Стрибок у ніщо - Беляев Александр Романович - Страница 15

— Механізація! — процідив Ганс.

Він одійшов убік і, притулившись до стіни рубленого будиночка, що пахнув свіжою сосною, знову втупився очима у вершину підкови. Кінці вилок були з’єднані тонким, мов нитка, майданчиком. Над ним висіли дроти антени.

“Ну, звичайно, це метеорологічна обсерваторія і радіостанція. Для польоту треба вивчити атмосферні умови Стормер-Сіті”.

Раптом Ганс побачив чорну падучу цятку. Вона рухалась з самої вершини вздовж смуги, не відділяючись од неї.

“Ось воно що! Виявляється, підкова не тільки радіо— і метеостанція, але й лабораторія для випробування падучих тіл”.

Чорна цятка долетіла донизу, попала на закруглення, промчала по ньому, з розгону злетіла на другу смугу підкови, знялася догори, полетіла вниз, знову на закруглення, перейшла на першу смугу, знову вгору і так гойдалася, наче маятник із згасаючими коливаннями. Коли, нарешті, цятка зупинилась посередині закруглення, Ганс побачив, що це вагонетка. Стало зовсім цікаво. Можливо, там, усередині, є люди. Добре погойдатися б на такій гойдалці. Це навіть потрібно. Адже політ на ракеті — також зліт і падіння. Зліт з Землі в небо, падіння з неба на планету. “Так, ми повинні вивчити вплив невагомості на організм…” Ганс уже майже біг до підкови. Але вона ще була далеко. Він бачив, як з кабіни вийшов чоловік і швидко попрямував до контори, де працював Коллінз.

Засапавшись, Ганс підбіг до масивної бетонної основи підкови. Вагонетка вже повзла вгору, мов кабіна ліфта. Ганс збіг по містку на бетонну платформу і оглянув закруглення підкови. Дві рейки. Радіус закруглення — п’ятнадцять метрів. “Якщо висота триста метрів, то підняття і падіння має тривати аж п’ятнадцять секунд. Непогано. Але хай йому біс! При висоті триста метрів, радіус закруглення п’ятнадцять, — це виходить перевантаження через відцентрову силу на закругленні в сорок разів. Розплющить, мабуть…”

Під майданчиком загриміло, загуло, і Ганс побачив, як одна смуга велетенської підкови від’їжджає од другої. Радіус закруглення збільшився до шістдесяти метрів. “Це інша річ. Тепер перевантаження буде всього в десять разів. Приблизно те саме, що ми відчуваємо, коли летимо на санях із стрімкої гірки”.

Знову гуркіт і шум моторів споруди. Радіус зменшився до двадцяти метрів.

“Тільки б мені не запізнитись — скотитися цим рейсом…” Ганс швидко ввійшов у приміщення, над яким тягнулися троси ліфта. Показав метисові в оленячій куртці синій квиток. Метис кивнув головою і мовчки махнув рукою на кабіну ліфта. Ганс увійшов. Кабіна здригнулась, і підйом почався.

Ганс наче підіймався на повітряній кулі. Перед його очима знову постав увесь Стормер-Сіті. Незабаром з-за гірського пасма показався океан. На півночі, сході і півдні височіли Анди.

Ліфт зупинився. Ганс вийшов з кабіни на відкритий майданчик. Ух! Тут ще холодніше. І який злючий вітер! Зате орлиний кругозір. На широкому майданчику, який знизу здавався ниточкою, що з’єднує “ніжки” велетенського камертона, було встановлено флюгери, анемометри, барометри, термометри… Вітер жалить обличчя. Швидше в будку! Зустрічає товстун. Киває головою, наче давньому знайомому. Вінклер уже попередив по телефону. Звичайно, можна оглянути і спуститись униз.

Посеред кімнати стоїть вагонетка над люком, готова до падіння. Двері відчинені. Ганс заглядає всередину, входить. Двері за ним зачиняються.

Тут було тепліше. На стелі — електрична лампочка. Вікон нема. Підлога вкрита лінолеумом. Стіна біля дверей заставлена ящиками, в яких сиділи піддослідні маленькі тварини, птахи, комахи. Такі самі ящики стояли біля стіни ліворуч.

Коло стіни напроти дверей містились апарати — ваги, шафка. До четвертої стіни був прикріплений гамак. Поряд з гамаком стояли три пригвинчені до підлоги глибокі, зручні крісла з ремінцями, як на літаках, в кутку — пружинні ваги особливої конструкції на залізному стрижні — циферблат з стрілкою, що показувала зміну ваги.

