В океані - Панов Микола Миколайович - Страница 9

— Не твій це клопіт! Забирайся геть! — Вона насувалася — збожеволіла, постаріла, зла. Жуков кинув ніж на стіл, ступив до дверей.

— І піду! І ніколи більше не повернусь до тебе!

Ривком розчинив навстіж зовнішні двері, захлопнув. Не бачив, як, залишившись сама, Шубіна похитнулась, припала обличчям до скатерті, залилась плачем, що краяв серце… А потім підняла голову, глянула на годинник і кинулась до дзеркала на стіні, звичними рухами почала припудрювати мокре від сліз обличчя…

Темніло, засвічувались де-не-де ліхтарі на вулицях і на бульварах. Загорялись тут і там вікна квартир, світилися рідким золотом над асфальтом вулиць.

У ресторані «Балтика» гучніше грала музика, різкіше й безладніше звучали голоси, чувся дзвін посуду крізь відчинені вікна…

Здалека долинав нестихаючий гул порту, гудки паровозів, сирени кораблів, що заповнили рейд…

І розгублений, засмучений Жуков, блукаючи по вулицях, раптом зупинився, постояв нерухомо, попростував рішуче, швидко… Ні, не можна було залишати її такому стані… Щось жалісне, беззахисне було в її прощальному, погрожуючому крику… Ще зробить що-небудь із собою… Але звідки ця впертість, це настирливе прагнення примусити його поламати своє життя? Напевне, не так як слід пояснив він їй усе, треба було говорити м'якше, переконливіше, не брати одразу на повну швидкість.

Повернутися, подивитися, як вона себе почуває… А може, пішла уже в ресторан, казала ж, що дуже зайнята сьогодні… Тоді — порядок… А може, поспішала не в ресторан, когось чекала до себе в гості… Від однієї цієї думки йому стало душно, ще більше прискорив розмашисту ходу.

Ще встигне вчасно повернутися на док… Строк записки про звільнення минає, але він не затримається у Клави… Тільки подивиться, чи все гаразд, і одразу ж побіжить у порт. Він підійшов до знайомого будинку, що так непривітно дивився на нього, ввійшов у ворота, рвонув двері. Замкнуто… Значить, пішла Клава… Але раптом побачив — під щільною тканиною завіски внизу вікна світла щілинка. Значить, Клава вдома… Ніколи раніше не виходила, не погасивши в кімнаті світла.

— Клаво, відчини! — постукавши в двері, крикнув прохально Жуков. Мовчання. І нібито якийсь слабкий звук зсередини. Він виразно відчував тепер: у кімнаті хтось є.

— Клавочко! Я в тебе ножик забув! Відчини!

Він почекав. Підійшов до вікна. Нахилився туди, звідки, з незавішеного куточка, пробивалося слабке електричне світло.

Він вдивлявся лише якусь мить. І ніколи не міг згадати точно, що з ним сталося потім. Усвідомив те, що робить, тільки пізніше, коли біг стрімголов по нерівному бруку переулка — блідий, пітний від хвилювання, виразно чуючи стукіт власного, гучно калатаючого серця.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

СЕМАФОР З «ПРОНЧИЩЕВА»

— На прапор! — долинув з докової башти протяжний голос чергового офіцера.

Агєєв виструнчився і застиг, повернувшись обличчям до прапора, що майорів на башті. Всі, хто був на палубі, стали струнко, вітаючи корабельне знамено. З тієї миті, коли, за хвилину до заходу сонця, подається ця команда, — військові моряки стоять нерухомо, повернувшись спиною до бортів, обличчям до прапора, свято додержуючи морської традиції.

Останнє сонячне проміння забарвлювало в пурпур і золото зеленувату гладінь рейду. Ледь ворушилась у своєму вічному русі вода, затиснена між кам'яними гранями пірсів і білими хвилеломами, спрямованими у відкрите море.

Дужче подув вітер із затоки, коливаючи світле полотнище з червоним гербом. На містках бойових кораблів, поряд із сигнальниками, горністи підняли до губів начищену мідь труб.

— Прапор спустити!

