В океані - Панов Микола Миколайович - Страница 18

Лейтенант квапливо писав протокол.

Вона опустилась на стілець, притисла долоні до обличчя, сльозинка просочилася крізь її вологі пальці.

— Я, коли Жуков пішов, прилягла відпочити, двері за ним забула зачинити. А він, бандит оцей, увійшов, накинувся одразу, не пам'ятаю, як у мене ніж під рукою опинився… Не крикнув навіть, упав…

— І головою об стіл ударився? — спитав майор, обертаючись од вікна.

Шубіна опустила руки, її обличчя було пом'яте, мокре від сліз.

— Не пам'ятаю… Може, й ударився… Зо страху я вибігла…

— Перед цим кишені його обшукали, зброю з собою забрали?

— Нічого я не обшукувала й не забирала. Видумаєте теж!

— А коли вибігли, двері замкнули за собою?

Вона знову наморщила лоб.

— І цього не пам'ятаю… Напевне, замкнула… Кажу, сама не своя була я від страху.

— Скажіть, утюг ваш де завжди стоїть?

Вона глянула нерозуміюче. Кивнула в бік вікна.

— На підвіконня, під завіскою завжди його ставлю… — її думки були зайняті явно іншим, вираз досади майнув на обличчі, вкритому патьоками сліз.

— А що ножем бандита ударили — це ви пам'ятаєте точно?

Шубіна енергійно закивала.

— Що ж, лейтенанте, — зітхнувши, сказав Людов. — Я поки що запитань більше не маю. В зв'язку із свідченням громадянки Шубіної доведеться її затримати…

Стукнули, зачинившись, зовнішні двері. Затихли, віддаляючись у переулку, непевні кроки Шубіної і важка хода міліціонера.

Деякий час панувало важке мовчання. Було чути тільки тихий шелест пера авторучки лейтенанта, що бігало по паперу.

Жуков стояв замкнутий, похмурий, ніби не в силі усвідомити того, що сталося на його очах. Майор Людов провів долонею по світлому, рідіючому над високим лобом волоссю.

— Ну що ж, товариші моряки, відбирати ваш час більше не будемо. — Він простяг Агєєву руку. — Подякуйте начальникові експедиції за увагу.

Легким рухом, що якось не в'язався із зовнішнім виглядом його загрубілих, червонокоричньових пальців, мічман потис руку майорові.

— А про Жукова що доповісти? — неголосно спитав Агєєв.

— Скажіть, що, оскільки Шубіна призналась, Жукова від підозрінь в убивстві звільнено… Ще хочете щось сказати, Сергію Микитовичу?

Майор бачив, що яскраві, ледь примружені очі боцмана знову й знову вдивлялися в одному напрямі.

— Та так… Може, дурниці… Я, товаришу майор, певно, за боцманською звичкою, якщо навколо якийсь непорядок побачу, забути про нього не можу. От хоч би дзеркало це. Кімната прибрана добре, хазяйка, мабуть, красу любить, а дзеркало висить кривувато… І внизу на рамі якась дивна пляма…

Людов підійшов до дзеркала, почав пильно вдивлятися в раму.

На нижньому ребрі лакованої рами, на її вишнево-червоній гладі проступав тьмяний, трохи змазаний слід. Тільки натреноване морське око могло здалека розрізнити цю плямочку, що менш ніж на сантиметр затемнювала лаковий блиск.

— А ще дозвольте доповісти… — помовчавши, Агєєв говорив далі: — Гадаю, що після того, як побачили тіло, ніхто тут меблів не пересував?

— Безперечно, — сказав Людов. — Ви ж знаєте, мічмане, при слідчому огляді місця, де виявлено труп, найперший закон — залишати все так, як було.

— Значить, раніше, зовсім недавно, хтось пересував тут усе.

Лейтенант, підвів голову від протоколу, дивився на мічмана з цікавістю.

— Ось, прошу глянути, — сказав Сергій Микитович, разом з Людовим і лейтенантом нахиляючись над підлогою…

Коли Агєєв і Жуков пішли, Людов з усмішкою глянув на лейтенанта Савельєва.

— Ну, як вам сподобався наш боцман? Немало під час війни він розвідницьких подвигів звершив. І, бачите, не ослабла давня хватка

— Справді, пильний! — усмішкою на усмішку відповів лейтенант. — Тільки, відверто кажучи, не бачу, чим нам можуть допомогти його спостереження.

