Голубий пакет - Брянцев Георгий Михайлович - Страница 16

Прожектор погас, ї пілот одразу ж збільшив оберти мотора. Стихла і стрілянина. Гітлерівці, видно, чекали нальоту на свій передній край і, впевнившись, що їх побоювання даремні, заспокоїлись.

Літак, набираючи висоту, заглибився на ворожу територію.

Пілот дивився вниз. Там, час від часу вмикаючи фари, пробирались невидимі з повітря автомашини. І тільки по їх вогнях можна було визначити, що літак ішов над шосейною дорогою, яка правила за орієнтир.

Туманова витягнула шию і глянула на пілота. Він упевнено тримав штурвал і спокійно вів машину. Часом здавалось навіть, що він спить, настільки непомітними були його рухи.

Штурман, навпаки, весь час рухався, поглядаючи навколо, звертався до карти, дивився на прилади.

Десь далеко на півдні бистрі фіолетові розчерки блискавиць полосували небо, лише на мить освітлюючи край землі.

«Там гроза і, певно, йде дощ», подумала Туманова.

Минуло ще двадцять сім хвилин.

З-під заднього ребра лівого крила стали випливати рідкі й полохливі вогники, розкидані ланцюжком на чорному фоні.

Штурман підняв планшетку ї тицьнув пальцем у карту: залізнична станція. Так, станцію важко сховати: вогні виказують. Як не крутись, а без семафора, без світла на стрілках і на тупиках не обійтись.

Літак звернув убік від шосе й від станції, круто праворуч. Вогники зникли. Внизу потяглися лісні масиви.

Трохи згодом пілот зробив одне коло, друге і, розвернувши машину проти вітру, збавив газ. Тріскучий рокіт мотора змінився на трохи шурхітливий і навіть приємний шум гвинта, що працював на неповних обертах. Висота стала швидко падати: тисяча сто… тисяча… дев'ятсот… вісімсот… сімсот…

«Приготуйтесь, Юліє Василівно, — сказала сама собі Туманова. — Наближається ваш час».

Вона глянула вниз. Зник туманний серпанок. Неясно вимальовувався ліс. Майнуло щось світле, мабуть, озеро. Навколо — жодного вогника, жодних ознак людини. Усе мертве.

Стрілка показника висоти наближалась до цифри «600».

Штурман підняв руку. Пілот уперше за весь час польоту повернув голову.

Туманова підвелася, поправила лямки парашута, незграбно перегнулась через борт і, тримаючись за нього однією рукою, стала обережно посуватися до заднього ребра площини. Зустрічний потік повітря підштовхував її в спину.

А внизу темрява.

Туманова зупинилась. Це був її шістнадцятий стрибок взагалі і шостий у тил ворога. І все-таки було страшно. Вона глибоко зітхнула, всунула праву руку в резинку, з'єднану з витяжним кільцем.

Пілот прощально помахав рукою.

— Щасти вам! — крикнув штурман, не одриваючи від неї погляду.

Туманова кивнула.

Потім вона присіла, наче перед стрибком у воду, і, відштовхнувшись од ребра площини, кинулась у нічну безодню.

Костеві Голованову тепер було зовсім байдуже, хто подбає про його тіло, де і як його поховають. Він зробив свою справу. Він зробив так, як підказала йому його чиста совість, серце справжньої людини. Ціною власного життя він врятував доручену йому справу. Таємницю підпілля він забрав із собою, і ключ до цієї таємниці гітлерівці не могли підібрати.

Та не байдуже це було підпільникам. Чорноп'ятов розпорядився винести вночі тіло Костя і поховати хоч у дворі, щоб потім, у ліпший час, перенести його, куди належить.

Та з'ясувалося, що це зовсім не байдуже і гестапівцям.

Коли підпільники з групи Калюжного, якому було доручено винести тіло юнака, повели вдень спостереження за будинком Голованових, вони нічого не помітили. Двір був пустий, будинок розчинений навстіж, і здавалося, що ніхто нічим не цікавиться. Але так лише здавалося. Вночі підпільники в цьому переконалися.

Вони не всі пішли, а послали в розвідку одного дуже спритного і кмітливого парубка, Семена Кольцова, який жив поблизу і добре знав будинок та двір Голованових, Того самого Кольцова, який приніс Калюжному страшну звістку про загибель Костя.

