Таємниця янтарної кімнати - Ерашов В. - Страница 43

Он там, де люди розкидають руїни, почнеться новий квартал — він з'єднає місто з портом. А центр все таки треба залишити на старому місці. Сергєєв посміхнувся: скільки суперечок навколо цього… Треба детально вивчити проект Григоряна, — незабаром обговорення. Час уже нарешті вирішити, що робити з цими остогидлими йому руїнами замка. Та й янтарна кімната!.. Наосліп нічого не зробиш. Треба шукати людей. Але де? І чи є сенс продовжувати розшуки? Нитки, здається, зовсім обірвано.

З цим невиразним і тривожним хвилюванням Сергєєв прийшов в управління.

— Ти знаєш, яка у нас новина? Спіймали злодія!

— Якого злодія? — здивувався Сергєєв.

— А того, що вкрав у тебе портфель з планами, — весело пояснив Денисов. — Пригадуєш? До речі, за його безпосередньою участю тебе мало на той світ не відправили, — додав він уже серйозно. — Ось читай.

Денисов подав Сергєєву папір, на якому було надруковано: «Рапорт».

Кілька днів тому, коли Сергєєв сидів у залі варшавського суду і слухав, як зухвало викручувався і вивертався Кох, тут, у Калінінграді, теж відбувався допит.

— Отже, Дьяков, ви залишилися в Пушкіно. Чому?

— Не було можливості евакуюватися. Не всі ж виїхали.

— Але й не всі пішли на службу до окупантів. Чим ви це пояснюєте?

— Боявся, громадянине слідчий.

— Чого?

— Усього боявся. Думав — будуть бити, палити, розстрілювати…

— Ви вважаєте, що інші люди не відчували страху? Дьяков промовчав.

— Гаразд. Облишимо поки що це питання. Розкажіть про свою роботу в ролі агента гітлерівської поліції. Як нам відомо, в перші ж години появи фашистів у Пушкіно ви стали їхнім провідником. Ви привели їх у палац. А далі?

Кущисті, немов наклеєні, дуже поріділі брови Дьякова ледь здригнулися.

— Потім я одержав завдання довідатися, де закопано статуї та інші експонати з парку і палацу.

— Що вам пощастило взнати?

— Нічого. Я не хотів виявляти себе і діяв через підставних осіб, розуміючи, що коли німці тікатимуть, то мене не помилують. Так воно й сталося: відступаючи, вони навіть не згадали про мене.

— Зате про вас згадали у Бонні відразу ж після закінчення війни.

— Так. Я став їхнім агентом.

— Що вас наштовхнуло на це?

— Боявся викриття. Крім того, хотів заробити, — коротко відповів Дьяков.

Слідчий поморщився.

— Розповідайте про свою «роботу».

— Мені наказали стежити за Сергєєвим. Треба було роздобути його фотокартку. Довелося їхати за ним у Пушкіно. Я передав фотографію на явочній квартирі. Незабаром мене знову викликали і наказали їхати до Калінінграда. Тут я зустрівся з іншим агентом — імені його не знаю, знав тільки пароль. Він повинен був виконувати всі мої доручення.

— Так би мовити, одержали підвищення?

— Так, — не зрозумів насмішки Дьяков.

— Чого ви приїхали сюди, в Калінінград, того вечора, коли ми вас арештували?

— Мені було наказано виконати важливе завдання. Справа у тому, що…

Сергєєв сидів у кабінеті Денисова і читав:

«Полковникові М. Г. Шарапову від слідчого Рєзвова

Рапорт

Доповідаю, що затриманий у вересні 1958 року агент іноземної розвідки Дьяков Леонід Якович на попередньому слідстві показав таке:

Після того як розвідці однієї ворожої нам держави стало відомо, що в Калінінграді, в районі вулиці Маяковського, знайшли великий склад боєприпасів, залишений фашистами і підготовлений ними до вибуху, Дьяков дістав наказ негайно виїхати до Калінінграда і висадити його в повітря.

З цією метою Дьяков з підробленими документами, одягнений у форму старшини-надстроковика Радянської Армії, мав проникнути в район розмінування і залишити там вибуховий механізм, майстерно змонтований в іржавій консервній бляшанці.

