Пригоди на Шостому континенті - Квілічі Фолько - Страница 44

На двадцять — двадцять п'ять метрів глибше, під нашими ластами, бовваніють якісь темні велетенські плями. Вони начебто й не рухаються, але збільшуються кожної хвилини. Це не плоскоголові дельфіни. Тепер Баск'єрі може як слід роздивитися на них, і його перше враження стверджується — це індійські гринди.

Вони піднімаються на поверхню! Зустрінемо ж їх!

Пірнаємо вчотирьох, щодуху працюючи ластами.

Кожний з нас наближається до обраної ним тварини на відстань кількох метрів. Гринда має велетенське веретеноподібне тіло, плескате спереду і півкругле в поперечному розрізі, а позаду довгий та широкий хвіст, розташований так само, як у всіх китоподібних — горизонтально. Він нагадує своєрідну лопату, яка б'є по воді зверху вниз, а тіло повторює цей хвилеподібний рух.

Велика площа хвоста дає гриндам можливість набирати швидкість просто неймовірну для ваги їхнього тіла… Кожний з нас (я вже казав про це) обрав собі одну тварину і наблизився до неї. Пливемо обачливо: мимоволі відчуваєш страх і повагу, рухаючись рядом з цими велетенськими тілами, особливо товстими посередині — саме там містяться переповнені повітрям легені. Вони забезпечують гриндам безмежну свободу рухів та дій під водою. Читач, можливо, здивується, що легені в гринди розташовані посередині тіла, та якби їхні легені при своєму об'ємі, а значить, незначній питомій вазі, містилися там, де звичайно у всіх теплокровних, порушилася б рівновага тіла.

Обрана мною гринда — метрів десять завдовжки. Підпливаю ближче і бачу, що від неї не відстають ще дві менші, метрів чотири чи п'ять довжиною; це «малята». Очевидно, маленькі гринди не розлучаються з матір'ю ще довгий час після народження. Зараз вони спокійно пливуть за нею, тримаючись трохи нижче. Їх доля так не схожа на долю малят інших мешканців моря! Майже всі морські істоти кидають своїх дітей напризволяще зразу ж після народження, і малюки починають самостійну жорстоку боротьбу за існування.

Нас минає колона гринд. Несподівано тварини помічають людей і рвучко підскакують. Утворюється сильна коловерть і затягає нас… Відчайдушно розмахую руками, щосили працюю ластами, опираючись, напружую усі м'язи тіла — марно. Якийсь ураган несе мене, тягне за собою на декілька метрів углиб. Та в цьому немає жодної небезпеки — просто гринди з велетенською силою вдарили хвостами по воді, і хвиля підхопила водолазів.

Ми перебуваємо на глибині п'ятнадцяти метрів. Дивимось угору: поверхня взялася великими зморшками. Треба підніматися. Скрегіт і свист поступово віддаляються разом з гриндами і тануть вдалині.

Уперше в історії людина, опинившись серед мешканців моря, чула їхній крик, яким попереджають вони один одного про небезпеку. І без нас було відомо, що риби мають своєрідну «мову». Риб'яча «мова» — ультразвукова, людське вухо її не чує, так само, як зір людини не сприймає ультрафіолетового та інфрачервоного проміння. Людина не розрізняє деяких запахів і позбавлена певних смакових відчуттів, але існують прилади, які можуть зробити ультразвук доступним для людського вуха. Магнітна нитка особливих мікрофонів, занурених в акваріуми, «почула» «мову» риб і за допомогою відповідних пристосувань передала її людині. Але досі жодна людина не чула безпосередньо мови жителів моря. Ми були першими з роду людського, хто почув мову морських істот. Випливши на поверхню, збираємось усі разом і голосно ділимось враженнями, забувши, що в нас під ногами безодня, а не капітанський місток «Форміки».

— Ось вони!

— Повертаються!

— Повертаються! Повертаються!

Крики друзів з борту корабля нагадують нам про дійсність.