Кольцов, чудово знаючи всі сусідські двори, пробрався в сад не з вулиці, а садами, вибрав собі вдалу позицію, звідки було видно вхід у будинок Голованових, і заліг спостерігати. Він пролежав майже дві години і, не помітивши нічого підозрілого, хотів було вже подати умовний сигнал своїм друзям, які ждали його за парканом, але чомусь почекав ще три-чотири хвилини. І ці три хвилини врятували і його самого, і трьох інших підпільників на чолі з Калюжним.

З хати вийшла людина, в якій Кольцов, придивившись у темряві, одразу впізнав солдата.

Він вийшов тихо, постояв деякий час, звикаючи до нічної темряви, і, безшумно ступаючи, попростував до воріт.

Біля воріт він затримався.

Кольцову спало на думку прокрастися до солдата і розправитися з ним. Для Кольцова це не становило ніяких труднощів. Коли він, виконуючи наказ підпілля, зміг знищити серед білого дня слідчого кримінальної поліції, то вже за наслідок цього поєдинку міг поручитись. Але здоровий глузд стримав його.

«Нехай собі стоїть, — міркував Кольцов, — коли йтиме назад, я його тихенько порішу. І Костя винесемо».

А солдат усе стояв, вимальовуючись чорною плямою на сірих воротах. Він чогось вижидав.

Потім тінь ворухнулась, рушила, і Кольцов почув, як скрипнула хвіртка. Солдат вийшов на вулицю. Зразу ж за цим почулося котяче нявкання. Та імітація була до того невдалою, що Кольцов одразу збагнув: так кричати не зможе навіть дресирована кішка. Отже, її нявкання невміло наслідував солдат. Але для чого це йому знадобилось?

Це з'ясувалося дуже скоро.

Знову скрипнула хвіртка, і тепер уже в неї зайшли п'ять чоловік. Обережно ступаючи, вони пересікли подвір'я і зупинились біля входу в хату. Один із солдатів тихенько постукав автоматом у стіну, і з хати показалося ще три чоловіки. Не перемовившись між собою жодним словом, солдати постояли кілька секунд, потім четверо тих, що прийшли, сховалися в хаті, а четверо, що вийшли з хати, пішли з двору.

«Засідка! — догадався Кольцов. — Вони чекають нас, сволота… Ех, коли б у мене була хоч паршивенька гранатка!»

Та гранати не було ні в Кольцова, ні в його друзів. Кольцов поплазував назад, і розпорядження Чорноп'ятова лишилось невиконаним..

Приземлилась Туманова якраз на краєчку лісної галявини, позначеної на карті маленьким хрестиком. Ще трохи — якихось двадцять-двадцять п'ять метрів, — і вона потрапила б на дерева. Торкнувшись землі і впавши у траву, дівчина завмерла, напружено вслухаючись. Звідкілясь згори, збоку, ледве долинав рокіт літака, що віддалявся. Навколо стояла тиша: пі шерхоту, ні тріску, пі пташиного крику. Німа тиша.

Почекавши кілька хвилин, Юля підвелася з запашної трави, стала навколішки й обдивилась навкруги. Галявину щільно обступав ліс. Гребінь його ламаної лінії ледь-ледь вимальовувався на темному зоряному небосхилі.

Туманова звільнилась із парашутних лямок і поглянула на годинник з фосфоруючим циферблатом — він показував п'ятнадцять хвилин на першу.

«Вже одинадцяте червня», подумала розвідниця й дістала компас. Вона легко визначила напрям, у якому їй треба було вирушати.

Дівчина ще раз огляділася навкруги, старанно, якомога тугіше скатала парашут і, скинувши його на плечі, попростувала до лісу. Росяна висока трава майже сягала до колін, і її аромат трохи паморочив голову.

Ліс стояв похмурою, непроглядною стіною. Юля увійшла в нього, зробила крок, другий і мимоволі спинилася: здавалось, начебто її опустили в чорну туш. Треба було перечекати, поки очі звикнуть до темряви.

Скоро стали вгадуватись обриси стовбурів і просвіти між ними.

Не кваплячись, пильно вдивляючись, обережно намацуючи ногою землю, Юля рушила вперед. Густе павутиння, що протяглося поміж дерев, прилипало до обличчя, рук, одягу. Гілля чіплялося за парашут. Туманова скинула його з плеча і взяла під пахву.

Ноги стали занурюватись у щось податливо-м'яке, пружиняче, і вона догадалася, що це мох.