В погоні за привидом - Томан Николай Владимирович - Страница 13

Єршов постояв ще трохи, зважуючи все те, що зараз оце відбулося, і подумав невесело:

«А я, як і раніше, знаю про нього рівно стільки ж, скільки знав до цього. Навіть обличчя не бачив…»

Але тут же він втішився: «Привид, мабуть, перевіряв мене всі ці дні, спостерігаючи за мною, і, напевно, знайшов тепер за можливе довірити дещо. Можна сподіватися, що з часом він стане відвертішим…»

Ідучи в Перевальськ курною дорогою, Єршов раз у раз повертався до одного й того ж питання: що цікавить Жанбаєва на будівництві залізниці? Але навіть приблизної відповіді поки що не було.

Тільки на світанку добрався майор до міста і так само, як і вночі, городами пройшов у будинок Аскара. На сході вже займалася зоря. Підійшовши до вікна, він розсунув занавіски і подививсь на будиночок навпроти. Зараз же відчинилося в ньому вікно, і скуйовджена голова Малиновкіна висунулася на вулицю. Лейтенант зробив вигляд, що вихлюпує щось із склянки на тротуар, а Єршов запалив сірника і закурив — це був умовний знак, який означав, що в нього все гаразд.

Вікно навпроти знову зачинилось.

«Похвилювався, видно, Дмитро!» — тепло подумав Єршов про Малиновкіна і, з насолодою опустившись на диван, почав скидати покриті пилом черевики.

За стіною кімнати Темірбека хтось з присвистом хропів. «Очевидно, кондуктор повернувся вже з поїздки», — вирішив Єршов, пригадавши, що, проходячи через кухню, він наштовхнувся на оковану залізом скриньку, яку Темірбек звичайно брав з собою, ідучи з дому.

В Міністерстві шляхів сполучення

Генерал-директор шляхів і будівництва Вознесенський дуже стомився сьогодні після тривалої наради в міністра шляхів сполучення і найбільше мріяв про відпочинок. Він уже зібрався був додому, як раптом згадав, що о пів на шосту повинен заїхати Саблін. Вони домовились про це вранці по телефону.

Колись Вознесенський був у дружніх взаєминах з Сабліним, але з того часу багато води спливло. Останнім часом вони бачились все рідше і рідше, так що Вознесенський тепер навіть не міг пригадати, коли вони зустрічалися востаннє: три роки це було тому чи цілих п'ять?

Генерал-директор пам'ятав тільки, що Саблін працює в Комітеті державної безпеки, і, коли Ілля Ілліч заявив йому, що справа у нього службова, відмовити в прийомі чи перенести зустріч на інший день визнав за незручне.

Згадавши тепер, що скоро прийде Саблін, Вознесенський незадоволено зморщився і закурив папіросу.

«Навіщо однак я йому потрібний? — розгублено думав він. — Гадаю, що це не зв'язано з якою-небудь неприємною справою? У мене і своїх неприємностей вистачає…»

Саблін прийшов рівно о пів на шосту. Він був у скромному цивільному костюмі і справив на Вознесенського враження людини, що досягла не дуже великих успіхів у житті. Це чомусь заспокоїло його, і він зразу ж взяв свій звичайний, покровительський тон.

— А, дорогий Ілля! — весело вигукнув він, підводячись назустріч Сабліну. — Заходь, заходь!.. Дай-но я на тебе подивлюсь, старина. Е, та ти посивів уже, дружище! Адже ми з тобою — однолітки.

— А ти не змінився майже, хіба поповнішав тільки, — теж усміхаючись і потискуючи руку генерал-директору, промовив Саблін.

Ще вранці, коли вони розмовляли по телефону, йому не сподобався тон Вознесенського, і тепер він остаточно вирішив, що друг його молодості, видно, «зазнався».

Запропонувавши Сабліну крісло, генерал-директор нетерпляче поглянув на годинник, даючи цим зрозуміти, що він не має багато часу і поспішає кудись.

— Я тебе ненадовго затримаю, — помітивши нетерпіння Вознесенського, сказав Саблін. — У мене, власне кажучи, тільки одне запитання. По телефону, проте, не можна було його поставити — от і довелося приїхати особисто… Ти ж, звичайно, добре обізнаний з будівництвом залізниці Перевальськ — Кизилтау?

