Дунайські ночі - Авдеенко Александр Остапович - Страница 43

Чезаре швидко обернувся.

Нікого!

Але десь близько, здається за кормою, важко дихала людина.

Санта Маріє! Не хворий, не пив. Ніколи не боявся ні бур, ні коричневих, ні чорних сорочок, а тепер душа сховалася в п'яти.

— Спаси і помилуй! — пробурмотів Чезаре.

— Пробач, товаришу Браттоліні! Не хотів лякати. Здрастуй.

— Де ти?.. Хто ти?.. — помертвілими губами прошепотів рибалка.

— Я тут, заспокойся, будь ласка. До сліз, до болю в очах вдивлявся Чезаре в місячну воду лагуни, але не помічав нічого, крім жмутика морських маслянистих водоростей. Потім з води піднялася чорна рука і вхопилася за борт шаланди.

Чезаре хотів крикнути, та губи не ворушились. Завести б мотор і втекти — до островів, до берега, до людей, але руки не слухалися.

— Браттоліні, не бійся мене, я твій друг.

Зникло те, що здавалося водоростями, і Чезаре побачив обличчя незнайомої людини. Молоде. Дуже бліде. Привітне.

— А я думав, риба почала говорити. Бісова душа! Мало на той світ не загнав старого.

— Каюсь. Але в мене немає іншої можливості побачитися з тобою, побалакати.

Звичайні слова, звичайна людина, хоч і в жаб'ячій шкурі. З подивом і цікавістю дивився Чезаре на чорного з білим обличчям поринача і пригадував, що чув про людей-жаб.

У самому центрі Венеціанської лагуни, на невеличкому острівці височів сірий, огороджений муром, старовинний монастир Сан-Джорджо-ін-Альга. Довго в ньому ніхто не жив. Весною у Венеції власті поширили чутку: в монастирі створено госпіталь для поранених, які одужують. Та рибалок не так легко обдурити; невдовзі люди дізналися, що в монастирі оселилися люди-жаби. Ночами вони шастали по всій лагуні, лякаючи нічних купальників на курорті Порто-Лідо. А в холодні дні грілися на сонці, мов тюлені на безлюдних піщаних мілинах коси. Вечорами бавилися в каналі Гранде, під «Мостом зітхань», біля причалів портового млина, овочевого ринку і біля набережної Палацу дожів.

Чезаре кивнув головою на монастирський острівець.

— Виходить, ти звідти… людина-жаба?

— Я людина.

— А що ж ця людина робить серед «жаб»>

— Удень спить, їсть, читає «Майн кампф», заучує інструкції. Ввечері надіває резиновий комбінезон, звалює на спину балони із стисненим повітрям, підперізується свинцевим ременем, бере водонепроникний компас, ліхтар і спускається під воду. Цілу ніч, міняючи балони, бродить по дну лагуни. На світанку, втомлений, ледве пересуваючи ноги, повертається додому, доповідає начальству про виконане завдання і завалюється спати… Наступної ночі тренується біля «Тампіко»…

— «Тампіко»? — недовірливо перепитав Чезаре. — Корабель-утопленик?

— Еге ж, той самий, він врізався носом у грунт, але корма під час припливу тримається наплаву. На дні лагуни лежить і танкер «Ілларія». Люди-жаби з повною викладкою тренуються біля кораблів-утоплеників.

— І всі такі, як ти… німці?

— Я не такий, Чезаре.

— Хто ж ти?

— Твій давній друг.

— Друг?.. Серед «жаб» у мене немає друзів.

— Так, ти мене не знаєш, а я тебе знаю. Все літо кружляв довкола твоєї шаланди. Живеш ти на острівці Джудекка. Сільвана — твоя дружина. Дочці, Джулії, недавно минуло дев'ятнадцять. Вона працює в тратторії на П'яца ді Сан Марко. Гарна, вродлива дівчина. Розумниця.

— Припустімо… Даремно ти кружляєш навколо нас, хлопче. Твоя квестура [3] нічим не поживиться.

Поринач засміявся.

— Квестура, хвалити бога, не здогадалась ще працювати під водою. А то б пронюхала, що ти і Джулія зв'язані з гапістами [4] . Мене повісять, якщо дізнаються, що зустрічався з тобою. Друг я ваш, товариші!

Хлопець говорив просто, справді по-дружньому. Обличчя його ніжне, як стовбур берези, брови золотисті, вії пухнасті, губи посміхаються.

Чезаре давно навчився відрізняти правду від брехні, фальш од щирості. Повірив пориначу.

