Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Стрибок у ніщо - Беляев Александр Романович - Страница 3


3
Изменить размер шрифта:

Невдоволення на обличчі леді Хінтон змінилося звичною маскою люб’язності.

Увійшов Маршаль де Терлонж, французький банкір з сумнівним минулим, що нажився на війні і купив титул барона. Йому було під п’ятдесят, але він здавався зовсім трухлявим. Разом з ним прийшов плечистий, міцний дід, у якого обличчя було червоне, наче в різника.

Барон прошкутильгав до крісла, поцілував руку господині і, дуже заїкаючись, сказав:

— Дозвольте е-е… відрекомендувати мого компаньйона і друга м-містера Ст… Ст…. Ст…

— Стормер! — гаркнув товстун, подаючи розчепірені товсті пальці господині, що здригнулася від його голосу.

— його преосвященство єпископ! — оповістив лакей.

Увійшов єпископ Иов Уеллер, огрядний, здоровий чоловік з породистим, рум’яним обличчям. Його променисті очі і соковиті губи усміхались.

Услід за єпископом прибув професор філософії Шнї-рер. Він здивовано оглянувся навколо, наче не туди потрапив, усміхнувся, мов дитина, що впізнала знайомі обличчя, і, простягнувши обидві руки, підійшов до леді Хінтон.

Після взаємних привітань усі сіли за чайний стіл. У цю мить біля під’їзду загудів автомобіль, Леді Хінтон незадоволено скривилась: “Найпізніше приїжджає!” — а Еллен зашарілась. Вона впізнала гудок блоттонівського авто.

Через дві хвилини лорд Генрі Блоттон у чорному смокінгу, модному жилеті, краватці вже входив у вітальню, поблискуючи моноклем. Він був старанно вибритий і надушений.

— Я не спізнився? Здрастуйте, тітонько! — так називав він леді Хінтон, якій доводився далеким родичем.

Як тільки всі сіли за стіл, леді відразу почала розмову на улюблену тему про занепад звичаїв, розбещеність молоді, сучасні книги, “які не можна дати в руки добре вихованій дівчині”, про відсутність належно! поваги до авторитетів і старших…

— Скажіть, дорогий бароне, — звернулася вона до банкіра, — я чула, ви приїхали до нас викачувати англійське золото? Хочете обмілити наш золотий басейн?

Обличчя банкіра скривилось.

— X… х… х… Я для цього надто м-мало потужний насос, леді. З-з… з таким же успіхом я міг би обмілити Атлантичний океан.

Леді Хінтон неохоче приймала в себе “цього вискочку”, але була з ним люб’язна, бо так радив їй юрисконсульт і керуючий справами Сміггерс, який вів з банкіром великі справи.

Не забула леді Хінтон, як гостинна господиня, і старого філософа.

— А де ж ваша чарівна доня, містере Шнірер?

— Га? Що? — спитав професор, наче прокинувшись від сну. — Амелі? Так. На футбольному матчі! Як вам подобається? Футбол! Га! — І він знову поринув у свій звичайний споглядальний стан.

— Дуже шкода, — спроквола сказала леді Хінтон, хоч в душі була рада: вона надавала перевагу чоловічому товариству, крім того, в Амелі багато що не подобалось їй. — Доктор Текер розповідав мені страшні речі, — говорила вона, звертаючись уже до всіх і скосивши очі на Текера, — нібито наш славнозвісний письменник пророкував загибель цивілізації. Невже це можливо?

Текер сидів, мов на голках. Він думав про свою дружину та немовля і щохвилини поривався встати, попрощатись і піти, але не наважувався цього зробити.

Шнірер, зачувши розмову на свою улюблену тему, несподівано перетворився з споглядального Будди в полум’яного оратора.

— Загибель цивілізації! — вигукнув він, блиснувши очима, і вів далі, підвищуючи тон. — Так, цивілізація гине! Вона приречена, і її губить машина, це залізне страхіття. Хазяїн землі стає рабом машини. Вона примушує нас, усіх без винятку, хочемо ми цього чи ні, йти її шляхом. Колісниця скажено мчить і волочить за собою поваленого переможця, доки він не загине. Людські істоти, які виплекали ці залізні страхіття, прокинулись і побачили себе в оточенні нової раси диких і небезпечних звірів, що панують над ними… — Шнірер уже не говорив, а кричав, розмахуючи зморщеним кулаком. — Треба ще дужче загнуздати науку, затримати раціоналізацію, затиснути техніку, задушити винахідництво, інакше загибель цивілізації і наша загибель неминучі… Ще чашку чаю, міцного, коли ваша ласка, — несподівано закінчив він.

