Таємниця янтарної кімнати - Ерашов В. - Страница 27

— Ви знаєте що-небудь про янтарну кімнату?

— Я бачив її! — вигукнув сержант Павловський. — Я з Ленінграда.

— Дуже добре. Тоді ви, мабуть, доповните мою розповідь своїми враженнями. А поки що прошу вислухати…

Березнева хурделиця гуляла того ранку над містом. Так уже буває у Калінінграді: у грудні ллють дощі, під Новий рік падають лише окремі сніжинки — та й то не завжди, іноді Діду Морозу хоч з парасолькою виходь. У лютому ляже сніг і вдарять «люті» як для цих місць — градусів на десять-дванадцять — морози, потім почнеться завірюха, аж поки у березні не подують з Балтики вологі вітри, злизуючи сніговий покрив.

Хуртовина крутила і крутила. Мокрі сніжні пластівці налипали на шинелі, танули, падали знову.

Рота вишикувалася повзводно біля брами замка.

Брязкаючи по бруківці; приповз трактор з невеличким екскаватором. Привезли на машині ручні помпи, принесли шанцевий інструмент: лопати, ломи, кирки-мотики. Командири взводів дістали від ротного завдання і розвели солдатів по місцях.

Другому взводу, в якому служили Соломаха і Ткаченко, було наказано розкопувати вхід до підвалу під колишнім рестораном «Блютгеріхт».

— Найімовірніше, панно янтарної кімнати були останнім часом саме тут, товариші, — неголосно говорив солдатам Олег Миколайович. — Тому прошу бути обережними і уважними.

Цегла, яка змерзлась і злежалася, піддавалась важко. Працювати доводилося по черзі — одні били ломами і відвалювали брили, інші в цей час грілися біля багаття. Так минуло години зо три. Раптом лом, з силою опущений Ткаченком, глухо вдарився об дерево.

— Є, товаришу лейтенант! — вигукнув солдат.

— Тепер тільки лопатами! — наказав командир взводу. На. допомогу поспішили ті, хто відпочивав. Через кілька хвилин з'явилася стулка масивних дубових дверей, перехрещених металевими штабами.

— Обережно! Усі в сховище! Перевірю сам! — наказав лейтенант. — Мін немає. Можна ламати, — сповістив він через деякий час.

В діло пішли сокири. Але зламати товстелезні дубові дошки було нелегко. Після кожного удару на всі боки летіли дрібні тріски, виверталися іржаві болти. Нарешті утворився чорний отвір, в який могла пролізти людина.

— Дозвольте мені, товаришу лейтенант! — попросив Соломаха. — Я маленький, пролізу. Не те що мій землячок, — хитрувато глянув він на похмурого Ткаченка.

— Піде сержант Павловський. З ним… Ну, добре, з ним ви, Соломаха. Тільки дивіться, щоб усе було гаразд. Тримайте ліхтарик, Павловський. Вірьовки!

Прив'язавши кінці вірьовок до поясів, солдати полізли у підвал, присвічуючи собі кишеньковим ліхтариком. Кільця вірьовок розмотувалися і зникали за ними.

Олег Миколайович сунув комусь у руки капелюх і, вимазуючи об каміння нове пальто, теж поліз у отвір.

— Назад! — схопив його за руку лейтенант. — Доведеться потерпіти, поки повернуться товариші. Ми не можемо ризикувати, розумієте?

— Тобто як це не можете ризикувати? Своїми підлеглими не можете. А я… Я маю право діяти так, як вважаю за потрібне!

— Ні. Старший тут я, і я за все відповідаю, — твердо сказав командир взводу.

— Знаєте що, дорогий товаришу… — запально почав було Сергєєв і відразу ж розсміявся. — Ну, гаразд, почекаємо.

Чекати довелося недовго. Вірьовки ослабли, і в дірці з'явилося засмучене обличчя Павловського.

— Товаришу лейтенант, самий попіл та якісь горілі дошки. Порожньо.

— Тепер, сподіваюсь, можна і мені подивитись? — спитав Сергєєв.

Скинувши пальто, він миттю опинився у підвалі.

Темрява вкрила його. Пахло вогкістю, обгорілою цеглою, тліном. Кроків не було чути. Ноги грузли у товстому шарі попелу, який піднімався вгору, застилаючи приміщення. Попіл… Що згоріло тут кілька років тому? Що перетворилося у цей сірий, майже невагомий порошок? Дошки від ящиків, де був посуд з-під вина? Пивні бочки? Старовинні картини? Дорогоцінні янтарні панно? Чи просто мотлох, що його в останні ночі натягли сюди напівголодні, замерзлі фольксштурмівці?..

