В океані - Панов Микола Миколайович - Страница 29

Дзвонили сигнали зверху, спалахували різноколірні лампочки.

Андросову знову зустрівся старший механік Тихон Матвійович у синьому вицвілому комбінезоні, що обтягував його гладке тіло. Спокійний, як звичайно, він ніби не помічав ні качки, ні гарячого повітря, від якого жаркий піт давно вже заливав очі Андросова.

Але й Андросов примусив себе майже забути про морську хворобу. Він зупинявся то тут, то там, розповідав, як іде буксировка. Старався кожному сказати кілька потрібних у таку мить підбадьорливих слів.

«А як справи там, нагорі, поки я тут?» подумав, нарешті, обійшовши все машинне відділення.

Судячи з качки, шторм не слабшав. Як і досі, а може, ще різкіше, палуба виривалася з-під ніг, було чути глухий гуркіт хвиль, що били зовні в борти.

Андросов вибрався на верхню палубу під мокрий, навальний вітер.

Його вразив вигляд моря, що грізно потемніло й рухалося каламутними горбами. Док був зовсім близько, гойдався майже за самою кормою криголама, на коротко підтягнутих буксирах. Боцманські команди на доку і на кормі «Прончищева» кінчали обносити мокрі троси навколо чавунних тумб.

Вищали електролебідки. На палубу доку збігали люті хвилі, котилися по металевих понтонах, били людям під ноги, плескалися коло підніжжя башт і біля чорних кілів барж.

Зовсім недалеко, за смугою рокочучих хвиль, Андросов побачив високу постать Агєєва — головний боцман був лише в тільнику, стискав під пахвою жерстяний рупор. Велетенські кільця якірного ланцюга, гуркочучи, рухались до борту…

— Ач яка зеленуха йде! — крикнув головний боцман крізь вітер. — Міцніше тримайтесь, орли!

Довгі косматі хвилі вдарились об купи колод і об нафтові баки. «Добре, що вчасно закріпили все по-штормовому», подумав Щербаков. Щоразу, коли його наздоганяв крижаний вал, від якого перехоплювало подих, він, за порадою головного боцмана, весь стискався, пригинався до палуби, вхопившись за, трос або за кільце якірного ланцюга. Вода, як жива, била під коліна, намагалась потягти за собою. Недалеко від Щербакова працював Мосін.

Мосін, як завжди, рухався легко, майже недбало, ніби не звертав уваги на стихію, що бушувала навкруги.

Вода билась об дерев’яний настил, вирувала біля тросів. Зірвала одну дошку, другу. Док усе ближче несло до чітко видимих крізь півтемряву стрімчаків над ревучою водою. У Щербакова похололо всередині. Краще не дивитись, зараз ударить, піде трощити об і каміння…

— Пішов якір-ланцюг! — почув він дуже далекий і слабкий голос Агєєва.

Новий металевий гуркіт вдарив у вуха. Заглушаючи рев океану, пішов, нібито полився з палуби струменем стальних кілець величезний якірний ланцюг.

І знову хтось крикну» якось особливо страшно, навалився ззаду нестерпний тягар води. Щербаков ледве встиг утриматися, вчепившись у залізо кіль-блока. І цієї миті побачив розкритий рот людини, що кричала, обертаючись на хвилі.

«Та це ж Мосін», майнуло в свідомості. Щербаков рвонувся, тримаючись однією рукою за трос, витяг пальці, але не встиг ухопити — змитого хвилею Мосіна пронесло мимо.

А потім побачив Агєєва, що метнувся крізь хвилі і вхопив Мосіна за ремінь.

Водяна, каламутно-гладенька стіна відходила, на її гребені блиснув жерстяним краєм і зник випущений Агєєвим рупор.

— Вінга-Санд, якірна стоянка, — прокричав Фролов у саме вухо Андросова, що збіг на місток. — На доку когось ледве не змило… Бачите, несе нас на острів…

Зовсім близько з дощової сутіні виступала біла скеля, оточена гейзерами прибою. «Прончищев» двигтів від напруження, утримуючи док на буксирі.

— Ми два якорі віддали… — кричав Фролов. — Вони якір-ланцюг травлять на грунт… А вітром усе одно тягне…

Струмував з широкої поверхні доку якірний ланцюг, що здавався нескінченним. Упирався носом у понтони доку маленький «Топаз». 1, розвернувшись баштами зі вітром, величезний плавучий завод, який заливало хвилями, зупинився, застиг майже біля самих острівних скель.

