Дунайські ночі - Авдеенко Александр Остапович - Страница 27

— Дозвіл є, сер! — почувся голос пілота.

Крапс не відривався від ілюмінатора.

«Літаюча фортеця», приглушивши мотори, пливла вздовж узбережжя. Нью-Йорк відкривав «Бізону» свій океанський фасад: біля самої кромки води чорнів молодий парк Баттерн, далі на горбах здіймався скелястий, гостроверхий, сяючий, наче тібетські льодовики, острів Манхеттен, той самий, що його в 1626 році обміняв на дешеві брязкальця Пітнер Мінюйт, один з перших американців.

Згадавши це, Крапс посміхнувся. Лише двадцять чотири долари коштував колись Манхеттен. А тепер йому ціна — десятки й десятки мільярдів доларів. Європу, мабуть, можна обміняти на цей невеличкий острівець, оточений незліченними пристанями (дев'ятсот кілометрів причальних ліній), з'єднаний з материком мостами, які приголомшують європейця, звиклого до мікроскопічних масштабів. Спарені мости… Комбінація мостів… «Триборо бридж» — велетенська вилка, що з'єднує між собою три райони, Ажурний, на чотири залізничних колії, міст Хелл-Гейт… Бруклінський міст, «восьме диво світу», і міст Джорджа Вашінгтона — без проміжних висячих опор, на кручених канатах, на виготовлення яких пішла сто сімдесят одна тисяча кілометрів стального дроту. Бетонована ріка над звичайною рікою. У вісім рядів мчать по ній машини. І тут у тридцяті роки потрудився долар «Бізона», обріс центами, подвоївся, потроївся.

Промайнули гирло Гудзону і клаптик суходолу, острівець Бедло. Звідси, згори, навіть гігантська, дев'яносто два метри заввишки, бронзова француженка з факелом у руці, Статуя Свободи, здавалась іграшковою.

Згодом Крапс побачив і другий острів — Елліс з його концтабором.

«Літаюча фортеця» плавно розвернулася, пішла на місто, в лоб.

Ріки Іст-Рівер, Гудзон, набережні, нагромадження хмарочосів і серед них геркулесів стовп, стодвоповерховий Емпайр-Стейт білдінг, увінчаний шпилем, телевізійною баштою, трьома червоними обертовими вогнями — маяками. З півдня на північ простяглися прямі, наче вирублені у дрімучій хащі будинків довжелезні авеню, їх перетинають, із сходу на захід, стріти. І тільки невгасимо сяючий вогнями Бродвей прорізав Манхеттен по діагоналі.

На дні глибокої ущелини, на Уолл-стріт, стирчить скромний шпиль невеликої церкви Святої Тройці. А далі — хмарочоси, хмарочоси. Сімдесят сім поверхів Крейслер білдінг. Тисячі вікон рокфеллерівського центру. Незграбна цегляна піраміда Тюдор-Сіті. Недоросток-хмарочос ООН (всього 39 поверхів) стоїть у темряві, відсвічуючи у своєму мармурі і склі чужі вогні.

І, нарешті, Центральний вокзал, а навпроти — особливо пам'ятний для Крапса готель. Навіть запах його коридорів і номерів пам'ятає Артур. Багато років тому він служив під його дахом таксі-боєм, хлопчиком на побігеньках, одержуючи на чай мізерні центи. Не думав він у той час, не гадав, ким йому судилося стати у п'ятдесят п'ять, скільки матиме доларів.

З'явились і зникли площа Вашінгтона і прилеглі до неї вулиці.

Велетенський чолов'яга, зроблений з фанери, зручно примостився на карнизі одного з будинків-скель, палив сигарету, завбільшки як голобля. Над ним спалахували і гасли вогненні літери: «Я палю тільки сигарети «Кемел».

Рекламний потік «кока-кола» спадав з небесної висоти на Нью-Йорк. Переморгувалися розпізнавальними зазивними сигналами ресторани, спек-бари, кафе-тони, дракс [2] .

Море вогнів лишилося позаду, і «літаюча фортеця» ввійшла у затінену смугу міста. Жодного хмарочоса. Приземкуваті будинки. Це Гарлем, чорна околиця Нью-Йорка, район негрів. А ось і Бауері. Тут живуть не негри, а голодні й обірвані чистокровні американці, росіяни, італійці, французи, греки. «Кожному — своє, — думає «Бізон». — Не вміють жити, не мають справжньої американської хватки. Щастя — це гроші. Гроші — це залізні м'язи, орлині очі, хитрість лисиці, собачий нюх».

— Сер, які будуть розпорядження? — почувся голос пілота. — Ще зробити коло чи лягати на курс?

