Пристань Ескулапа - Низюрский Эдмунд - Страница 18

Розділ XI

— Обережно! — гукнув Журка, рвучко відтягуючи мене за плече.

Справді, я ганебно заґавився і ледве не потрапив під машину, яку професор Касіца виводив од гаража на головну алею.

З того часу, коли ми вийшли з кімнати Заплона, мені не давала спокою одна думка.

— Що з тобою, Павле? — дивувався Журка. — Може, це розмова з тим блазнем так вплинула на тебе?

Я кивнув головою.

— Він аж проситься, щоб його посадили, але це ще не причина, щоб, ти ліз під машину.

— Та я думаю не про нього, — буркнув я.

— Не про нього? А про кого ж?

— Думаю про цю малу Стор.

— Про Стор? — здивований Журка аж зупинився і заглянув мені в очі. — Он воно як… Розумію… розумію… хай йому чорт! — знаюче захихикав він і лупонув мене кулаком у спину.

Його надмірна догадливість вивела мене з рівноваги.

— К чорту! — спалахнув я. — Не вдавай, що не розумієш, про що йдеться. У малої Стор така сама, якщо не краща, можливість отруїти старика.

— Стор?

— Якщо ми припускаємо, що ціаністий калій був у горілці, що всипати його туди могла особа, яка того вечора виходила з вестибюля… якщо через це падає підозра на Заплона, то, мабуть, на Стор вона падає ще більше.

— Звичайно, — промовив Журка. — На неї я теж зверну увагу..

Журка й справді звернув увагу на панну Стор. Може, навіть занадто гостро і грубо. Я пересвідчився в цьому ще до обіду, йдучи до своєї кімнати на другому поверсі, я почув тихий плач. Двері в лабораторію були трохи прочинені. Я заглянув усередину. Галінка, згорнувшись клубочком, лежала на дивані і гірко плакала.

Перше враження було неприємне і ще більше поглибило мої підозри. Винна, тому й плаче! Це спосіб, за який у її становищі вхопилася б щонайменше половина жінок-злочинців. Вдає скривджену невинність, хоче вплинути на наші почуття.

Почувши скрип дверей, Галінка рвучко схопилась і змірила мене неприязним поглядом.

— Це ви? Чого вам треба?

— Нічого, вибачте, будь ласка, — промовив я, проте з кімнати не вийшов.

— Ох, налякали ви мене! — витерла вона очі. — Я думала, що ви знову хочете взяти мене на допит.

Я подумав, що це звучить фальшиво, і нова хвиля підозрінь залила мене. Але я не хотів показувати цього.

— Вибачте, будь ласка, я заглянув сюди зовсім випадково.

— Справді? — вона забавно потягнула носиком. «Вдає дитячу безпосередність», подумав я, а вголос промовив:

— Здається, поручик Журка завершив уже цю неприємну і невдячну формальність.

— Невдячну?

— А що ж, ми, панно, міліціонери, теж люди, і допит таких милих істот, як ви, завжди нас бентежить…

— Того пана Журку ніщо не бентежило. Це жахлива людина! Ви знаєте, він певен, що це я вбила пана професора Містраля, насипала ціаністого калію в графин і…

— Певен? Це, мабуть, занадто сильно сказано. Поручик Журка трохи грубуватий, вас могло вразити те, як він допитував.

Стор сумно похитала головою.

— Я знаю, що ви мене тільки втішаєте, а самі думаєте так само, як і пан Журка.

«Хоче, щоб я заперечив», зрозумів я і не відповів. Галінка знову затулила обличчя долонями і скорчилася на дивані. Вона була схожа на скривджену, беззахисну тваринку.

«Якщо вона грає, то на п'ятірку», подумав я.

— Усі міліціонери однакові, — прошепотіла Галінка. — І ви теж такі, як усі. А до того ви ще підступні з цією своєю невинною міною. Підступні, немов лисиця.

Я відчув себе прикро враженим і збентеженим. Не знав, що робити. Піти звідси чи підбадьорити її? Якщо вона невинна, то заслуговує на співчуття. Для такої молодої дівчини вся ця історія — жахливе переживання. Коли я вийду, то вона вважатиме, що я суха, безсердечна людина. Та чи невинна вона?

— Не плачте, панно Галінко, — обізвався я тоном, який мене ні до чого не зобов'язував, — так не можна!