Повірив, та не поспішав признаватися в цьому. Вивчав і його і себе.

— Ти розмовляєш по-італійськи, як румун.

— Ні, я не румун. Росіянин з Румунії. Дунайський птах. Почастуй, Чезаре, тютюнцем.

Рибалка всунув йому в зуби запалену сигарету.

— Росіянин?

— Так.

— Як звати?

— Вдома звали Дунаєм Івановичем, а тут — Вільгельм Раунг. Німець!.. Справжній. Не підкопаєшся.

— Чому ти став німцем, та ще «жабою»?

Дунай Іванович погасив недокурок сигарети у воді і промовив:

— А для чого твій брат Паоло, чесний італієць, став карабінером у таємній поліції?

— Ти й про це знаєш? — здивувався Чезаре.

Місяць сховався за темну хмару. У глибоководній протоці, на дорозі великих кораблів, над пляжами і купальнями Порто-Лідо спалахнув сторожовий прожектор. Вузький сильний промінь промацував від корми до носа приземкувате судно, що повільно заходило в лагуну.

Свіжий вітер доніс з островів удари дзвонів, що сповіщали про зорю.

— Чезаре, мені потрібна твоя допомога. Хочу повернутися на Батьківщину. Допоможеш?

Рибалка не поспішав з відповіддю. Місяць, що виринув з-за хмари, освітив його обличчя, але тепер воно було похмуре, пооране глибокими зморшками. Холодно, допитливо дивився італієць на росіянина.

— Чому ти хочеш повернутися додому?

— Я там потрібен.

— Кому?

— Тим, хто воює проти Гітлера.

— Воюють проти Гітлера скрізь. Нам і тут, у Венеції, потрібні солдати. Переправлю тебе до Джузеппе, в Альпи, до партизанів.

— Мушу бути на Дунаї, на Чорному морі. На мене чекають. Там дуже потрібні підривники.

— Добре, хай буде по-твоєму… Що тобі потрібно?

— Документи німецького солдата-відпускника, обмундирування, чемодан.

— Спробую дістати. Ще?

— Карти області Венетто, південної Австрії і трохи грошей… німецькі марки, ваші ліри.

— Коли хочеш їхати?

— Якнайшвидше.

— Залазь, сховаю. Через годину зігрієшся в моїй хатині. Звідти і переправимо до Австрії.

Дунай Іванович усміхнувся посинілими губами.

— Я не сподівався, що так швидко повіриш. Завтра піду, якщо ти будеш тут о десятій вечора.

— Буду!

Дунай Іванович Підвів голову, подивився на блакитне небо.

— Мені час, батьку. Бувай здоровий! До завтра!

Насунувши капюшон, маску з сіткою, він зник під водою. В тому місці, де зник поринач, булькаючи, з'явилися бульбашки.

Світало.

Мілководна глуха бухта. Бетонований причал. Старі кам'яні сходи ведуть на обривистий берег, до поточеного вітрами монастирського муру.

Дунай Іванович стягнув з ніг ласти і, залишаючи на камінні сліди резинових панчіх, сутулячись під тягарем спорядження, незграбно почвалав угору.

На східній околиці Венеції, над Сан-Джорджо-Маджоре заполум'яніло небо. Над промисловим передмістям Маргера, над димарями заводів ніби палала хмара, яку наскрізь просвічувало сонце. По величезному мосту, перекинутому з материка на острів, приглушено гуркотів електропоїзд. Винищувачі баражирували над лагуною і містом. Рибальські шаланди поверталися з Адріатики.

Перед залізною хвірткою Дуная Івановича зустрів вартовий з пістолетом у чорній кобурі, в комбінезоні, в береті.

— З щасливим поверненням! — він поплескав поринача по спині, обтягнутій цупкою резиною, яка блищала од води, і відчинив перед ним хвіртку. — Ти останній.

Дунай Іванович зайшов у двір, побачив звичну невеселу картину. Зубчасте громаддя монастиря, освітлене з одного боку сонцем і темне з другого. Витоптаний піщаний майданчик. Острівці чахлої трави, бункер. Оце й усе. На гумовому килимі, яким було вкрито бетонований горб сховища, грілися солдати секретного з'єднання «К». Серед них були старший фенріх Кінд, плавець серед плавців, і знаменитий австрієць Альфред фон Вурціан, головний інструктор, майбутній чемпіон. Поклавши на коліна журнал-щоденник, він щось писав.

Залишаючи на піску мокрі плями, Дунай Іванович відрапортував фенріху про виконане завдання і потім сказав: