Стрибок у ніщо - Беляев Александр Романович - Страница 27

— Що сталося? Це ж неможливо! — обурювалась леді Хінтон. — Еллен, іди ж сюди або лети!

— Я не можу, тітонько! — відповідала дівчина, завислій посеред каюти.

Цандер вповз у каюту; не звертаючи уваги на леді Хінтон, узяв її за руку і показав, як користуватися ремінцями. Леді Хінтон, а вслід за нею і Еллен спустилися “вниз”.

“Який скандал, — подумала леді Хінтон. — Коли б знала, нізащо не полетіла б у цій ракеті!”

Нарешті, Хінтон опорядилася і обережно сіла в своє крісло. Вона сиділа в похмурій задумі. З сусідньої кают-компанії долинали гооси. Серед них чувся незнайомий жіночий голос, високий, вібруючий, різкий. Хто б це міг бути? Гості? Але звідки і як вони могли тут узятися?..

Леді Хінтон міцно трималася за підлокітники крісла. Бона думала просидіти в кріслі всю подорож. Це був острівець “твердої землі” серед безмежного ніщо…

Леді відкинулась на спинку крісла і в той же час, за звичкою, уперлася ногою в стільчик. Крісло рвонулося назад і — о, жах! — закрутилося в повітрі.

В двері постукали, і леді почула голос Блоттона:

— Можна вповзти?

Пустити чи не пустити його? Це ж жахливої Але крутитися так ще жахливіше.

— Увійдіть! — сказала вон, маючи намір сказати “ні”.

— Я ще не бачив вас, тітонько. Як ви себе почув…

Блоттон не закінчив і, незважаючи на всю витримку, прищеплену вихованням, ледве не зареготав, побачивши, як поважна леді крутиться, мов білка в колесі.

— Дозвольте допомогти вам, леді! — промовив він.

Намагаючись зробити це найтактовніше, він підповз по стіні з того боку, де була голова леді Хінтон, вхопився за підлокітник крісла і щасливо опустив крісло на підлогу.

Леді Хінтон була зовсім засмучена. На жаль, її крісло, остання опора, не було більше опорою.

Леді Хінтон зустріли в кают-компанії з належною пошаною. Всі меблі в цьому приміщенні були прикріплені до підлоги, як на пароплавах. Люди, що сиділи на них, прив’язалися до сидінь ремінцями і почували себе впевнено. Пінч затискував коліньми дорожній баул свого господаря, а Стормер тримав у руках пляшку шампанського.

— и надумали відзначити свій щасливий відліт і виити по келиху шампанського, — сказав він. — Отже… — вів далі Стормер, розхитуючи грушовидний просмолений корок.

Корок несподівано вискочив, бризнула піна. В ту ж мить пляшка вирвалася з рук і полетіла навскоси до стіни. Всі скрикнули. Цандер розсміявся.

— Ось вам найпростіший приклад того, як діє ракета. Пляшка шампанського — це реактивний снаряд.

— На жаль, цей приклад коштує нам втраченої насолоди.

— Аніскільки! З пляшки викинуло силою газів тільки трохи піни. Шампанське не витікає, незважаючи на те, що пляшка плаває вниз шийкою.

— А чому?

— Бо нема сили ваги, яка витиснула б рідину з пляшки. З такими явищами нам ще не раз доведеться мати справу. Побачимо, як ви впораєтесь з вашою пляшкою, — загадково додав Цандер.

— Вино ціле, випити його неважко.

Стормер піймав пляшку і перевернув її над келихом. Шампанське не виливалося. Стормер зазирнув у пляшку, чи не застряв у шийці шматок корка, — поясненням Цандера він ще не вірив. Ні, шийка була вільна. Стормер струснув пляшку. З неї вилетів “шматок” янтарної рідини у вигляді ковбаски, яка швидко набула форми кулі. Куля вдарилася об край келиха і розбилась на крихітні кульки, що розлетілися в різні боки. Деякі з них дрібними краплинами осіли на обличчі і руках присутніх. Частина рідини лишилася в келиху, але не заповнила дно, а розтікалась тонким шаром по стінках.

Усі дивилися на ці чудеса майже з жахом, як відвідувачі шинку Авербаха на розваги Мефістофеля, що зайшов туди з Фаустом. Потім погляди всіх звернулися до Цандера.

— На жаль, я тут ні при чому, — відповів він на загальне німе запитання. — Все відбувається за фізичними законами. Адже кожне рідке тіло в умовах невагомості набуває форми кулі під впливом сил внутрішнього зчеплення. Кожна молекула такого тіла прагне до центра, і всі молекули поступово розташовуються у формі кулі.