— Ну, як самопочуття, товаришу капітан третього рангу? — спитав Фролов. Він уже посміхався, трохи насмішкувато, задерикувато блищали очі на розпаленому обличчі.

— Самопочуття вище за нормальне! — відповів Андросов таким дзвінким голосом, що посмішка Фролова втратила свій задерикуватий відтінок. Так, капітан третього рангу сильний, якщо на такій свіжій хвилі почуває себе краще, ніж завжди!

Піднявши до очей бінокль, Сливін пильно вдивлявся в берегову смугу. Андросов подивився в тому ж напрямі.

За лінією скель, на внутрішньому, захищеному од вітру рейді, вимальовувалися нібито вирізані із сірого картону силуети важких бойових кораблів.

— Лінкор типу «Вісконсін». Два авіаносці, крейсер, — сказав капітан першого рангу, не опускаючи бінокля. — Американська ескадра на внутрішньому рейді Гетеборга.

— Оце, мабуть, і пояснення, чому шведи дали нам стоянку на зовнішньому рейді, під весловими вітрами! — з обуренням сказав капітан Потапов, але Сливін удав, що не чує, або справді не чув його через рокіт хвиль і брязкіт закріплюваних буксирів.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

МАТРОСЬКА ПІСНЯ

Щогли, паруси. Чорні від кіптяви і білі — свіжопофарбовані труби поряд з блиском дзеркальних вітрин, серед підстрижених, низькорослих дерев, що схилилася над нерухомою темною водою.

Океанські кораблі височіли в самому центрі Гетеборга. Вони прийшли сюди великим портовим каналом, що розрізав місто на дві рівні частини. Безліч інших каналів, обнесених парапетами з сірого тесаного каменю, перетинають Гетеборг у всіх напрямах.

Металеві арки довгих, високо піднятих у повітря мостів здіймаються над дзеркальною, то темною, то лаковосірою, вкритою райдужними плямами нафти водою цих каналів.

У центрі міста шумлять два великих ринки. Серед зелені бульварів темніє позеленілий від часу бронзовий пам'ятник засновникові Гетеборга — королю Густаву Адольфу, гладкому чоловікові, закутому в рицарський обладунок.

Радянські моряки проходили мимо старовинних, гостроверхих готичних будинків, мимо сучасних будівель, що сіріли залізобетоном, виблискували нескінченними вітринами.

Над головами, колихаючись біля дверей магазинів, майоріли довгі прапори — зірки й смуги — поряд з жовтими хрестами на синіх полотнищах шведських національних прапорів. Смугасті, з багатьма зірками прапорці рябіли серед товарів, за склом вітрин.

— У нас тільки над посольствами висять іноземні прапори, а тут, дивись ти, скрізь, — сказав Гладишев, зупиняючись біля вітрини.

Вони йшли далі — мимо бензинових яскравих колонок і велосипедних стоянок. Сотні велосипедів стояли один біля одного, чекали власників, що пішли в справах.

«Своєрідне відчуття переживаєш, сходячи тут на берег», подумав штурман Ігнатьєв. З тієї миті, як легке дерево сходень, скинутих з борту «Топаза», торкнулося кам'яної набережної Гетеборга, здавалося — ці сходні не просто з'єднали палубу корабля з сушею, а простяглися між двома планетами, вірніше — між учорашнім і завтрашнім днем земної кулі.

Настав вечір, і широкобортний «Топаз» повертався на зовнішній рейд у попелястосірій воді морського каналу. Сріблясті нафтові цистерни, доки з військовими і торговими кораблями, що сиділи в них, як кури на яйцях, норвезькі, шведські, англійські, американські транспорти, радянський теплохід «Фельдмаршал Кутузов» — повільно пливли назад на фоні нескінченних кам'яних пристаней…

Ще здалека при виході з порту радянські моряки знову побачили високий, прямий обеліск і на його вершині бронзову жінку, яка в марному сподіванні простягла руки в бік моря. Прекрасна скульптура обдарованого Івара Іонсона —. пам'ятник шведським матросам, що загинули в першу світову війну.

— Справді, немало морячків, про повернення яких так зворушливо молиться бронзова шведка, загинули під час воєн, здобуваючи прибутки господарям ґетеборзьких фірм, — сказав штурман Ігнатьєв, милуючись пам'ятником.