Голубий пакет - Брянцев Георгий Михайлович - Страница 12

Отак міркуючи, Чорноп'ятов попихкував цигаркою і поглядав на вулицю.

Ось показалась німецька похідна кухня на твердому ходу, її тягнув широкозадий, гладкий куцохвостий кінь. Кухня гучно торохтіла по бруківці. На передку сидів літній солдат із заспаним обличчям. Він одганяв батогом надокучливих ґедзів, які обсідали круп коня.

Похідну кухню обігнали три мотоциклісти в есесівській формі, а потім показалась сумна процесія. Оточені щільним кільцем автоматників, втомлено брели чоловік з двадцять арештованих. Серед них Чорноп'ятов помітив двох жінок. Усі йшли мовчки, низько опустивши голови, тримаючи в руках згортки, вузли, клунки.

«Видно, до Німеччини відправляють!» подумав Чорноп'ятов, вдивляючись в обличчя арештованих. Але нікого із знайомих він не побачив. Процесія звернула на перехресті з Біржової вулиці на Поштову.

В будинку напроти відчинилось вікно і показалось худе, виснажене обличчя. Жінка вклонилася Чорноп'ятову, він відповів їй. Так відбувалося майже щодня.

Чорноп'ятов знав од сусідів, що жінка, з якою він по суті не був знайомий і ніколи не обмовився жодним словом, до війни працювала вчителькою. Після загибелі на фронті чоловіка її розбив параліч, відібрало обидві ноги, і вона вже не виходила а своєї кімнати.

Жінка оглянула вулицю сумним, розгубленим поглядом і затулила вікно занавіскою.

— Пора до роботи, Григорію Опанасовичу, — сказав собі Чорноп'ятов. — Годі сидіти.

Він хотів було вже підвестися, як раптом побачив на протилежному тротуарі Калюжного. Той простував своєю звичайною, неквапливою ходою, не повертаючи голови, не оглядаючись.

«Що б це могло значити? — подумав Чорноп'ятов. — Радіограму приніс?»

Ні, цього не могло бути. У підпіллі існували раз і назавжди установлені порядки. Чорноп'ятов не порушував їх сам, не дозволяв порушувати й іншим. Способи доставки радіограм йому, а також і від нього розроблялись з урахуванням обстановки в місті і пори року. Калюжний ніколи не приносив радіограм. Він ховав їх у тайники. Чорноп'ятов знав, що відповідь Бакланова на радіограму він повинен буде вийняти не раніше десятої ранку з «поштової скриньки» № 4. Так у чому ж річ? Чому Калюжний з'явився зараз?

Чорноп'ятов насторожився, не знаючи, що й думати, і не знаходячи пояснення тому, що відбувалось.

А Калюжний, досягши будинку, де жила колишня вчителька, уповільнив крок, дістав з кишені складену газету і, розгорнувши її, став переглядати на ходу.

Щось ворухнулося в грудях у Чорноп'ятова. Це був умовний знак, який означав: «Іди за мною і будь обережний. Можуть стежити».

Що сталося? З ким? Проводжаючи очима Калюжного, який віддалявся, Чорноп'ятов спостерігав, чи не йде за ним хто назирці. Але пі, нічого підозрілого не помічав.

Коли Калюжний перейшов Мінську, Чорноп'ятов устав і, не спускаючи з очей товариша, попрямував слідом за ним по другому боці вулиці. Чорноп'ятов ішов і відчував незвичайний тягар у ногах. Він був не з полохливих, але невідомість впливала гнітюче. Наче навколо тебе кромішня темрява, а десь поруч підстерігає смертельний ворог. Ворога цього треба знищити, інакше сам загинеш. Та очі нічого не бачать, удари провалюються в порожнечу, кожен крок веде в безвість. І людину охоплює почуття принизливої безпорадності, жалюгідне почуття безсилля.

Лихі передчуття краяли Чорноп'ятову серце, але він ішов далі.

А Калюжний, досягнувши рогу і нібито зненацька обернувшись, звернув на вулицю, яка раніше називалася Комсомольською. Посеред вулиці тягся бульвар, обсаджений столітніми липами. Пройшовши до кінця бульвару, він повернув назад. Цей хід був виправданий. Калюжний і собі хотів переконатись, чи немає «хвоста» за Чорноп'ятовим. Вони розминулись майже на середині бульвару, «перевірились».

Чорноп'ятов квапливо дійшов до того місця, де Калюжний зробив поворот. Він побачив друга на протилежному кінці.

«Зараз усе з'ясується… Зараз… залишилось півсотні кроків», розмірковував Чорноп'ятов.

