Дунайські ночі - Авдеенко Александр Остапович - Страница 24

Новий день!.. Новий Дунай, нове небо, нове сонце, новий Бетховен, нові барви… Не радіти, дивлячись на все це, може лише камінь. Картер згадав Закарпаття, «компетентну особу», її пророцтва і посміхнувся. «Ми ще не раз зіткнемося з вами, полковнику, але вже «заочно».

«Білий», обернувшись, запитав:

— Містер Хеннеді, зупинимося в Регенсбурзі?

— Ні. Тримайте курс, не знижуючи швидкості, на північ. — Картер кивнув на небо, махнув рукою у напрямку берега. — Чудовий деньок, правда?

«Білий» переклав на штурвал величезні руки, повільно, неохоче глянув навкруги, і в його водянистих безбарвних очах не спалахнуло жодної іскорки.

— День, кажу, чудовий, — повторив Картер. — Пощастило нам з тобою, Дороше. Славно погуляємо.

«Білий» і на цей раз не відповів. Картеру не сподобалося мовчання «жаби», йому взагалі не подобалось усе, що не зразу розкривалося перед ним. Усяка таємниця нестримно притягувала до себе, не давала Картеру спокою доти, поки він не розгадував її.

«Білий», незважаючи на те, що Картер вивчав його вже кілька днів, лишався загадкою. І це викликало досаду, дратувало, збуджувало цікавість.

Увійшли в Дунай, що розтинає Регенсбург на дві нерівні частини; південно-західну і північно-східну. Один за одним з'являлись і пропадали за кормою міські мости. Під биками-опорами, глибоко захованими на дні Дунаю, темними ночами практикувалися «жаби» з коледжу «Цуг шпітце». Регенсбурзькі мости несхожі на ті, які доведеться руйнувати по-справжньому. Та це не біда!

Картер з інтересом роздивлявся мости. Чудові витвори людських рук. Тріумфальні арки. Кам'яні і стальні райдуги, що сяють над безоднею ріки. Тисячі й тисячі днів праці, безліч матеріалів і коштів витратили люди, щоб спорудити такі громади. А зруйнувати їх може одна «жаба» з «Цуг шпітце».

Картер в думці оглянув весь Дунай, що протікає по землях восьми держав. Він уявив собі мости, які в певний час, за сигналом «Бізона», будуть висаджені в повітря, — Братіславський залізничний, міст Дружби, що з'єднує Румунію і Болгарію.

Ні ця «жаба», що сидить за кермом катера, ні жоден з вихованців коледжу «Цуг шпітце» ще не знають, яка їх чекає робота. І про операцію «Дунайські ночі» знають лише близькі «Бізона».

«Білий» зосереджено вів катер, впевнено знаходячи у вередливому з численними мілинами річищі глибини, що забезпечують судну потрібну швидкість і безпеку.

Вибралися за місто, на простір. На крутих берегах, на схилах хребта Баварський Ліс зеленіли зубчасті хвойні стіни.

«Білий» запитально глянув на інспектора: може, час причалювати?

— Давай далі! — Картер махнув рукою на захід. — Он до тієї галявини. Бачиш, як вона полум'яніє зеленою травою, манить до себе. Причалимо, Дороше? Чи втомився?

Картер добродушно посміхнувся. Посміхаючись, він дружньо підморгнув рульовому. «Білий» не відгукнувся. Похмуро глянув туди, куди показував Картер і знизав плечима.

— Можна причалити, можна й пройти мимо. Воля ваша, містер Хеннеді.

— Я з тобою раджусь, а не наказую.

«Білий» не сказав нічого.

Роздратування з новою силою спалахнуло і обпекло Картера.

— Причалюй! — скомандував він.

— Єсть причалювати.

Звернули праворуч. Мотор замовк, і днище катера зашурхотіло по прибережній гальці.

В плані випробувань, складеному Картером, була і прогулянка по Дунаю, і ловля риби, і багаття на березі, і російська юшка, і російська горілка, і важлива, одверто пряма розмова про те, куди мають послати «Білого» і що він повинен зробити на своїй колишній батьківщині.

Дорофій Глібов стримано, немов давно чекав цього, без особливої радості і без будь-яких ознак страху сприйняв повідомлення про те, що його чекає подорож на Дунай, в місця, де він народився і ріс. Він не уточнював, що і як повинен робити. Одразу все зрозумів і сказав, що завдання виконає.

