Кажіть!

— Я й кажу. Ключ вішають на ланцюжок Фінгер і Вінклер. І в каюту мені ніяк не можна було пробратися. Тоді я подумав: якщо вони носять ключ з собою і цей ключ викрасти в них неможливо, то, отже, слід дістати інший ключ, який підходив би до замка у дверях. Логічно. О, Шерлок Холмс не міг би придумати краще! Де взяти на “Ковчезі” ключ? Злітати на Землю і запросити слюсаря? Неможливо.

— У “Ковчезі” двадцять одні двері й стільки ж ключів. Можна спробувати підібрати, — не втерпів Стормер.

— Так я й зробив, сер, бо це був найлогічніший висновок. Однак легко придумати, та важко здійснити. Вийняти ключ з каюти — не мудра штука. Тільки леді Хінтон та Еллен замикаються зсередини. Взяти ключ неважко, але спробуйте двадцять один раз прикластися до замка у дверях каюти Ганса і стільки ж разів — до каюти Вінклера, причому так, щоб ніхто цього не помітив, а тим більше — вони самі. Треба вибрати момент, завжди бути насторожі, словом, сила-силенна клопоту, винахідливості й дотепності. Отож до замка Вінклера підійшов ключ лорда-єпископа, а до дверей Ганса — Мадлен. А якщо ключ Делькро підійшов до замка Фінгера, то й ключ Фінгера відчиняє замок прекрасної Мадлен. Моя хата скраю, але я не раз бачив, як Мадлен розмовляла з Гансом…

Пінч не міг зрозуміти, яким чином він раптом опинився в коридорі. Боліли щелепи і потилиця. Удар Стормера був блискавичний і оглушливий.

Висунувши з-за дверей коридора голову, Пінч закінчив скоромовкою:

— Я прокрався в кімнату Ганса, коли той стояв на вахті, і побачив: над столом портрет Леніна, на столику — німецьке видання “Капіталу” Маркса та книги Леніна в перекладі на німецьку мову.

— А Вінклер? — спитав Стормер.

— Але якщо для вас цього мало, ось вам ще дещо, трохи краще, — переконував Пінч, не входячи, однак, у кабіну. Знизивши голос до шепоту, він вів далі: — Мені пощастило підслухати розмову Фінгера і Вінклера в рубці. І Ганс сказав: “Наша армія остаточно розіб’є вщент цю наволоч, якщо вона зважиться напасти на Ради”. Так і сказав: “Наволоч”. А Вінклер відповів: “Хоч це робиться не так просто і швидко, як тобі хочеться, Гансе, але я не сумніваюся, що час нашої перемоги в усьому світі наближається. Години, а може й хвилини ворогів — давно вже полічені. Потім Ганс сказав: “А чи варто нам далі грати тут, на “Ковчезі”, комедію? Чи не пора кінчати?” — “Ні, не пора, Гансе, — відповів Вінклер. — На це я маю певні вказівки. Ти пам’ятаєш, як тобі кортіло втрутитись і покласти край саботажеві пасажирів, що не хотіли працювати? Все обійшлося й без нас. Синенькі допомогли зломити цей опір!” І вони почали сміятися.

Всю розмову Ганса з Вінклером Пінч передав уже цілком серйозним тоном, очевидно, сам захоплений своєю розповіддю.

Витягши з маленького портфеля, прив’язаного до пояса, записну книжку, він постукав по ній пальцями і додав:

— Тут усе записано до слова. Текстуально. Хоч зараз до слідчого. Вони ж могли вбити мене на місці, коли б застали за цим ділом. О, Пінч не боягуз! І якщо Пінч за щось візьметься…

Стормер не слухав його базікання. Він був вражений цією несподіванкою і думав, що робити далі.

— Треба зараз же піти до барона і розповісти йому про все. Зрештою, він найрозумніша людина в ракеті… після мене. Тільки я сам розповім, бо ви ніколи не закінчите.

Маршаль вислухав розповідь Стормера, якого щохвилини перебивав Пінч, котрий робив “поправки і доповнення” спокійніше, ніж завжди. Він похнюпив голову; замислився і мовчав. Стормер почав сам:

— Подумати тільки, вони летіли з нами весь час і… ще не вбили нас!

— їх тільки двоє, — заперечив Пінч.

— Тільки двоє? — глузливо відповів Стормер. — Але чи двоє? Ви певні, що вони не встигли вже перетягти на свій бік слуг?

