Острів Робінзона - Фидлер Аркадий - Страница 9

Спало ще на думку зняти з трупа одяг, який, напевно, придався б мені в цьому безлюдді. Але я не міг перемогти огиди. Закопав тіло разом з одягом.

Взявши пістолет, я повернувся до свого дерева. Наївся знову молюсків, напився води з річки, а з розбитої шлюпки приніс собі дошку. Коли вечірнє сонце торкалося вже моря, я виліз на дерево. Спати вирішив на дошці, поклавши її на дві паралельні гілки.

Як тільки настали сутінки, на небі з'явився місяць і ліс, як і минулої ночі, наповнився безліччю загадкових звуків.

Спав я в цілому спокійно, чи то через те, що на дошці мені було набагато зручніше, чи, може, просто тому, що вже звик до незручностей. Тільки один раз: мене розбудив кошмарний сон: приснився капітан. Я прокинувся весь мокрий від поту, і тільки схаменувшись, оволодів собою. Протер очі. Тоді розвіялись примари, які мучили мене.

Жодне підозріле шкрябання дід деревом тієї ночі не турбувало мого сну, і вранці, оглянувши стовбур і сусідні кущі, я не знайшов свіжих слідів, які б говорили про те, що сюди приходили дикі звірі.

Поснідав я так само, як і вчора, і виявилось, що мої запаси їжі вичерпались. Я з'їв останніх живих молюсків із сажалки — частина їх здохла і вже псувалась — і розколов останні два кокосові горіхи, що лежали на землі. Високо на пальмах висіло багато плодів, але як було дістатися до них по гладкому стовбуру?

Як тільки розвиднілось, я, скориставшись ранковою прохолодою, вирушив у новий розвідувальний похід на південь. Озброєний ножем, а також чималою палицею, вирізаною з гілки твердого дерева, я йшов уздовж морського берега.

Із добуванням нових запасів їжі зараз було кепсько. На піску я не знайшов ні молюсків, ні якихось інших морських істот. Очевидно, все, що буря викинула на сушу, зникло вже у шлунках птахів і лісових тварин. Втрата цього джерела харчування викликала у мене не дуже веселий настрій.

Проходячи біля того місця, де був похований труп капітана, я знову яскраво згадав незвичайну рану на його голові.

«Сто чортів, що за таємнича справа!» замислено похитав я головою.

Ще раз докладно оглянув усе навколо.

Невиразні сліди, помічені мною напередодні, зникли, зовсім затерті в рухливому піску, Я не знайшов нічого, що могло б хоч трохи відкрити завісу таємниці і пролити світло на загадкову смерть капітана. Знизавши безпорадно плечима, пішов собі далі.

Я помилився, розраховуючи на те, що знайду в цих місцях ще якісь сліди інших моряків. Мабуть, усі загинули в морі, а примхливі хвилі не винесли їх сюди.

Минула приблизно година подорожі, коли далеко переді мною знову з'явилося багато яструбів. Описуючи в повітрі кола, деякі з них сідали на приморському піску, інші злітали вгору. Підійшовши ближче, я побачив, що птахів приманило падло — останки великої морської черепахи. Вони викльовували з-під панцира рештки м'яса.

Яструби, як звичайно, не дуже боялися мене. Вони густо обліпили черепаху і підпустили мене на кілька кроків до себе. І лише тоді, важкі, незграбні, приготувалися летіти.

Я щосили кинув свою палицю в середину їх і влучив. Приголомшений птах не міг злетіти, як інші. Швидко підбігши, я схопив його за крило і скрутив шию. Решта зграї, залопотівши крилами, відлетіла.

Добутий птах, завбільшки з нашу гуску, був непридатний для їжі. Весь огидно смердів падлом, як чортове насіння; проковтнути його м'ясо було б неможливо.

Я оглянув рештки черепахи. Ця гладка істота мала міцну шкаралупу овальної форми, довжиною футів зо три, завширшки — трохи вужчу. Я знав, що яструби ніколи не нападають на живих тварин. Отже, поставало питання: як загинула черепаха і хто вбив її?

Не треба було мати великої спостережливості, щоб розгадати цю загадку. На піску, який був на тому місці утрамбований і твердий, виднілися округлі заглибини, сліди схожих на котячі лап великого хижака. Це він убив черепаху і, мабуть, збоку між верхньою і нижньою частинами панцира пазурами вирвав куски м'яса, а решту залишив яструбам. Чия ж це була робота — пуми чи, може, грізного ягуара? А може, того самого звіра, який першої ночі потурбував мій сон на дереві?