Сергєєв підняв жменьку попелу і, повільно пропускаючи його крізь пальці, не помічав, як штани на колінах і поли піджака стають сірі.

Понишпоривши, витяг шматок обвугленої дошки. У світлі ліхтарика не побачив на ньому жодної білої плями. Вугілля, та й годі. Ні клейма, ані літерки. Спробуй здогадайся, що це було…

Ясно одне: ящиків з янтарем тут немає.

Цей висновок підтвердився, коли надвечір солдати ретельно простукали всі стіни, стелю і підлогу.

Шукати треба було в іншому місці.

— Все гаразд, можете йти, — задоволено сказав старшина, вручаючи Соломасі і Ткаченку записки про звільнення.

Повз чергового по частині вони старанно пройшли в ногу. Минувши прохідну, зупинилися.

— Куди, Михайле? — спитав Соломаха.

— У кіно підемо. В «Зорі» сьогодні «Зустріч на Ельбі» йде, хіба забув? Треба хоч на своїх подивитися, наші хлопці знімалися.

В автобус сісти не пощастило, довелося йти до базару. А втім, солдатові такі переходи — півтора кілометри — все одно, що квартал пройти. Вийшли до м'ясокомбінату, почекали «п'ятірку».

Трамвай не поспішаючи проторохтів Алеєю Сміливих, обігнув закритий на зиму парк біля форту, завернув на вулицю Дзержинського, потім довго повз серед руїн, поки не виїхав на перехрестя. Тут, як завжди, утворилася «пробка». Шофери нетерпляче сигналили, вагоновод подзвонював, але регулювальник біля постаменту, де колись красувався Бісмарк, пропускав машини вздовж Житомирської і, здавалося, не звертав уваги на «поперечних».

Ткаченко виглянув у відчинені трохи двері і раптом сказав:

— Вийдемо тут, Іване, по замку поблукаємо. Поки народу нема, подивимось.

— Усе янтар… — почав було Соломаха, але відразу ж осікся під суворим поглядом приятеля,

— Не базікай. Забув? — сказав Ткаченко і потяг товариша за рукав. — Давай вийдемо. Там поговоримо.

На вулиці він мрійно промовив:

— Знаєш, Іване, мені й справді хочеться знайти цю кімнату. От не чув я про неї раніше — і душа не боліла. А тепер весь час ходжу і про неї думаю. Краса ж, мабуть, яка! Га? Ти уяви: раптом знайдемо! Поставлять її на місце і напишуть: знайшов її солдат Михайло Григорович Ткаченко. Здорово?

— Так і напишуть. Там навіть про Растреллі не написали, а ти он куди махнув, — солдат Михайло Ткаченко! Таких Ткаченків на землі знаєш скільки?

— Добре, добре, не бурчи. Давай краще пошукаємо.

— Взводний не дозволяє поодинці лазити.

— Так то ж під час роботи. А зараз ми у звільненні. Обмерзлими східцями вони видерлися до підніжжя башти. Тут сходи круто повертали, ледве помітна стежка вела вздовж стіни, повз півкруглі арки, одна з яких — це солдати вже знали — була трохи вищою, і ширшою від інших і правила за ворота на подвір'я.

Пройшовши під височенним, напівобваленим склепінням, покричавши і послухавши, як відгукується луна, друзі попрямували на площу, замкнену з чотирьох боків облізлими і заваленими стінами.

— Покуримо, Іване? — запропонував Ткаченко.

Вони сіли на купу каміння, ледь припорошеного пухким снігом, і скрутили цигарки. За звичкою ховаючи їх у рукави шинелей, затяглися раз, другий.

Ткаченко весь час оглядався на всі боки, мружив очі, немов розв'язував важку задачу.

— А знаєш, Іване, десь тут мають бути підвали. Пригадуєш, лейтенант казав минулого разу — скоро на цей бік переберемося. А що коли зараз спробувати? Ось хоч цю купу трохи поворушити.

— Так немає ні лопати, ні лома. Голими руками не візьмеш.

— Як немає? Ми ж учора частину ломів і лопат тут заховали, щоб у роту не тягати марно.

Справді, лом і лопати були на місці.

Копати почали навмання, там, де щойно сиділи. Верхній шар щебеню і уламків цегли зняли порівняно легко, потім довелося натиснути як слід: пішли більші брили. Нарешті, уперлися у сірий камінь-валун.