Пристань Ескулапа - Низюрский Эдмунд - Страница 10

— Не ходіть туди, професорові вже нічого не треба, — квапливо сказала доктор Протоклицька.

Але професор Містраль уже почув голос Мацьошекової і прочинив двері.

— Що ж це ви, Мацьосю, забули про мене? Зайдіть на хвилинку.

З цими словами він впустив Мацьошекову до кімнати.

З лабораторії вийшов спітнілий Йонаш, несучи два порошки. На порозі кімнати професора він ледве не стукнувся лобом з Мацьошековою.

— Що ви там робили? — спитав Йонаш підозріливо.

— Постелила професорові, — сказала Мацьошекова й квапливо збігла по сходах.

Йонаш увійшов до кімнати й зачинив двері. За кілька хвилин він вийшов звідти обурений.

— Не розумію, що сталося! Професор Містраль не хоче порошків. Людина мучиться, але не знати чого грається в аптекаря…

— Чому ви нервуєте, приятелю? — заспокоював його Трепка. — Ви ж самі не радили професорові вживати снотворні ліки.

— Але коли вже ліки готові, то звичайна пристойність вимагає прийняти їх. Не люблю витрачати даремно час.

— А ви недаремно його витратили, — спокійно відповів Трепка. — У мене безсоння, і я був би вам дуже зобов'язаний, якби ви мені їх подарували.

— О ні! — запротестував Касіца. — Без поради лікаря не можна, я рішуче забороняю і конфіскую ці порошки. Дайте їх мені, докторе.

— Це неможливо, — сказав Йонаш, — я залишив їх у кімнаті.

— Залишили!.. — Трепка не міг приховати свого розчарування.

— Я залишив на всякий випадок. Може, професор знову передумає. Ви правду казали, — звернувся він до Касіци, — лікарі — найгірші з пацієнтів.

— Пане майоре! — почувся знизу хриплий голос. На сходах з'явився мокрий від дощу Мацьошек. — Пане майоре!

— Що там таке? — Касіца відклав карти. — Не заважайте нам.

— Пане майоре, дозвольте вас на хвилинку?..

В голосі Мацьошека дзвеніли якісь нотки тривоги, а на обличчі відбився страх і збентеження. Касіца вийшов і незабаром повернувся.

— Дуже вибачаюсь, але мушу негайно вийти. Цей бридж від самого початку був приречений на невдачу, я знав, що з нього нічого не вийде.

— Що сталося, професоре? — запитав доктор Йонаш.

— Мене кличуть до пацієнтки. Несподівано захворіла знайома з Пясечного, — засопів Касіца, збігаючи по сходах.

Трепка підійшов до вікна й почав дивитися в темряву, немовби до чогось прислухаючись. Але знадвору чути було тільки виття і гавкання собак.

— Зачиніть уже вікно, — сказала раптом доктор Протоклицька дивно схвильованим голосом.

— Ви ж казали, що жарко, — зауважив Трепка.

— Я хотіла тільки провітрити, але ж не можна вічно слухать отих собак, це жахливо! Дивуюся, що ніхто не подумав щось зробити з цими потворами. Треба їх витруїти.

— Витруїти? — повторив Трепка.

— З мене вже досить цього несамовитого виття.

Протоклицька підійшла до вікна і різко захлопнула його.

— Ну то що ж робитимемо? — запитав Трепка. — Продовжимо партію бриджа?

— Здається, найкраще буде піти спати, — стримуючи позіхання, відповів Йонаш. — Уже пів на десяту. — Глянувши на годинник, він почав збирати карти.

Раптом на мить завмер.

— Ви чули?

Не встигли ми відповісти, як пролунав несамовитий жіночий крик, а потім унизу застукотіли кроки. Всі кинулися до сходів.

Через вестибюль бігла Мацьошекова.

— О боже! О боже!.. — задихаючись, перелякано повторювала вона.

— Що сталося? — запитав Трепка.

— У вікні на кухні я бачила чиєсь обличчя!

— Ну що ви кажете, Мацьошекова! — рознервувалася доктор Протоклицька.

— Клянусь господом богом… Бачила обличчя… Ніс біля самої шибки… Страхіття таке, що хай бог боронить.

— Чиє обличчя?

— Хіба ж я знаю? Чи то людина, чи мавпа. З роззявленим ротом.

— Це вам здалося, — сказав із сумнівом Йонаш.

— Можу присягнутись!

— Побудьте тут, панове, — сказав Трепка. — Зараз перевіримо. Заспокойтесь, пані Мацьошекова.