Сліди не схожі були на свіжі, вчорашні. З жалем дивлячись на свою мало придатну зброю — ніж і дерев'яну палицю, я втішав себе надією, що хижак міг бути в цю хвилину за багато, багато миль від мене, може навіть на протилежному боці острова.

Поблизу решток черепахи росло кілька кокосових пальм. Я з радістю привітав благословенні дерева. Під ними я знайшов три плоди. Каменя, яким можна було б розбити горіхи, тут не було, тому я зв'язав їх між собою волокном, яким обростають ці плоди, і, почепивши здобич через плече, помандрував назад.

Цим разом я прямував заростями вздовж морського узбережжя. Шум океану долинав до мене, мов тихий шурхіт. Скрізь росли тут кактуси. Місцями важко було продиратись крізь колючі зарості, в яких не бракувало різних гнучких паростків, що дуже утруднювали ходьбу. Мене здивувало багатство крилатого світу. Крім папуг, у чагарниках метушилась сила-силенна інших птахів і серед них настільки незвичайні, що, бачачи їх вперше, я не міг не дивуватися. Трохи більші за наших голубів, вони мали на диво великі дзьоби, завбільшки з три чверті їх власного тіла.[5] Коли вони перелітали з місця на місце можна було думати, що то літають самі дзьоби, а до них лише причеплені ззаду пташині тіла. Побачивши цих чудовиськ, незнаних у наших рідних сторонах, я ще глибше зрозумів, наскільки чужий для мене тутешній сніг.

Але при всьому тому я не втрачав почуття дійсності. «Ого, — подумав собі, — скільки поживи літає тут у повітрі! Якби-то у мене була добра рушниця! Не одну смачну страву добув би я собі…»

Несподівано я зігнав з гущавини великого чорного птаха з родини куриних, який, не підіймаючись у повітря, тікав на прудких ногах по землі. Я кинув навздогін палицею, але схибив. Так, без рушниці я був безсилий, мов та дитина, незважаючи на багатства природи.

Пробиваючись далі крізь гущавину, я дійшов до підніжжя гори, з вершини якої оглядав напередодні острів. Тут тягнулася невелика піщана галявина, лише де-не-де усіяна дрібними острівками трави. Продираючись уже крізь останні кущі, я помітив на галявині якийсь рух і метушню. Кілька великих ящірок. Вони, мабуть, вигрівалися до цього часу на сонці, а тепер, налякані моєю появою, тікали на всі сторони. Одна з них — екземпляр досить великий — довша, мабуть, за мою руку, зупинилась на віддалі двадцяти кроків і, нерухома, малими очима стежила за незнаним ворогом. Я поволі підніс палицю і кинув її в гадину. Палиця просвистіла в повітрі, мов стріла, але ящірка була ще швидша. Доки важка палиця долетіла, її вже не було. Шмигнула в нору. Жила тут ціла колонія цих плазунів. Тут і там чорніли в землі їх нори, дуже схожі на кролячі ями, тільки трохи менші. Мені пригадались індійці Північної Америки, для яких ящірки були ласощами. А що як і собі покуштувати м'яса ящірки? Стоячи на галявині, я роздумував, як добути принадну дичину. Хіба викопати? Але як? Може, нори дуже глибокі?

Тоді пригадався мені ще давнішній час, хлоп'ячі роки, коли в моїй рідній долині у Віргінії я з ровесниками полював на дрібних тварин. З мотузка ми робили собі хитромудрі сильця і ставили їх на вузьких стежках, якими ходили тварини, або перед їх норами.

— О, давні, чудові часи! — вигукував я, сповнений жалю, коли перед очима постали близькі моєму серцю картини далекого минулого. Ці спогади ще болючіше підкреслили мою самотність і скрутне становище.

Я нарізав довгих рослинних паростків, гнучких, мов шпагат, і, змайструвавши, як колись, із них кілька петель, прикріпив їх перед норами ящірок. Під час цих приготувань випав рясний дощ, але за хвилину сонце знову прояснило світ. Я з годину чатував поблизу; на жаль, жодна ящірка не висунула носа. Сонце вже хилилося на захід, тому, втративши надію сьогодні щось впіймати, я вирішив прийти сюди наступного дня.

Важкою ходою поплентався до свого дерева. Почував себе кепсько. Паморочилось у голові. Дошкуляв дедалі сильніший біль у скронях, я весь тремтів. Сили надзвичайно швидко, з кожною хвилиною, залишали мене. До всіх злигоднів, що спіткали мене протягом останніх днів, приєднувалась ще якась хвороба.