ЗАКЛЮЧНИЙ ПАРАД

Бездоганно рівна шеренга з восьми гринд наближається до нас Вони пливуть на відстані п'ятдесяти метрів одна від одної, одночасно вискакуючи з води. Стрибок — і краплеподібне, зігнуте дугою тіло летить у повітрі, випускаючи вгору товсту цівку води. Через секунду вісім гринд падають разом в море і швидко занурюються в глибину, лише одну мить видно, як тріпочуть вісім хвостів. Через кілька хвилин сцена повторюється знову.

Вісім веретеноподібних тіл наближаються до нас в чіткому строю, наче військові кораблі на маневрах. Коли вони вже близько, пірнаємо так глибоко, як тільки можемо, і дивимося на поверхню. Гринди з'являються несподівано, наче падають з неба. Після стрибка в повітря вони буравлять воду своїми масивними головами, і все навкруги гуде, немов під час землетрусу. Гринди занурюються в море майже вертикально і проходять близько від нас. Безумовно, ми не залишилися непоміченими.

Потім усе повторюється в зворотному порядку. Коли гринди наближаються, звуки посилюються. В той момент, коли вісім китоподібних пропливають повз нас, здається, що чуєш звуки барабана, на якому ось-ось лусне шкіра від ударів.

Мить — і гринди вже глибоко під нами. Морок пучини, ще густіший у цей вечірній час, ось-ось проковтне їх, але спуск припиняється, і вони повертають убік. Великі білуваті очі гринд зацікавлено дивляться на нас. Нарешті велетні зникають зовсім у неосяжних просторах моря.

Отакими незвичайними подіями закінчився ще один день, — ще одна сторінка історії нашої експедиції.

ЧОГО ХОЧЕ БІЛА АКУЛА?

Проте це ще не кінець пригоди. З темряви випливає якась риба. Спочатку вона здається маленькою, особливо у порівнянні з нашими новими знайомими, з якими ми щойно розпрощалися. Риба має тільки чотири метри в довжину. Але це акула!

Саме такої несподіванки і треба було чекати від безодні, над якою ми зараз перебуваємо. До нас пливе справжня цариця акул!

Стежачи за її стриманими і в той же час пружними рухами, робимо висновок, що таких акул ми ще не зустрічали. Перед нами «біла акула», або акула-людожерка.

«Голоси» гринд поступово замовкають. Минає кілька секунд, і в морській глибині знову настає тиша, від якої небезпека здається ще більш грізною.

Мовчання. Біла акула обережно наближається до нас, описуючи все менші й менші кола. А ми, теж обережно, щоб хижачка не помітила нашого страху, піднімаємося на поверхню.

Мовчання… Воно тягнеться ще кілька секунд. Як тільки наші голови з'являються над водою, я нелюдським голосом кричу: «Мазіно! Човен! Спускайте човен!» (Одночасно ми не припиняємо слідкувати за кожним рухом акули).

Плисти до судна не можна — акула вирішить, що ми тікаємо; треба, щоб з «Форміки» спустили човна і підібрали нас. Найкраща тактика — залишатися на місці усім чотирьом, притулившись спина до спини. Тягнуться безконечні хвилини, і від кожного рвучкого руху акули серце болісно стискається. Ні на мить нас не залишає почуття, що акула ось-ось кинеться в атаку…

Страх? Мабуть, так, принаймні коли говорити про мене. Але й друзі мої, я гадаю, відчувають те саме. Вперше за всю подорож ми відчували страх, дивлячись на акулу, стежачи за її маневрами, зловісними й величними, в темній морській безодні. Страх, нелюдський страх огорнув нас. Напад відвернути не можна, все сприяє йому. Навколо нас кружляє біла акула (безперечно, людожерка), ми в відкритому морі, надійшов вечір, і в нас немає зброї або іншого засобу налякати хижачку і відігнати її…

Від удару до удару весел (човен уже летить до нас) минає не більше секунди, але вони здаються століттями.

Страх досягає найвищої точки, коли ми залазимо в човен: акула вже зовсім близько і робить неспокійні ривки в наш бік… Через борт човна перевалюється спочатку Баск'єрі… Джорджо… я… Бруно — ура, всі живі!

Сонце сіло, і Червоне море повністю виправдовує зараз свою назву. Востаннє бачимо, як вдалині стрибають гринди.

Найцікавіша з наших пригод на Шостому континенті закінчилася.

Акули зблизька