Таємниця янтарної кімнати - Ерашов В. - Страница 34

Денисов одразу ж звернувся через відповідні інстанції до Паулюса з проханням переговорити з Лашем про долю музейних цінностей, вивезених з Мінська, Києва,

Вільнюса, Ростова та інших міст Радянського Союзу, окупованих у свій час гітлерівцями. Де тепер знаходяться украдені цінності?

Генерал-фельдмаршал Паулюс жив під Москвою. Він люб'язно погодився виконати прохання, зазначивши при цьому:

— Ми, німці, несемо відповідальність за цінності, вивезені з Росії, і повинні всіляко сприяти розшукам, щоб хоч частково повернути ці скарби народу, їх творцю і господарю.

Паулюс, звичайно, добре знав: гітлерівці грабували і тягли все, що тільки можна було вивезти, не зупиняючись і перед музейними цінностями. Але він, мабуть, не уявляв собі масштабів цього пограбування. Коли фельдмаршалові розповіли про янтарну кімнату, на його обличчі відбився якийсь сумнів.

— Невже вивезли янтарну кімнату? Адже її знає весь світ, це ж подарунок нашого Фрідріха російському цареві! Важко навіть уявити собі таке! — обурювався Паулюс.

Але ось перекладач подав фельдмаршалові листи доктора Роде. Не кваплячись, уважно читав Паулюс аркуш за аркушем. Він переглянув інвентарні списки картин та інших музейних експонатів, натрапляв у листах на знайомі прізвища Кюхлера, Коха та інших людей, що. вивозили цінності з Радянського Союзу до Німеччини. Відтепер Паулюс міркував інакше.

— Мені соромно, — сказав фельдмаршал, — соромно за генералів німецької армії, які брали участь у цій ганебній справі! Я обіцяю виконати прохання і готовий негайно поговорити з генералом Лашем.

Організувати побачення було неважко, бо Бернгардт-Отто Лаш жив недалеко від фельдмаршала Фрідріха Паулюса. Через деякий час у Калінінград подзвонили з Москви і повідомили, що зустріч Паулюса з Лашем відбудеться за три дні.

Лаш зустрів Паулюса, як і належало, стоячи. Два радянських офіцери, що супроводжували Паулюса, відійшли в дальній куток кімнати. Німці посідали у зручні крісла Та розмова не клеїлася. З самого початку вона набрала сухого, офіціального характеру. Спочатку Лаш обмежувався лише уривчастими відповідями на запитання про своє здоров'я, самопочуття, настрій. Потім Паулюс ввічливо, але прямо сказав Лашу про мету свого візиту:

— Я хотів спитати вас, пане генерал, що вам відомо про янтарну кімнату, вивезену з Кенігсберга?

— Нічого, екселенц, — одразу ж, мов наперед знаючи, про що його спитають, відповів Лаш. — Я, як і ви, був військовий і завжди дотримувався принципу не втручатися в політику. Вивезення янтарної кімнати — це, як я розумію, політика.

— Ви, мабуть, просто помиляєтесь, генерале, а може, не хочете помічати того, що ми з вами все своє життя або воювали, або готувалися до війни і таким чином постійно активно брали участь у політиці. Ще фон Клаузевіц, як ви пам'ятаєте, сказав, що війна є не що інше, як продовження політики.

— Я вже відповів, екселенц, що завжди був осторонь політики.

— Згадайте молодість. Хіба не ви, гер Отто Лаш, у тисяча дев'ятсот чотирнадцятому році безвусим лейтенантом, у складі першої кавалерійської дивізії, кидали обози, заганяли коней, відходили на швидкому алюрі з Алленштайна, залишаючи його росіянам?

— Так, це була невдача.

— Але вас за це нагородили, як і багатьох інших. Залізним хрестом. Це — політика!

— Дрібний факт. Ви ловите бліх, пане Паулюс. Втративши під Сталінградом не обозний віз, а всю знамениту шосту армію, триста тисяч чоловік, ви одержали фельдмаршальський жезл.

— От і я про це кажу. Чинами, оголошенням трауру, орденами хотіли прикрасити національну ганьбу Німеччини і приховати від німців крах націстської політики.

Фон Лаш не відповів. Здавалося, йому нічого було відповісти. Він одвернувся до вікна, вдаючи, ніби зацікавився роботою молодих робітниць у садку.