— Ви сприймаєте це серйозно? — посміхнувся здивований Йонаш.

Але Трепка нічого не відповів. Разом з Мацьошековою ми зійшли в кухню.

— Ось тут, у цьому вікні… — показала Мацьошекова.

Шибка була мокра від дощу.

— Нічого не видно, — буркнув я.

— Ходімо надвір, — прошепотів мені Трепка.

Коли ми опинилися під вікном кухні, Трепка доручив мені оглянути сліди. Але я нічого не помітив. Уздовж будинку тягнулася доріжка з бетонних плит, чисто вимита дощем. А на газоні поруч не було видно ніяких слідів.

— Мабуть, усе-таки здалося бабі, — промимрив Трепка. — Обійдемо будинок довкола. Зустрінемось під вікном професора.

Ми рушили кожен у протилежному напрямі, уважно освітлюючи ліхтариком кущі і мур. Зустрівшись, нарешті, ні я, ні Трепка не могли сказати чогось нового.

Ми глянули на вікно професора. Там ще світилося.

— Хай йому чорт! — вилаявся Трепка і потягнув мене до муру.

Від муру я виразно побачив, що так обурило капітана. У відчиненому вікні виднілася фігура Містраля. Професор виглядав у вікно, насолоджуючись свіжим повітрям.

Схвильований Трепка кивнув мені головою, і ми обидва рушили до дверей. Зненацька, коли ми були вже біля фасадної стіни будинку, нас осліпило яскраве світло, і здавлений, але виразний голос прохрипів:

— Стій! Руки вгору!

Розділ V

У мене серце спинилося в грудях і мурашки пробігли по спині. У жовтому світлі ліхтарика я помітив металевий блиск дула.

Поки я зорієнтувався в ситуації, темна фігура скочила до нас і зупинилася мов укопана. Світло погасло, потім блиснуло знову, посуваючись по нас від ніг до голови.

— Хай вам грець! Це ви, Дзярмага? — почувся знайомий голос.

Поручик Журка ховав пістолет.

— Що ви за полювання тут влаштовуєте, Журка? — гаркнув сердито Трепка.

— Мене викликали. Я прибув. Побачив дві підозрілі тіні, які снували вздовж стіни. Кинувся до них. — Журка, як завжди, висловлювався точно. Точність у висловленні своїх думок була однією з багатьох похвальних рис поручика Журки.

— Ви самі?

— З сержантом Ройковою і Кайтусем, як ви й хотіли. Ройкова в альтанці. Кайтусь на посту в прохідній будці. Звичайно, тихо, не виявляючи себе.

— Чую, — зітхнув Трепка.

— Як це? Не розумію, що ви чуєте?

— Чую, як лютує та бестія Реза. Вона, здається, не терпить конкуренції.

— Жахлива тварюка. Мало не розірвала мені штанів, — підтвердив поручик.

— Слухайте, Журка, — запитав Трепка, — чи це не ви заглядали через вікно до кухні?

— Через вікно? Ні. А що?

— Та тут хазяйці привиділося. Ви давно тут?

— Щойно приїхав. Саме йшов до вілли, коли сталася ця прикра помилка.

Крім нас, ви нікого в саду не зустріли?

Ні душі. Але що, власне, тут діється?

— І багато чого й мало. Залежно від того, як дивитись.

— Конкретно?

— Боюся нового замаху.

— Є підозрілі? Маєте когось на увазі?

— Занадто багатьох, щоб це вам щось з'ясувало.

— Ну то на дідька ви мене викликали?

— Я відчував, що вести цю справу вдвох нам не під силу. Ви ж знаєте, що ми тут інкогніто.

— Ну його к чорту! Запобігання злочину — це не моя функція.

— Я вважаю, що ваша участь необхідна. Це надзвичайно важлива справа.

Журка підозріливо глянув на Трепку, але, видно, сприйняв його слова за чисту монету, бо спитав у відповідь:

— Чим я можу допомогти?

— Ідіть наверх і представтесь. Поки що, думаю, цього вистачить.

— Вистачить? Для чого? — здивувався Журка.

— Для того, щоб спинити вбивцю.

Журка знову підозріливо глянув на Трепку, — чи не кепкує він бува, — але обличчя капітана було цілком серйозне.

— Розумію, — сказав поручик і пружною ходою рушив по сходах тераси.

Через декілька хвилин, повернувшись до вестибюля, ми застали там дивну сцену. Йонаш, Протоклицька і Мацьошекова стояли під стіною, а Журка сидів перед ними на стільці і розглядав свої нігті. На столі біля нього лежали якісь документи.