Звуки горнів урочисто й дзвінко полилися над рейдом. Сигнальники взялися за фал, полотнища прапорів згорталися, спускаючись вниз. З палуб кораблів долинали прозорі звуки — це відбивали склянки. І одразу все знову зарухалось, пішло, заспішило.

І молодший штурман експедиції лейтенант Ігнатьєв, повертаючись у штурманську рубку, квапливо вийняв з кишені кітеля добре загострений олівець і аркушик паперу. По аркушику бігли віршовані рядки:

Ігнатьєв швидко дописав:

Лейтенант почав гризти олівець. Рима останнього рядка не давалася… «Славу — по праву — державу… Придумаю потім!» Він сунув аркушик у кишеню, ввійшов у рубку.

В штурманській рубці «Прончищева» було душно, незважаючи на відкриті ілюмінатори і розчинені навстіж двері на місток. Курнаков розстебнув кітель. Третій помічник капітана «Прончищева» Чижов кинув на диван свою синю спецівку. З-під вирізів рожевої майки волого блищали його пітні плечі.

Навколо, тісно розміщені на рубочних перебірках, навігаційні прилади відливали сталлю, міддю, випуклим і прямим склом.

Ігнатьєв став біля високого прокладочного столу. Ще раз перевірив розкладені за номерами на верхній полиці довгі згортки морських карт переходу.

— Морські карти? — спитав Курнаков.

Ігнатьєв трохи почекав з відповіддю, — невистачало карти району Великого Бельту. Проте лейтенант одразу ж знайшов її, поклав на потрібне місце.

— Усе гаразд!

— Генеральні карти морів? — спитав Курнаков.

— Тут! — обізвався Ігнатьєв.

— Дані про маяки й маячні вогні?

— На місці, — сказав Чижов.

— Відомості про кількість миль переходу, про солоність води в районах, якими підемо, виписані для старшого механіка?

— Виписані й передані! — відповів Чижов.

— Добре, — сказав Курнаков, сідаючи на диван.

Ігнатьєв полегшено зітхнув. Молодий штурман уперше йшов у закордонне плавання — хвилювався, чи не пропустив чого-небудь при підготовці штурманського хазяйства. Зате Чижов тримався з підкресленою байдужістю, почасти наслідуючи капітана Потапова. почасти тому, що не вперше йшов у далеке плавання…

— Так, товариші, — сказав начальник штабу. — Нібито вся документація на «туйсь». Тепер ще переваримо прилади… Доведеться нам посидіти сьогодні довше.

— Та ще ж завтрашній день… — обізвався Чижов.

— Наказ капітана першого рангу — все повинно бути підготовлене сьогодні.

— Скільки наших людей звільнено? — не здавався Чижов. Усі останні дні він був зайнятий штурманським хазяйством, хотів перед відходом хоч разок зійти раніше на берег. І раптом знову несподівана затримка.

— Відпущені ті, товаришу третій помічник, — глянув на нього Курнаков, — хто безпосередньо не потрібен в останніх підготовчих роботах.

Курнаков підвівся з дивана, застебнув кітель, узяв з полиці кашкет.

— Вийдімо, товариші, провітримось кілька хвилин — і за роботу.

Змички якір-ланцюгів були розкладені широкими вісімками навколо кнехтів — чавунних закруглених тумб, що ніби вросли в палубу. Лишалося закінчити розноску тросів. Знову боцман став на чолі шеренги матросів, показуючи, як зручніше вхопитися, швидше обносити навколо кнехтів і закріпляти стопорами гнучкі металеві канати…

Тепер робота по фарбуванню…

Сергій Микитович перетяв палубу, підійшов до баржі, що стояла на кільблоках. Щербаков у розстебнутій на грудях спецівці, широко розмахуючи щіточкою, фарбував борт, що темнів багатьма пробоїнами та вм'ятинами.

Агєєв зупинився за два кроки від нього. Продовжуючи фарбувати, Щербаков глянув скоса на мічмана. Ось він — високий, широкогрудий, з жовтуватими очима під виступами тонких брів. Така спека, а головний боцман, як завжди, одягнений у старанно застебнутий робочий кітель. Біловерхий кашкет трохи зсунутий на маленьке смугляве вухо.