“Ваги пружинні, — відзначив Ганс. — Зрозуміло: шальки звичайних терезів не змінять свого положення, який би вантаж не лежав на них, бо обидва тіла однаковою мірою втрачають свою вагу. Тільки такий пружинний прилад може фіксувати втрату ваги під час падіння”.

В глибокому кріслі, ледве вміщаючись у ньому, сидів гладкий чоловік з блискучою лисиною. Перед ним стояв високий, вгодований, голений лікар. Лисий товстун дихав важко і дивився на лікаря зляканими очима, як пацієнт, що чекає операції.

Фінгер привітався з лікарем і показав синій квиток.

— Ви дозволите мені взяти участь у досліді? — спитав Фінгер.

— Будь ласка, — відповів лікар і знову почав переконувати товстуна, що політ цілком безпечний і нешкідливий. — Ви ляжете в гамак, так вам буде зручніше. Я сяду біля вас у крісло і стежитиму за вашим пульсом, тиском крові і так далі. О ні, зовсім не для того, щоб попередити якусь небезпеку. Просто ми провадимо різні наукові спостереження, щоб потім зробити з них свої висновки. Ми узагальнюємо наукові спостереження і передаємо їх головному інженерові, який зважає на них, роблячи свої технічні розрахунки і конструкції: яке можливе прискорення під час зльоту, як найкраще запобігти поштовхам і таке інше.

— Отже, поштовхи можливі? Може, навіть дуже сильні? — злякано спитав товстун.

— Не більші, ніж у трамваї, — поспішив заспокоїти його лікар.

З допомогою Фінгера лікар поклав товстуна в гамак і міцно прив’язав його важке тіло ременями.

Ганс сів у крісло, пристебнув ремені, скоса поглядаючи на свого сусіду. Товстун важко дихав, нервував, щось бурмотів. Лікар також пристебнув себе ременями до крісла і взявся за важіль.

— Приготуйтесь! Летимо!

— Ні! Підождіть! Я не хочу!.. — кричав товстун.

Але було вже пізно. Ганс відчув, як у нього завмирає серце. Небувала легкість розливається по всьому тілу. Ганс підняв руку. Ні найменшого зусилля, наче він не піднімав, а опускав руку. Навіть ще легше, бо і для опускання все-таки треба напружувати м’язи. Наче у воді. Ні, мовби у невагомому ефірі, ніби і саме тіло стало ефіром. Секунда линула за секундою… Лікар перевіряв пульс товстуна. Ганс прислухався до биття свого серця. Трохи нібито уповільнено б’ється, а загалом — усе гаразд. Шкода, що нема вікна… Стрілка великого секундоміра наближалася до п’ятнадцяти.

— Зараз буде закруглення. Тримайтесь міцніше! — попередив лікар.

І раптом тіло почало наливатись наче свинцем від ніг до спини і голови. Воно обважніло так, що Ганс ледве дихав. Руки, ноги наче скуті, неможливо підвести голови… Товстун репетує… Але ось свинець виливається з тіла. Мить нормального стану. І знову секунди невагомості. Вагонетка спускається з другої смуги — і знову невидимий тягар давить на тіло і груди. Неприємне відчуття! Добре, що з кожним розмахом “маятника” це відчуття триває все менше і слабне. Ось і кінець. Стоп. Зупинились. Товстун хрипко лається. На його лобі виступив холодний піт. Двері кабіни відчиняються. Лікар поспішає відв’язати товстуна. Той такий осатанілий, що не може й слова вимовити, тільки витріщає очі і робить такі страшні гримаси, наче хоче з’їсти лікаря живцем. Бомбою вилітає з дверей.

Біля кабіни стовпилися негри та індійці. Вони чекали недарма. Товстун потішив їх. Свіже повітря повернуло йому мову — і він кричав, лаявся, комічно розмахував руками. Кольорові глядачі реготали, мов діти в балагані, і цим ще більше сердили товстуна. „

Він проклинав і “Ноїв ковчег”, і самого Ноя, і всіх, хто видумав цю чортову штуку. Нехай його засмажать живцем, але він не переступить порога “Ковчега”.

— Гроші назад! — кричав він.

— Ви знаєте статут товариства: гроші ні в якому разі не повертаються. Ви можете тільки продати свої акції, якщо знайдете покупця, — сказав комерційний директор Коллінз, який невідомо звідки взявся.

— Не хочу я шукати покупців! Хай тоді пропадають. Пропали б і ви всі тут разом з “Ковчегом”. Де мій літак?

І він попрямував до аеродрому. Коллінз не затримував його.

— Що з ним сталося? — запитав Коллінз лікаря.