Під тінню розлогої липи стояла колись лавочка. Тепер від неї лишились тільки два стовпчики, закопані в землю, що вже майже згнили. На одному з них сидів Калюжний, а другий був вільний.

Калюжний тримав перед собою розгорнуту газету.

Чорноп'ятов підійшов до стовпчика й одразу сів, наче хтось ударив його під коліна. Він дістав з кишені бляшану коробочку з махоркою і став крутити цигарку.

Сюди й туди снували перехожі, мигтіли мундири гітлерівців. Чорноп'ятов неквапливо, стримуючи тремтіння пальців, обривав кінчики паперу.

Калюжний мовчав, роблячи вигляд, що цілком заглибився в газету, але і в нього руки злегка тремтіли.

Вибравши хвилину, коли поблизу нікого не було, Калюжний нарешті заговорив своїм сердитим, стриманим голосом:

— Я боявся, що за мною стежитимуть, але, здається, ні… Вночі загинув Кость…

Чорноп'ятов розсипав тютюн на землю й одразу відчув сухість у роті. «Що він сказав? Уночі загинув Кость? Чи добре я почув? Ні, ні, почув я добре, вночі загинув Кость!» Перед очима застрибали різнобарвні вогники: червоні, сині, фіолетові…

— Він провадив сеанс… передавав наше донесення, — тихо говорив Калюжний, затулившись газетою, — і в цей час налетіли гестапівці. Кілька чоловік. Вони вдерлись у будинок. Щось вибухнуло. Видно, Кость скористався гранатою. Троє вбиті, двоє важко поранені, а Кость загинув… Так понівечений, що й упізнати важко.

Калюжний замовк, помітивши перехожих,

— Загинув Кость… загинув… загинув!.. — глухо шепотів Чорноп'ятов. Він дивився прямо перед собою, і предмети двоїлись в очах.

— Про все повідомив Сеня Кольцов, уночі він чув вибух, — продовжував Калюжний. — Він розшукав Костьову матір у сусідському сарайчику. Вона йому розповіла. Вранці ні живий ні мертвий Сеня прибіг до мене, хоча йому й заборонялось це робити. Костьова мати дуже слаба. Видно, уже їй не жити на цьому світі… Радіограму Кость, мабуть, не встиг передати… Увечері трохи пізніше зайду до тебе… Все. Я йду.

Він тут же підвівся, згорнув газету, засунув її до кишені й упевнено попрямував бульваром.

Чорноп'ятов сидів не рухаючись і дивився порожніми очима в землю. Так, це був, мабуть, найвлучніший і найбільш зрадницький удар, завданий підпіллю. Загинув не тільки радист, який умів зберігати всі таємниці й зі смертю якого обірвався зв'язок з Великою землею; загинув не тільки Кость Голованов, вихрястий, кирпатий, пожадливий до діла і невгамовний вісімнадцятирічний хлопчина, якому б тільки жити й жити; загинув не тільки активний підпільник-патріот, який над усе ставив священну боротьбу з ворогами; загинула ще й людина, яка врятувала від смерті Чорноп'ятова, рискуючи при цьому своїм власним життям.

Скільки зусиль і клопоту, синівської любові й ласки виявив він, доглядаючи хворого і безпорадного Чорноп'ятова! Скільки разів годував його Кость із своїх рук! Скільки годин провів коло нього, нерухомого, охлялого, читаючи вголос оповідання Джека Лондона з пошарпаної, заяложеної книжки!

Вже давно Чорноп'ятов мріяв після того, як закінчиться війна, всиновити Костя, замінити йому померлого батька. І він якось було сказав про це Костеві, а той відповів коротенькою наївною фразою: «Ой! Аж не віриться!»

У своїх мріях Чорноп'ятов заходив далеко. Він бачив перед собою Костя-інженера, Костя-офіцера, Костя-вченого. Він твердо вірив, що це буде, що інакше й бути не може. В нього не було сумніву в тому, що його дружина, вже дорослі син та дочка візьмуть найпалкішу участь у долі юнака.

І все пішло шкереберть. Костя нема і вже ніколи не буде. Можливо, зустрінеться на життєвому шляху Чорноп'ятова ще багато чудових і розумних хлопців, таких же чуйних і людяних, але це вже будуть інші, а не Кость…

Чорноп'ятов насилу підвівся. Горе придавило його. Різка зморшка лягла між бровами, очі згасли. Дорога з бульвару до лазні здалася йому найдовшою за все його сорокап'ятилітнє життя.

Відчинивши двері й спустившись униз, Чорноп'ятов постояв деякий час коло верстака, дивлячись на все порожнім і блукаючим поглядом.