— Кому ж тоді бути обізнаним, як не мені? — здивувався Вознесенський, і кудлаті його брови піднялися вгору, наморщивши високого лоба.

— А запитання ось яке: там у вас великий обсяг земляних і скельових робіт. Чи застосовуєте ви для цього атомну енергію?

— Спочатку ми справді мали намір застосувати її, на особливо важких ділянках, — відповів Вознесенський, — але потім довелося від цього відмовитися з ряду чисто практичних міркувань. Зараз ми виймаємо породу вибуховим способом за допомогою амоніту. Вибухові роботи провадить спеціальна організація — «Желдорвзрывпром». У неї солідний досвід у цій справі. Зовсім недавно американські спеціалісти твердили, ніби у вибуховій справі попереду йде Аргентіна, яка витрачає на рік біля півтори тисячі тонн вибухових речовин. А ми ще в 1936 році одним тільки масовим вибухом на Уралі підняли в повітря тисячу вісімсот тонн вибухівки.

Вознесенський задоволено засміявся. З обличчя його зник тепер вираз самовдоволення. Відчувалося, що говорив він про добре відому й близьку йому справу. Саблін згадав, що під час громадянської війни Вознесенський служив у саперній частині і ніколи не був байдужим до вибухівки.

— Не хвастаючись, скажу тобі, Ілля, — розговорився генерал-директор, — не без моєї участі створювався цей «Желдорвзрывпром». Чув ти що-небудь про спрямовані вибухи і вибухи на викидання? Дуже цікава справа! Закладається по тисячу двісті — тисячу триста тонн вибухових речовин, повертається ключ вибухової машинки, електричний заряд проходить по електровибуховій мережі, вступають в дію електродетонатори, летять в повітря тисячі кубометрів породи — і кілометрова залізнична виїмка глибиною до двадцяти метрів готова. Точнісінько так спрямованим вибухом створюємо ми і насипи. А скільки на це пішло б часу при розробці виїмок екскаватором, навіть найпотужнішим!

— Якщо ви за один раз висаджуєте в повітря по тисячі з гаком тонн амоніту, то це повинно сколихувати землю подібно до землетрусу? — запитав Саблін, думаючи про щось своє і розгублено поглядаючи у вікно на висотний будинок біля Красних воріт.

— Так, сколихує добре! — підтвердив Вознесенський.

— Спасибі за довідку, Омеляне Петровичу! — Саблін встав і простяг генерал-директорові руку.

Для чого мотоцикл Жанбаєву?

Повернувшись до свого управління, генерал Саблін зразу ж зайшов до полковника Осипова і повідомив його про результати розмови з Вознесенський. Полковник ніколи не поспішав з висновками, добре знаючи, як нелегко приходять правильні рішення. І цього разу він довго мовчав, щось старанно обмірковуючи і зважуючи.

— Що ж це виходить, Панасе Максимовичу? — нетерпляче запитав Саблін, не дочекавшись відповіді Осипова, починаючи вже досадувати на нього. — За чим же охотиться Жанбаєв? Не міг же він сприйняти вибухові роботи за вибухи атомних бомб?

— Та-ак, — промовив нарешті Осипов. — Тут усе сповнене суперечностей. Під час твоєї відсутності мені принесли ще декілька вирізок з іноземних газет. В них повідомляється, що Радянський Союз провадить у Середній Азії великі будівельні роботи за допомогою атомної енергії. І абсолютно точно вказуються саме ті райони, де йде будівництво нашої нової залізниці.

— Якої давності ці відомості? — швидко запитав Саблін і закурив папіросу, що було явною ознакою хвилювання, бо курив він дуже рідко.

— Двотижневої.

Генерал задумався. Пройшовся декілька разів по кабінету. Постояв біля вікна, дивлячись вниз на гомінливу площу.

— Ну що ж, — сказав він нарешті, не помічаючи, що папіроса його погасла. — Могло бути і так: Жанбаєву якось стало відомо, що ми справді мали намір застосувати атомну енергію на будівництві нової залізниці. Обманутий цим, він сприйняв масові вибухи амоніту за атомні і повідомив про це своїх хазяїв. Хтось з них міг потім проговоритися про це повідомлення Жанбаєва в присутності журналістів, жадібних до сенсації, а вже вони постаралися відповідним чином роздути помилку Привида.