— Але з пляшки вискочила ковбаска, а не куля, — зауважила Амелі.

— Шийка надала рідині при виході продовгуватої форми. Але як тільки рідина опинилась на волі, вона зібралася в кулю.

— Що ж ми робитимемо з нашим шампанським, ви мені скажете? — вигукнув Стормер. — Здається, в пляшці ще лишилося вино, добре, що я не витрусив усе.

— Так, зробити це не дуже просто, — відповів Цандер. — Коли ми організуємо наше ракетне життя, нам доведеться обідати у своїх каютах, де ми зможемо створити майже земні умови тяжіння. А на той випадок, коли нам доведеться перебувати в світі невагомості, я дещо припас і пропоную вам зараз же ознайомитися з ракетним посудом.

Цандер дістав заховані під столом особливі бутлі і склянки. Бутлі, мали вигляд гумових мішків з наконечниками, склянки дуже були схожі на соски і відрізнялись од них тільки розміром. Цандер витяг також і невеличкий насос.

Одні з присутніх сміялись, інші обурювались.

— От до чого ми дожили, лорде-єпископе, нас годуватимуть з дитячих ріжків, — сказав Маршаль, майже не заїкаючись, що з ним бувало рідко.

— Фе! Всю поезію вбили, — промовила Делькро, гидливо скривившись. — У цих бурдюках вино втратить свій смак.

— Отже, ви відмовляєтесь, панове, від шампанського? — спитав Цандер, беручи пляшку в Стормера.

— Ні! Ні! — почулися голоси.

— Тоді я починаю. — Він викачав насосом вино з пляшки і накачав його в мішок-пляшку.

Відкривши невеликий отвір у “склянці”, він, надавивши на мішок, налив рідини у “соску”. В міру того, як наливалася рідина, повітря з соски виходило через верхній отвір.

— От І все, — сказав капітан. — Хто хоче покуштувати?

Всі переглянулись, вагаючись. Пінч простягнув був руку, але, глянувши на свого патрона, сховав її під стіл.

— Дайте, — рішуче промовив Стормер і взяв “соску”, ніби Сократ чашу з отрутою. Всі дивилися на нього. Він виждав, трохи зніяковівши, потім почав смоктати. Делькро дзвінко зареготала, маленький Текер заплакав.

Всі повеселішали, і “соски” розійшлися по руках. Найпалкіші тости, звичайно, були… за погибель тих, хто став причиною втечі. Після сніданку леді Хінтон окупувала каюту номер дев’ятнадцять, суміжну з капітанською рубкою. Поруч з нею розмістилася Еллен, далі єпископ, Блоттон, сім’я лікаря, Мері — словом, весь “штат” леді.

У кормовій частині, за каютою Вінклера і Ганса, — Маршаль, Делькро, Стормер, Шнірер, Пінч, китаєць. Цандер наполягав, щоб кухар оселився в каюті номер три, суміжній з каютою Ганса. Але Маршаль заперечував: за розміром паю він мав право на такі ж вигоди, як і леді Хінтон. Це образило Стормера, що вклав у “Ковчег” не менше, ніж барон, і залучив солідну кількість акціонерів.

— Між нами кажучи, чималу частку їхніх грошей ми вгатили в наш “Ковчег”. Це прискорило відліт.

— І якщо їм не вистачить грошей для побудови “Ковчега” № 2 і наступних, акціонери, мабуть, подадуть на нас позов, — зауважив Маршаль, усміхаючись.

— Хай спробують надіслати сюди судову повістку! — відповів Стормер.

Делькро заявила, що вона житиме в каюті поряд з бароном, Стормер змушений був погодитись на номер п’ять. За ним ішли каюти Шнірера, Амелі, Пінча і китайця-кухаря.

— Що ж до Жака, панове, — сказав Цандер, — то ви самі незабаром поступитесь йому каютою номер три.

Цандер взявся зміцнювати свій авторитет капітана, даючи незговірливим пасажирам “уроки наочного навчання”.

Коли з розміщенням було покінчено, Цандер запропонував усім повчитися пересуватись в умовах невагомості.

— Рухаючись “пішки”, — сказав він, — вам довго доведеться перебиратись по стінах. Треба навчитися перелітати. Вважаю, що для вас це буде досить приємним новим видом спорту. Зараз я перетворю вас на крилатих істот.

Цандер вийняв два складаних великих віяла. Делькро, побачивши віяла, швидко простягла до них руку, але Цандер, трохи повагавшись, передав крила містерові Пінчу. Пінч схопив віяла і почав махати ними. Він легко, мов метелик, спурхнув до стелі, перепурхнув до вікна і почав повертатися назад.