— А втім, не заздріть мені, генерале, — сказав Паулюс, — ви одержали не менш високу нагороду. — Фон Лаш повернувся до співбесідника, і його брови здивовано поповзли вгору. — Гітлер засудив вас до смерті. У наш час це так само почесно, як одержати чин фельдмаршала. Правда ж?

Лаш зрозумів іронію. Його обличчя стало злим.

— Ми змогли б вистояти, якби Гітлер не дав волі своїм вискочкам гауляйтерам! — раптом не сказав, а якось вигукнув він.

— Вважаєте, що у мене було менше причин капітулювати? Помиляєтесь. Я був на чужій землі, в полях під Сталінградом, а ви у себе на батьківщині, у першокласній фортеці з кількома тисячами важких фортечних і польових гармат, з гарнізоном в сто тридцять тисяч чоловік. Ви трималися лише три дні, а фортеця будувалася триста років. Навіщо ж тоді фортеці? Я не хочу сказати, що ви поганий генерал. Навпаки. Але генерал повинен чесно аналізувати факти.

Запала пауза.

— Наші стратеги, — фельдмаршал так вимовив це слово, що Лаш відчув, як зневажає Паулюс цих «стратегів», — поширюють думку, нібито тільки помилки і навіженство Гітлера привели Німеччину до поразки. Яке безглуздя! Я особисто брав участь у розробці плану Барбаросса. Я про це казав у Нюрнберзі… І можу вам сказати, що всі наші плани були явною авантюрою, бо ми стали знаряддям маячної політики націзму. Ні хоробрі солдати, ні талановиті генерали, ні могутня зброя, ні тим більше розумні, лагідні чи злі гауляйтери не могли запобігти катастрофі. Розробляючи план, ми чудово враховували, що кулемет, гармата в руках солдата будь-якої армії стріляє однаково, але, на жаль, не змогли зрозуміти, що люди воюють по-різному, і це залежить насамперед від того, за що вони воюють, яку мету мають перед собою, і саме в цьому, здається мені, полягає приголомшлива впертість і нищівна сила ударів росіян.

Лаш підхопився. Дрібними кроками швидко пробіг по кімнаті і зупинився перед Паулюсом.

— Тут, у таборі військовополонених, я мав досить вільного часу і все-таки… І все-таки, пане фельдмаршал, я ще не готовий до того, щоб складати екзамен з цього… як це у них називається… марксизму-ленінізму.

— О генерале, у вас великі плани!

— Як бачите. Але росіяни цього не враховують. Вони судили мене, як воєнного злочинця!

— Ну, це право переможців. Це ще більше переконує мене у тому, що командуючий військовим округом Східної Пруссії генерал фон Лаш не крутився десь поза політикою.

Розмова ставала усе гострішою. Лаш нервував.

— Зрозумійте, генерале, — говорив далі Паулюс. — Вкрадено подарунок Фрідріха! Ганьба вкриває військових. Ми, німці, зобов'язані допомогти знайти янтарну кімнату.

— І одержати ще одну нагороду від росіян, — роздратовано вигукнув Лаш.

— Чесність буде вам нагородою, — кинув фельдмаршал і, втомленим жестом витягши монокль, попрямував до виходу. Він був незадоволений розмовою.

Лаш зробив кілька швидких кроків навздогін Паулюсу, потім цокнув каблуками і нервовим зривистим голосом прокричав: «Хайль!»

Не звернувши уваги на це чергове дивацтво, Паулюс вийшов з кімнати. Він хвилювався. Перепросивши у радянського офіцера за те, що перервав бесіду, Паулюс зауважив:

— Отакі безвідповідальні сліпці, які прикидаються національними героями, завдали Німеччині величезної шкоди. Та й не тільки Німеччині…

Отже, розмова з Лашем не вдалася.

Того ж вечора на офіціальному допиті Лаш повторив, що про долю художніх цінностей, вивезених з Росії, він нічого не знає.

Розділ восьмий

«НЕ ЗНАЮ», — ГОВОРИТЬ КОХ

Простора зала Варшавського воєводського суду переповнена. Особливо багато тут журналістів. Сергєєв безпомилково впізнавав їх серед публіки. Старі і молоді, худорляві і обрезклі, веселі і похмурі — всі були однакові: діловиті, трохи розв'язні, голосисті, люди, які вміють з першого слова перейти на «ти», а з другого — поплескати по плечу і спитати: «Як справи, старик?» Вони входили, виходили, голосно розмовляли, — словом, відчували себе в цій трохи похмурій залі, як вдома. Зрештою, журналісти скрізь відчувають себе як вдома. Така вже професія.