— На курс!

Знову долі розлігся безмежний океан ночі. «Літаюча фортеця» набрала висоту і на повну силу моторів попрямувала до столиці, ні на мить не втрачаючи з поля зору молочний шлях наземної траси аеролінії Нью-Йорк — Вашінгтон. «Це Америка!.. — посміхнувся Крапс. — У всьому світі панує електричний голод, а ми, американці, дозволяємо собі прокладати на землі вогненний курс літаків. Розкіш? Ні, це американський розмах, американський стиль, американська щедрість».

Ще сто двадцять п'ять років тому кращі уми людства захоплювались американським способом життя, протиставляючи його способу життя Англії, Франції і особливо «Росії. А Росія тоді сяяла і гриміла.

Солодкі, заколисуючі роздуми Артура Крапса були враз перервані. Він почув незвично зухвалий голос:

— Сер, увага!

Крапс здригнувся, його рука мимоволі схопила аварійний протиакулячий свисток.

— Спокійно! Я не боюся цієї штуки,

Ні, це не голос пілота, не голос начальника охорони. Незнайомий. Чужий. І лунав він не з телефонної трубки, а чувся тут, у глухому салоні, де Крапс був сам, де не могло бути сторонніх. Владний, визовно незалежний голос.

— Де ви? Хто ви? — прошепотів «Бізон».

— Для мене не існують замки, охорона, смерть, таємниці.

«Бізон» вдихнув повні груди повітря і з усієї сили подув у аварійний свисток. Але видув лише слабенький писк. Таким безпомічним він бував тільки у сні.

Хтось стримано, весело засміявся.

— Сер, вас озброїли проти акул, а я людина.

— Як ви сюди потрапили? Де ж ви? — злякано озираючись, промовив «Бізон».

У салоні нікого. В глибині літака, в його хвостовій частині порозлягалися у зручних кріслах здоровезні, озброєні до зубів охоронці. Варто дати їм сигнал, кивнути, підморгнути… Крапс розкрив рота, щоб закричати, але тільки судорожно позіхнув. Що за чортовиння!

— Сер, це даремно, — промовив невідомий. — Ваші охоронці міцно сплять. І ви спите. Тому й безсилі.

— Що вам потрібно? — прохрипів «Бізон».

— Сер, я хочу поговорити з вами. Про що? Я підслухав ваші чисто американські думки. Ви зблідли? У вас посилилося серцебиття? Заспокойтесь. У вашому портфелі секретні документи в цілковитій безпеці. Вашій дорогоцінній оболонці нічого не загрожує. Бачите, в моїх руках немає ні дубинки, ні кольта, ні ампули з отрутою, ні атомного пістолета. Я озброєний тільки правдою. Отже, я підслухав ваші думки і хочу з вами посперечатися.

— Посперечатися? Цікаво! Що ж, не заперечую. Зі мною вже давно ніхто не сперечається. Всі чомусь одразу погоджуються навіть тоді, коли це безглуздя. Ну, то про що ж ми будемо сперечатися?

— Посперечаємось про Америку і американців, — сказав невидимка.

— Охоче! В цьому питанні мене ще ніколи не перемагали. Звідки ви? Хто? Певна річ, не американець, якщо не погоджуєтеся з моїми думками. Звичайно, росіянин! А може, привид? — Крапс уже так освоївся з своїм незвичайним становищем, що дозволив собі цей жарт.

— Не привид. Не росіянин. Народився в Америці. Американець на сто процентів. Виріс на американській землі. І все ж не такий американець, як ви, Артур Крапс. Сер, я безіменний американець, один а тих, кого люблять називати простим хлопцем, прямим нащадком Джорджа Вашінгтона і Авраама Лінкольна. Ви, здається, зраділи? Ще б пак! Сильні світу цього люблять мати справу з простими хлопцями: вони покірні солдати, слухняні робітники, високо шанують долар, зірчастий прапор, Білий дім, Статую Свободи, віддані американському способу життя!.. І я довго був таким. Був!.. Доти, доки не озброївся правдою історії. Отже, я простий американський хлопець, який знає історію Америки… Це вас не лякає? А, ви теж знаєте історію і готові схрестити зі мною зброю? Згоден! Скажіть тільки, на якій підставі, в ім'я чого Сполучені Штати Америки відраховують левову пайку свого бюджету на воєнні витрати?

«Бізон» посміхнувся. До чого ж незграбно розмахнувся противник, щоб завдати свій перший удар.

— Ми витрачаємо мільярди доларів в ім'я виконання програми взаємного гарантування безпеки.