Таємниця янтарної кімнати - Ерашов В. - Страница 47

— Звичайно.

— Так от. Бредова у сорок п'ятому році приїхала в наше місто. Тоді вона жила на Ніколайштрасе… Щодня їй доводилося проходити повз замок. І ось одного разу, наприкінці лютого чи на початку березня 1946 року, вона поверталася з роботи. Назустріч ішов чоловік у чорному пальті і капелюсі. Весь його вигляд красномовно свідчив: це німець! Бредова трохи злякалася — місце безлюдне, обстановка не дуже спокійна… Жінка вирішила розминутися з незнайомим і сховалася за ріг зруйнованого будинку. Перехожий не звернув на неї уваги. Здавалося, він взагалі нічого не помічав, заглиблений у свої думки. Бредова бачила, як німець підійшов до стіни одного будинку і, нахилившись, зробив якусь позначку. Почекавши, поки німець зникне з очей, вона підійшла до будинку. На стіні вона помітила якісь знаки і. напис олівцем. Прочитати написане вона не змогла — німецьку мову знала слабо. А вранці, коли прийшла туди з товаришами, напису вже не було…

— Не думаю, щоб цей факт заслуговував на увагу, — задумливо промовив Сергєєв. — Серйозних написів на стінах не роблять.

— Я теж так вважаю. Але важливо інше: як наші люди допомагають нам, як старанно пригадують найменші пригоди, факти, випадки. І не виключено, що саме так, відібравши найбільш вірогідні відомості, ми й натрапимо на слід янтарної кімнати!

— Ти маєш рацію…

Карл-Хайнц Вегнер, головний редактор журналу Товариства німецько-радянської дружби «Фрайє вельт», був відомий своєю діловитістю. Сухорлявий, моторний, рішучий і часом дещо гострий, він викликав повагу у співробітників зібраністю, чіткістю, організованістю у роботі. Здавалося, він ще з юнацьких років обрав собі девіз: «Не втрачати марно жодної хвилини» — і відтоді неухильно керувався ним.

Ось і сьогодні. Приїхавши пунктуально, хвилина в хвилину, на початок робочого дня в редакцію, він швидкими кроками пройшов у кабінет, а вже через п'ятнадцять хвилин передав друкарці аркуш паперу.

— Прошу надрукувати.

Незабаром лист, надрукований на бланку журналу, ліг на редакторський стіл.

Крізь густу завісу тютюнового диму в глибині прокоптілої зали пивнички ледве помітно чорно-біло-червоний прапор. На трибуні чоловік з високо задертою головою. Тісні стіни, здається, здригаються від оплесків.

— Товариство! Я прошу вас підняти бокали за священну велику Німеччину, за спомин фюрера, чию неповторність визнають не тільки в Німеччині, а й у всьому світі. За наш райх, за нашого фюрера! Зіг-хайль!

— Зіг-хайль! Зіг-хайль! Зіг-хайль! — горлають навколо. Десятки п'яних хрипких голосів заводять пісню.

Тисяча дев'ятсот п'ятдесятий рік. Західна Німеччина…

— А ви, генерале? — чиясь рука лягає на плече високого, трохи сутулого старика. Він гидливо здригається і відразу ж сиплим тенором підтягує куплет

Він уже старий, генерал од інфантерії Бернгардт-Отто-фон Лаш. Він прожив довге життя, знав і перемоги, і поразки. Був засуджений до смерті фюрером, якого так громогласно вшановують зараз у пивничці. Фюрер…. Його кістки згнили десь у берлінських підземеллях, і про нього можна було б і не згадувати. Але поки немає іншого імені, під яким треба згуртувати німецьку націю для боротьби з комуністичною небезпекою, — о, фон Лаш ладен навіть проголошувати славу скаженому єфрейторові. Народові потрібен вождь, Лаш це знає. Німецька молодь піде на схід, коли настане час. А поки що — нехай ревуть у пивничках осиплі горлянки, старий генерал навіть готовий підтягти їм.

— Зіг-хайль! Зіг-хайль!

— Здорово зробили, що й казати! Молодці, справжні. журналісти. Барвисто, яскраво, оригінально, — захоплювався Сергєєв, розглядаючи сторінки дев'ятого номера журналу «Фрайє вельт» від 22 лютого 1959 року. — Нічого не скажеш, здорово. Як тобі подобається?

— Я з журналістикою не дуже обізнаний, як тобі відомо. З цього погляду судити не можу, — відповів Денисов. — Але що стосується іншого, тут можу сказати. Не має значення, кінець кінцем, як це подано. Важливо інше: наші товариші в Німеччині по-справжньому взялися нам допомогти. І це — чудово! Давай почитаємо, що там написано. Ти перекладай, добре?

Вони перегорнули обкладинку журналу, яка ще пахла друкарською фарбою.

— Великий заголовок вгорі звучить у перекладі так: «Де знаходиться янтарна кімната?» Нижче підзаголовки: «Скарб мистецтва, відомий усьому світові, викрадено гітлерівськими військами за особистою вказівкою воєнного злочинця Еріха Коха з палацу в м. Пушкіно. Пізніше янтарна кімната була у Кенігсберзі. Доктор Роде знав, де міститься скарб. Чому Роде вбито? Де його колишній шеф? «Фрайє вельт» друкує виклад статті з газети «Калининградская правда».

— Цікаво, — сказав Денисов. — Читай далі. Ось що вони прочитали.

А далі, на правому боці аркуша, на червоній шпальті білими літерами було надруковано: