Острів Робінзона - Фидлер Аркадий - Страница 44

— Арнак! — нагадав я. — Пора!

— Знаю, — кивнув головою хлопець.

Швидкі притишені слова, короткі накази. Кілька найкращих лучників натягнули луки і на даний Арнаком знак вистрілили.

Результат, на жаль, був не такий, якого я сподівався… Тільки один іспанець, тихо застогнавши, впав на місці. А другий, помітивши, чим тут пахне, кинувся тікати. Дві стріли влучили в нього, але — як ми переконалися пізніше — жодна з них не була смертельна.

Тепер іспанець мчав, неначе дикий кабан, до заростей і кричав, мов божевільний.

Він зрозумів небезпеку, догадався, що десь поблизу — озброєний противник. Якщо б він устиг повідомити своїх товаришів про те, що знав, то це могло б стати нашою загибеллю. Все залежало від цієї однієї хвилини. Від того, чи добіжить утікач до гущавини.

Мчав через галявину великими стрибками. Я швидко приклав до плеча рушницю, взяв його на мушку. Хоч була ніч, але місяць освітлював галявину. Я старався прицілитись якомога краще. Мені видно було його спину, яка стрибала то вище мушки, то нижче. Він біг за п'ятдесят-шістдесят кроків од нас. Скільки лишилось йому до заростей? П'ятнадцять стрибків, десять?

Я затамував подих. Дуло мушкета вів за ним, то піднімаючи його, то опускаючи, відповідно до рухів іспанця. Коли він стрибнув найвище і мушка зупинилася прямо на його спині, під лівою лопаткою, я натис курок. Вибух, фонтан вогню, удар приклада в плече. У відблиску по стрілу я, здавалося, побачив, як він рвучко змахнув руками, але густий дим закрив усе переді мною.

— Лежить! — радісно вигукнув Вагура. — Впав! Ти зрізав його!

Луна від пострілу затихла, в ушах перестало шуміти. Дим розвіявся. Тепер і я бачив його. Не ворушився, був мертвий. Лежав щонайбільше за кілька кроків од темної стіни заростей.

— Чи цей постріл не зрадить нас? — підійшов до мене Арнак.

— А чому б він зрадив? Хто там у лісі розбереться, що це моя рушниця, а не одного з них? — заспокоїв я хлопця.

— Але ж іспанець кричав!

— Кричав, це справді гірше! Мабуть, його почули.

— Повинні були почути! Кричав, як чорт! — підтвердив Вагура.

— Але й це не пошкодить! Доки нас не побачать, то не знатимуть, чого він кричав.

— Три з них загинуло! — засміявся Вагура. — Ці три могли нас побачити, але вони вже мертві!

— Це правда! В цьому наша перевага!

Після мого пострілу на галявині стало зовсім тихо, не було ніякого руху і в хащах на тому боці. Настав спокій, він здавався страшним, хоч нічого неприродного в ньому не було: ми чули гавкання собак і немовби навіть вигуки людей, але вони були досить далеко, може, за півмилі від нас, а може, й більше. Мабуть, основний напрям погоні ішов десь в інший бік лісу, не до нас.

Те, що ворог нас не бачив, справді становило неабияку нашу перевагу, і це становище треба було зберегти якнайдовше. Труни, які лежали на галявині, а також сліди боротьби могли виказати нас. Слід було запобігти цьому. Та біда в тому, що ми не довіряли тиші: а що як за тими кущами ховається, чатуючи на нас, ворог? Я поговорив з Манаурі і хлопцями. Всі одностайно висловились за те, щоб діяти негайно.

— Оглянь край галявини через підзорну трубу! — порадив Арнак.

Крізь скельця тінь у гущавині під кущами і деревами вже не здавалася суцільною безформною плямою, в ній уже можна було розрізнити ясніші і темніші частини та смуги. Вітру не було, навколо — тихо, навіть листочок не поворухнеться. Десь там в нетрях ховалася нерозгадана таємниця, вчувалася там невідома загроза, можливо, засада, в глибині їх вирішувалась наша доля, але скраю гущавини в цю мить, здавалося, небезпеки не було. Я не помітив нічого подозрілого.

— До діла! — вигукнув я.

Тимчасом Манаурі і Арнак розподілили між людьми завдання: одні мали принести тіла забитих, другі — забрати стріли і здобуту зброю, треті — з рушницями бути напоготові.

Я швидко зарядив мушкет і став серед стрільців.

— Собаку теж принести? — запитав Арнак.

— Ну звичайно!

— А якби ми захопили той кінець галявини? — висловив думку Вагура.

— Навіщо? Щоб легше було потрапити в їх руки? Галявина для нас — неначе оборонний вал. З цього боку нам безпечніше.

Манаурі дав знак, і люди вискочили із схованки. Не зазнали жодної прикрої несподіванки. Так швидко справилися, що не минуло й п'яти хвилин з того часу, коли я вистрілив в іспанця, як трупи були заховані далеко за нами і галявина лежала така ж порожня, якою була з незапам'ятних часів.

Край гущавини тонув у повній тиші, яку переривало тільки монотонне сюрчання цвіркунів і цикад. Тепла місячна ніч розкрила навколо всю пишність тропіків і, напевне, викликала б лагідну задуму, якби не гавкання собак, що час від часу порушувало цей штучний спокій і недоречну ідилію.

НЕГРИ

До ранку було ще далеко. На небі з'явилися спочатку рідкі, клубчасті хмарки; вони на якийсь час закривали місяць, і тоді ставало зовсім темно. Після хвилюючої сутички настав відносний спокій.

Скориставшись з відпочинку, я звернувся, як звичайно через Арнака, до Манаурі:

— Де врятована негритянка?

Індієць вказав головою назад.

— Далеко звідси? — запитав я.

— Ні.

— Не знаєш, чи опритомніла вона?

— Не знаю.

— Ходімо до неї.

Ми взяли з собою Арнака і Вагуру, звелівши людям, які залишалися скраю галявини, під час нашої відсутності бути особливо пильними.

— Це за сто кроків, не більше, — заспокоював Манаурі.

По дорозі хлопці підійшли до мене і запитали, які у мене плани.

— Плани? — відповів я. — Зовсім не змінилися. — Тобто?

— Ідемо на допомогу Матео.

— Значить, підемо далі? Не залишимось на галявині?

— Ну звичайно! Тільки перед тим поговоримо з негритянкою. Може, вона пояснить нам дещо.

Негритянка сиділа на землі, спершись спиною об стовбур невеликого дерева. Почувши кроки, які наближались до неї, жінка рвучко схопилася, немов готуючись тікати. Але, впізнавши нас, одразу заспокоїлась.

— Долорес, як ти почуваєш себе? — Манаурі дружелюбно привітав її по-іспанськи. — Тобі краще?

— Краще, — зітхнула жінка.

— Наші люди дали тобі їсти?

— Дали.

Побачивши мене, Долорес затремтіла всім тілом.

— Заспокойся, дурна! — добродушно сказав Манаурі. — Це каш добрий друг. Він урятує Матео.

— Матео вбитий, — шепнула негритянка.

— Що ти кажеш? Ти впевнена в цьому?

— Впевнена. Я бачила, як його засікли. — Де це було?

— Там…

Обірвала, не могла далі говорити. Її знесилила згадка про страшні хвилини. Манаурі лагідно струснув її за плечі, заклинаючи, щоб вона оволоділа собою і не відбирала у нас часу.

Долорес, як запевняв мене індієць, було років тридцять, але виглядала вона на п'ятдесят: так зістарила її багаторічна неволя. Ще дитиною вивезена з Африки, вона знала тільки іспанську мову. Іспанці дали їй ім'я, а непосильною, надлюдською працею вони забрали у неї молодість.

Опам'ятавшись, жінка відповідала спокійніше. Події, як вдалося нам відтворити їх з розповіді негритянки, розвивалися так: Матео з своєю групою, послухавши нашої поради, розташувався табором поблизу Мису Черепах. Останнього вечора їх вогнище горіло, як завжди, недалеко від узбережжя, і приблизно через годину після заходу сонця всі пішли спати. Ніхто не помітив судна, яке, мабуть, у присмерках з'явилося на горизонті, зате іспанці зразу побачили світло вогнища. Причалили десь недалеко від мису і підійшли до сплячих. Але одна з собак, яких вони взяли з собою, передчасно заскавчала і підняла в таборі тривогу. Поки кати підбігли, люди з табору втекли в зарості. Найгірше було жінкам з малими дітьми. Щоб одвести від них погоню, Матео з трьома чи чотирма товаришами весь удар взяв на себе. Захисники мали тільки палиці та списи, а проти них були люті собаки і сила іспанців, озброєних рапірами, списами, рушницями. Матео та його товариші оборонялися завзято і довго, мабуть, ворог хотів узяти їх живими, і поки вони боролися, всі інші люди з групи могли далеко порозбігатись у лісі. Долорес, утікаючи, скоро втратила своїх з очей і бігла сама, весь час уперед. В неї двічі стріляли, але не влучили. Гналися — вона втекла від переслідувачів. Нарешті добігла до галявини, де наздогнала її собака і де ми врятували її.