— Проаналізуйте їх, Василю Прокоповичу…

Людов знову нахилився до підлоги, вдивлявся то в одне, то в друге місце паркету, який давно не натирали. Вздовж нижнього борту тумбочки і біля ніжок столу не вкритий пилом паркет відливав восковим глянцем.

— Стіл і тумбочку недавно пересували, — жваво сказав Людов.

— І ліжко, товаришу майор… а може, сама хазяйка пересунула, коли кімнату прибирала? — сказав лейтенант.

— Ні, кімнату не, підмітали давно — бачите, пил. А меблі пересунуті зовсім недавно, — обізвався Людов. — Навіщо пересували меблі?

— Може, під час боротьби зсунулись або коли падав убитий?

— Тоді були б різко зсунуті або перекинуті один-два предмети, а тут, візьміть до уваги, буквально все акуратно переставлено з тих місць, де раніше стояло. По всій підлозі шукали чогось дрібного, що розсипалося в усі боки.

Вони повернулися до дзеркала, зверху до низу оглядали раму. Вдивлялись у тьмяний слід на нижньому ребрі.

— Кров, — промовив лейтенант тихо. — Не могла вона так високо бризнути… — Він повернувся, почав вдивлятися в плями на підлозі. — І тут змазано одне місце!

— Це доводить, — сказав замислено Людов, — що дзеркало знімали й ставили на підлогу вже після вбивства. Навіщо? Ви, лейтенанте, не одружені… Так ставить іноді дзеркало жінка, щоб подивитись перед прогулянкою, чи все гаразд у неї в туалеті. — Майор помовчав. — Хто займався усім цим? Логічно міркуючи, той, хто був у цій кімнаті, коли Жуков постукав знадвору.

— Ловко! — сказав лейтенант. — Значить, Шубіна…

— Це могла бути Шубіна. Міг бути й хтось інший, хто побоювався, що на його світлому костюмі залишились кров'яні плями. І вій, очевидно, дуже поспішав. Він стер відбитки пальців з утюга, але забув стерти їх з країв рами, вішаючи дзеркало на місце.

Майор сів, спершись ліктями на стіл, його зморшкувате, худе обличчя мало суворий вираз.

— А те, що диверсант убитий, — це наш промах, Василю Прокоповичу. Ну що ж, спробуємо виправити цей промах.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

ЛАНКИ, ЯКИХ НЕВИСТАЧАЄ

Майор Людов сидів у конторі ресторану, одягнений у добре зшитий, широкий цивільний костюм. Крізь прочинені двері контори просочувалась оркестрова музика з ресторанного залу. Дві дівчини-офіціантки, що були в конторі, раз у раз нетерпляче поглядали на двері.

Одна з металевим підносом, притуленим до стегна, сиділа на табуретці, друга сіла поруч з Людовим на кушетці, машинально розгладжуючи на колінах свій накрохмалений фартух.

— І нічого поганого я в ній не знаходжу, — не підводячи очей, сказала повна блондинка, та, що розгладжувала фартух.

— А що в ній хорошого? — перебила друга, висока, з темним волоссям, зачесаним на потилицю. — Сама ти, Аню, добра, так думаєш, що й усі навколо тебе добрі. І не розумію я, чому ви приятельки з нею.

— А ти, бригадире, в кожній знаходиш недоліки! — спалахнула блондинка. — Скажу ще раз — не бачу в ній нічого поганого. Відвідувачі її люблять? Люблять. За що? За справність — раз. Вона загнула пухкий мізинець.

— По собі хоч суджу: іноді так натомишся під кінець дня — руки-ноги гудуть, ледве піднос тягаєш. Інколи й сядеш на хвилинку, клієнти нервуються.

Вона вперше швидко підвела на майора круглі блакитні очі, і Людов відповів їй розуміючою усмішкою.

— А Клава — вона завжди на ногах, біля столиків, замовлення прийняти готова, клієнта обслужити. І чепурна, акуратна, подивитися приємно… Хоч у неї, може, клопіт серце крає…

— За чайовими гониться — раз, — войовниче загнула палець чорноволоса офіціантка. — Повинна радянська дівчина у п'яних подачки брати? А вона тому, може, завжди біля столиків і крутиться. Навчанням не цікавиться — два. На умі в неї тільки сукні й танцюльки.

— А чому не потанцювати, не розважитися? Правда, чайові вона поважає. — Аня знову глянула скоса на Людова, і знову він підбадьорливо усміхнувся їй. — Нещаслива вона, Клава, а не скаржиться, не скиглить. Особисте життя в неї не вдалося.