— Коли ж це так жахливо… так жахливо… — прошепотіла вона. — Мабуть, мене посадять у тюрму.

— Будьте ж розсудливі! Якщо у вас чисте сумління, то нічого журитися. Навіть найпорядніша людина може бути заплутаною в найгіршу кримінальну справу, це часто залежить від випадку.

— Коли ж я так боюся.

— Чого?

— Хіба мало невинуватих у всьому світі потрапляють до в'язниць!

Я заклопотано крякнув.

— Не бійтеся. Не знаю, як де, а тут справжній винуватець буде напевно викритий.

— Чому? — Галінка підвелась і зацікавлено глянула на мене.

— Тому що тут діє капітан Трепка, — посміхнувся я. — Вам, як людині цивільній, це прізвище, мабуть, нічого не говорить, але можу вам сказати: якби капітан Трепка був приватним детективом, про яких пишуть у книжках, то він, безумовно, прославився б. На жаль, він тільки міліціонер. А слава міліціонерів завжди на останньому місці!

— Ви певні цього? — пожвавішала Галінка:

— Так само, як певен того, що ви — мила і чарівна дівчина.

— Ви дуже добрі… — Галінка спробувала посміхнутися.

— Ну, значить, вище голову, — пожартував я, — і більше терпіння!

— А чи довго ще це триватиме?

— Слідство? Це залежить передусім від усіх вас. На жаль, дехто з ваших колег не хоче допомагати нам. У нас складається таке враження.

— Я б дуже хотіла допомагати, — промовила Галінка, — але не знаю як. Я, мабуть, уже про все розповіла.

— Ніколи не відомо, що може виявитися важливим. Іноді це дрібниця, яка не привертає до себе уваги, іноді навіть враження. На вас ми покладаємо великі надії. Ви добре знали професора і все тутешнє середовище. Може, вам спаде на думку якесь цікаве спостереження, може ви пригадаєте щось таке, що могло б кинути нове світло на справу. Нам, наприклад, дуже допомогло б, якби ми довідалися, заради чого вбили професора. Причина вбивства — це, мабуть, найважливіше в цій справі.

Галінка уважно слухала.

— Я сама над цим думаю. Кому могла заважати така добра людина, як професор Містраль?

— І що ж?

— І нічого не можу придумати. Але як тільки мені спаде щось на думку, я негайно скажу вам.

Я дивився на неї і хотів її розгадати. Ні, не може бути, щоб вона… А все-таки я не міг позбутися підозрінь. Або я огидний цинік, або…

— Про що ви думаєте? — занепокоєно спитала Галінка.

— Думаю, яка прикрість, що таку дівчину, як ви, заплутали в цю брудну справу.

Галінка почервоніла.

— Скажіть мені… — завагавшись, вона потупила очі, — ви справді вірите, що я це могла б зробити?

. — Ні… не хочу вірити, і мені було б дуже неприємно, якби я помилився.

Тоді сталося несподіване. Галінка закинула мені руки на шию і поцілувала в щоку.

— Панно Галінко! — видавив я, відчуваючи, як кров заливає мені обличчя.

— Ой, як мені соромно! — Галінка заплющила очі. — Що ви подумаєте про мене? Ідіть уже… Ну, чого ви стоїте? — вигукнула вона з незрозумілою злістю.

Я вийшов, спітнілий, мокрий, мов руда миша. За дверима няв окуляри і нервово почав їх протирати. Моє прискорене дихання і пульс нещадно викривали мене. На щастя, тільки перед самим собою.

Крім цієї незначної події, що мала скоріше особистий характер, у той день нічого особливого не сталося. У слідстві настала перерва. Мабуть, тому Трепка прийняв запрошення начальника місцевого відділення міліції, і о першій годині ми вирушили на святковий обід до Пясечного. Наш господар був дуже щасливий, що може частувати Трепку, і обід, який нагадував скоріше старопольський банкет, тривав добрих кілька годин.

Решту дня ми провели в теоретичних міркуваннях. Журка, чекаючи результатів дактилоскопічних досліджень і розтину тіла, приводив у порядок зізнання. Трепка, розсівшись у глибокому вольтерівському кріслі, заглибився в роздуми, відомі лише йому, а може просто дрімав. Щодо мене, то, на превеликий свій сором, повинен признатися, що мої роздуми мали трохи інший і не зовсім службовий характер.