Експерт був задоволений поведінкою свого підопічного. Поки що все йшло добре. Схоже на те, що народився справжній агент, і можна розраховувати на максимально сприятливі наслідки. Але це не означало, що Картер хоча б трохи пом'якшить суворість, скоротить кількість кругів, якими збирався добре поганяти цього російського старовіра.

Підкладаючи в багаття хмиз, якого ледве назбирали в чистенькому німецькому лісі, Картер з веселою посмішкою підпилої людини оглянувся.

— Напрочуд гарно тут. Дороше, що це тобі нагадує?

«Білий» не зрозумів питання, його осоловілі, хмільні очі, опущені безбарвними, легкими, як пух кульбаби, віями, здивовано дивилися на американця.

— Ви про що, містер Хеннеді?

— Не церемонься зі мною, Дороше! Не Хеннеді я, а просто Річард. Річ! Адже ми з тобою майже ровесники, робимо одну справу, скуті по руках, на все життя, одним ланцюгом. До того ж ці дні екзаменів… Зріднився я, друже, з тобою за цей час. І полюбив. За богатирську силу і спритність. За відкриту душу і за все, чим тебе так щедро наділила матінка-Росія.

— «Матінка-Росія»! — похмуро усміхнувся Дорофій. — Давним-давно ця матінка вмерла. Її місце зайняла мачуха.

— Ну що ти! Росія є і буде Росією, хоча й красується в червоному сарафані.

— Линючий цей сарафан, його червоним кольором наскрізь просякла Русь. Так просякла, що й в сорока лугових водах не відмиєш.

— Відмиємо. Сто п'ятдесят років була орда на Русі, а що від неї лишилося? Відмиємо. І ти у цьому переконаєшся, коли потрапиш на свій рідний Дунай.

Дорофій кивнув на ріку.

— Дунай мені рідніший тут, у Баварії, ніж там, у гирлі. Ну, добре, збилися ми з вашої стежки… Про що ви хотіли запитати?

— Ти вже майже відповів на моє запитання. Я хотів узнати, чи нагадує тобі цей баварський рибальський вогник багаття на рідному острові?

Дорофій байдуже подивився на інспектора і промовчав. Він палив сигарету, колупався паличкою в попелі багаття, пробуючи картоплю, чи не спеклась, і мовчанка не здавалася йому обтяжливою.

Кожне слово, кожен рух «Білого» Картер пам'ятав і аналізував. Він бачив його навіть з заплющеними очима, відчував так гостро і безпомилково, наче сам був електронною машиною, яка визначає правду і брехню.

Зверху, з-за скелястого повороту лівого берега, вилетіла легка спортивна яхта, оснащена повним набором сірих, ще не омитих дощами і не відбілених сонцем вітрил. На кормі напис: «Шварцвальд», «Пассау» — назва судна і порт його прописки. Картер провів поглядом струнку каравелу, яка, здавалося, зійшла із старовинної гравюри.

— Незабаром і ти, Дороше, помчиш на такій посудині. Повз Лінц, Відень, Будапешт, Белград, назустріч своїй великій долі.

«Білий» жваво запитав:

— А як скоро?

— Точна дата відома тільки вищому командуванню. Я можу лише догадуватися. Думаю, це станеться через два-три тижні. Важка у тебе місія.

— Що тут важкого! — заперечив Дорофій. — Діяти треба сміливо, швидко, спритно. Словом, почувати себе у воді як вдома, — і все буде о'кей.

— Та я не про це. З жаб'ячими справами ти впораєшся. А от з труднощами особистого характеру…

— Що саме?

— Я маю на увазі Лебединий… Бути поруч з островом, де живуть мати, дружина, діти, і не побачити їх хоча б краєчком ока — це, знаєш, муки Прометея, що випали на долю простого смертного. Співчуваю тобі, брате.

— Помиляєтеся, містер Хеннеді. Ніяких мук я не переживатиму.

— Не переживатимеш? — здивувався Картер. — Чому? Хіба ти з каменя? Хіба в тебе замість серця арифмометр? Хіба тобі справді не хочеться побачити рідних?

— А чого на них дивитися? Давно забув, які вони є. Та й вони платять тією ж монетою. Поховали як такого, що пропав безвісти. П'ятнадцять років ні слуху, ні духу. За цей час у голому степу ліс виростає, ріки висихають, гори з місця зрушують.

— Це, звичайно, правда, але все-таки… рідна мати, дружина, діти.

— Дітей тоді жалієш і любиш, коли вони на твоїх руках ростуть, пуповиною з ними зв'язаний. А відносно дружини… з ким ніч ділиш, та тобі й дружина. У вільний день, в неділю знаходжу собі дружину у веселому будинку Регенсбурга.