Еллен мовчки розливала чай, непомітно поглядаючи на жениха. Але той більше цікавився лікерами, старанно підливаючи єпископові, обличчя якого сяяло світлом земних насолод.

— В-в… в-ви маєте рацію, професоре, — обізвався банкір, — техніку треба тримати в міцній руці. Але цивілізації загрожують не тільки маш… машини. Є звірі небезпечніші, підступніші і нещадніші.

— Комуністи! — вигукнула леді Хінтон.

Наче грудневим холодом повіяло в серпні. Товариство, що зібралося за столом, захвилювалось. Усі заговорили разом, умить забувши про етикет. Обличчя налилися ненавистю, злістю і страхом. Слово було сказане. Загальну хворобу, яка підточувала всіх, засмучувала, отруювала радість життя, навівала страшні сни, було названо…

Кожен поспішав одвести душу, викласти те, що давно переповнювало серце. Говорили по-різному, але про одне і те саме — про клятих комуністів, руйнівників культури й цивілізації, фанатиків. Тут було все: і революція в трьох державах, і “націоналізація жінок”, і Комінтерн, і демпінг, і зруйнування храмів, і голод…

Ніколи ще товариство леді Хінтон не було таке одностайне, таке щире у висловлюванні почуттів і думок. Ніколи за столом не лунала так гармонійно симфонія ненависті і тваринного страху перед близькою революцією.

“Червоні звірі” — хіба не вони загрожують відібрати у леді Хінтон усе: титул, владу, становище, багатство?

Їхні агітатори розкладають стадо христове і загрожують запустінням божим храмам, голодною смертю єпископові Йову Уеллеру.

А філософ Шнірер, — нічого іншого, крім безмежної ненависті, він не міг відчувати “до покровителів техніки й ентузіастів індустріалізації, що примусили служити собі машини, які зубами рвуть людські істоти і от-от можуть розчавити своїми шестернями сучасну культуру!..”

Коли хвилювання трохи вляглося, леді Хінтон сказала:

— Я недавно пожертвувала двісті тисяч фунтів на боротьбу з ними, але цього, звичайно, мало. Кожен з нас повинен зрозуміти, що краще зараз, поки не пізно, добровільно відмовитись од частини свого майна, ніж втратити все.

— Я читав про “Ноїв ковчег” і вважаю, що письменник цілком своєчасно ставить питання величезної ваги, — сказав Генрі, намотуючи на палець і розмотуючи стрічку монокля. — Коли в ряді країн перемагає революція, переможені, правда, чинячи опір, сходять зі сцени і, як крайній засіб, рятуються втечею. Але куди тікати? Чи є цілком безпечні країни на земній кулі? Пора подумати про це.

— Не вважайте мої слова за передчасне капітулянтство, паніку, невір’я в перемогу, — сказав барон. — З повсталими ми будемо боротись усіма засобами не на життя, а на смерть. Але успіх мені здається проблематичним. Уже тепер ми заклопотані тим, в яке діло вкласти наші капітали, де більша гарантія їхньої безпеки. Проте може настати момент, причому швидше, ніж багатьом це здається, коли доведеться думати вже не так про капітали, як про самих себе.

— І люди кидатимуться на всі боки, як у будинку, охопленому полум’ям, — знову ожив у Шнірері пророк. — З країни в країну тікатимуть вони і скрізь зустрінуть всепоглинаюче полум’я, згубне полум’я, незбориме і неминуче, як доля. І не врятують від нього ні сторожа, ні залізні грати, ні товсті стіни. Все загине. Все перетвориться на попіл. І ми загинемо. — І знову перейшовши на писклявий крик, Шнірер закінчив: — А хто винен? Машини! Пролетарі! Вони! Ще чашечку чаю, міцного, коли ваша ласка.

— Страйки почали, революція закінчить, — кинув репліку банкір.

— Хай мине нас чаша сія! — вигукнув єпископ і, враз набравши пісного вигляду, перехрестився. — Тут справді пора подумати про якийсь… ковчег, що в ньому з божою поміччю могли б сховатися праведники — цвіт нашої цивілізації і культури. Хіба не сам милосердний Господь подав цю думку, як у Ноєві часи?

— Збудувати такий собі “Титанік”, ковчег сучасного масштабу, обладнаний за останнім словом техніки? — іронічно спитав Генрі. — Ну, а далі? Куди ви на ньому попливете? До південних морів? До безлюдних островів, загублених в океані ї не нанесених навіть на карту? Дурниці, нема більше білих плям на карті світу. Майже нема таких островів. А коли і є, їх скоро знайдуть. Побудова ковчега і його відплиття не зможуть бути непоміченими. Нас розшукають, доженуть і розчавлять, мов черв’яків, разом з ковчегом. Де, нарешті, гарантія, що його пощастить добудувати?