— Так, я забув сказати, — швидко почав Пінч. — Ваше припущення не безпідставне, принаймні щодо Мері. Я двічі заставав її, коли вона жваво розмовляла з Вінклером в затишному куточку біля його рубки. Про що вони говорили, я не знаю, бо, побачивши мене, Мері одразу йшла геть.

— Якщо їх навіть тільки двоє, — висловлював Стормер свої міркування, — ми цілком в їхніх руках. Недарма я пережив такі неприємні хвилини у своїй водяній труні. Подумати тільки! Вони просто могли не вийняти нас звідти, припинити подачу повітря. їм дуже легко було задушити нас і потім викинути з “Ковчега”. Признаюсь, не розумію, чому вони досі цього не зробили.

— Вони п-проти індивідуального терору, — відповів Маршаль.

— Даруйте, але в масштабах ракети це був би вже масовий терор, — заперечив Стормер. — Так чи інакше продовжувати подорож із своїми катами, які не сього-дні-завтра порішать нас, я не маю наміру.

— Ганса і Вінклера треба ліквідувати якнайшвидше, — Пінч висловив до кінця думки свого патрона.

— Я вважаю, що це єдино правильний вихід. Цього разу Стормер погодився з Пінчем, не обірвавши його, хоч той “втручався не в свою справу”. Втім, у Стормера були свої міркування, які спонукали його виявити до свого секретаря прихильність.

— От ви хвасталися хоробрістю, — почав він. — Як далеко, однак, сягає ця хоробрість? Чи вистачило б у вас рішучості впоратися з цією справою самому?

— Я не злякаюсь, навіть коли б їх була сотня, — відповів Пінч. — Але справа не тільки в моїй рішучості. Всадити дві кулі в груди цих злочинців — не важко. Проте якщо я ^діятиму один, найменша випадковість може зіпсувати все. І тоді вже, звичайно, не минути лиха не тільки мені, але й усім вам.

— Мабуть, ви маєте рацію, хоч це і свідчить, що ви злякалися, — сказав Стормер.

Вони почали радитися про те, кого можна залучити до участі в цій справі. Барон усе мовчав. Найбільше підходить Блоттон. Він дужий, рішучий, сміливий. Блоттон говорив про те, що в ракеті не все спокійно, що він підозрює… І лорд, звичайно, погодиться, хоч досі й був далекий від політики. Єпископ? Він, мабуть, здатний тільки на те, щоб забарикадувати своїм товстим тілом коридор, який ще знадобиться. Він не братиме активної участі в такій справі, просто з переляку, сховавшись за своє “не убий”. А втім, благословляючи на Землі з паперті “могікан”, він “забув” про цю заповідь… Хто ж ще? Жак? Його, звичайно, слід вважати на боці ворогів. Текер? Він напевне не піде на це. Шнірер? Зовсім безнадійна фігура. Він відповість, що револьвер — це машина, а машину він не візьме в руки…

— Чи не залучити нам тоді жінок? — спитав Пінч. — Фрейлейн Амелі, наприклад, хоробра жінка і прекрасний стрілець, як вона сама запевняє. Ми, звичайно, не дозволимо собі поставити жінку під кулі…

— Д-д-дурниці! — коротко зауважив Маршаль, — П-перетворювати ракету в бойню. Вон-ни нас н-не чіпають…

Стормер був обурений і з запалом накинувся на Маршаля, від якого ніяк не чекав отакого виступу. Не чіпають? Чудово. А хто “зачепив” капітал Маршаля? Хто винуватець зубожіння і смерті їхніх друзів і компаньйонів? Хто, нарешті, винен в їхній утечі?

— Не вбили сьогодні — уб’ють завтра, — сказав Стормер. — Якщо ви, бароне, не можете бачити крові, я не наполягаю на відкритому збройному нападі. Можна придумати інший спосіб. Наприклад: коли вони, Ганс і Вінклер, вийдуть на поверхню ракети, хтось з нас непомітно розріже гострим ножем їхні ефіролазні костюми. Вони одразу ж вибухнуть і вмить задубіють від світового холоду. Все буде тихо і без крові. Ми просто відштовхнемо їхні трупи, вони полетять у безвість, а ми скажемо, що стався нещасливий випадок: Ганс “зірвався”, Вінклер кинувся його доганяти, і обидва зникли. Хай спробує Цандер розшукати їх.