Своєчасне затримання Дьякова зірвало цей диверсійний акт.

Як відомо, група воїнів-саперів під командуванням гвардії майора А. В. Єрьоміна розмінувала склад, вибух не стався, що врятувало від руйнування залізничний вокзал, сусідню середню школу, значну кількість жилих будинків, водогінну і освітлювальну системи, а також ліквідувало загрозу життю багатьох тисяч калінінградців.

Той самий Дьяков повідомив на допиті, що агент розвідки, який у 1945 році здійснив замах на нинішнього архітектора міста О. М. Сергєєва, а потім украв його портфель, втік у Західну Німеччину.

Слідство в справі зрадника Батьківщини Дьякова триває».

— А про янтарну кімнату він що-небудь сказав? — спитав Сергєєв, закінчивши читати.

— Каже, що не знає, — відповів Денисов. — Думаю, не бреше. Він дрібнота для того, щоб його вводили у курс таких справ.

— Дрібнота, — посміхнувся Сергєєв. — Он Кох — не дрібнота, а користь та сама. Нічого не виходить. Усі кінці як у воду… Слухай, Денисов, відпусти-но мене у Ленінград…

Робітники тресту Міськбуд розбирали цегляну стіну оранжереї в колишньому маєтку якогось фашистського вельможі.

Вдаривши ломиком по кладці, молодий робітник раптом помітив, що з-під цеглин викотилася гільза від крупнокаліберного набою. Як вона потрапила в стіну? Чому?..

Юнак підняв гільзу. Її було залито чимось схожим на смолу.

— Хлопці, тут щось цікаве! — гукнув він.

І _ось на його долоні лежить папірець, якийсь німецький бланк сірого кольору, на якому олівцем наспіх, кострубато надряпано:

Одного разу будівники виявили могилу, в якій лежали сотні кістяків. Із залишків одягу і напівзотлілого взуття довідалися, що це були радянські воїни.

А тепер ось знову з болем розглядали збляклу записку, обережно передаючи її з рук у руки.

«Треба спробувати знайти сліди Соколова та Батова!» — вирішили члени комісії по розшуках янтарної кімнати після того, як їм віддали записку.

У Брест і на Брянщину полетіли запити.

Через два тижні одержали першу відповідь. Батов Дем'ян Васильович проживає з родиною в селі Заєленьє, Дрогичевського району, Брестської області, працює в колгоспі. А трохи згодом надійшов лист і від самого Батова. Колишній солдат розповідав про те, який важкий шлях страждань, голоду, поневірянь і ганьби пройшов він у німецькому полоні.

«Про втечу не могло бути й мови, — писав Батов. — Полонених оточували не тільки гратами й дротом, за нами невідступно стежили охоронники, есесівці, табірне гестапо…

Тисяча кілометрів відділяла нас від Батьківщини, ми перебували у таборах для військовополонених на території Східної Пруссії і, звичайно, не могли розраховувати на співчуття місцевого населення. Тоді ми почали вирізувати свої прізвища й адреси на алюмінієвих ложках, саморобних портсигарах, а потім «губили» речі, сподіваючись, що коли-небудь їх знайдуть наші радянські солдати і звістка про нас дійде до наших рідних.

Тепер це здається наївним, а тоді ми вірили в цю останню можливість повідомити про себе.

Не знаю, як, але до табору почали надходити чутки про становище на фронтах. Ми передавали їх один одному, і звичайно на кінець дня у таборі всі знали новини з фронту. Новини були радісні, це надавало нам сили, надії і віри в близький порятунок. Треба тільки вижити, вижити будь-що!

У серпні 1944 року велику групу радянських військовополонених перевели до табору Метгеттен (чотири кілометри на захід від Кенігсберга) і примусили працювати на заводі бетонних конструкцій. Тут спішно виготовлялися блочні елементи оборонних споруд. Ми знемагали від каторжної праці, але нас підганяли: на схід від Кенігсберга споруджувалася ще одна «неприступна» лінія оборони.

У вересні 1944 року разом з групою товаришів я будував якісь тайники. Не знаю, що там сховано, але добре пам'ятаю ці місця».

Отже, Батов знав про якісь тайники!

— Треба неодмінно запросити його сюди! — вигукнув Сергєєв.