Острів Робінзона - Фидлер Аркадий - Страница 33

— Нащо їм було так багато зброї?! — здивувався Арнак.

— Підозріваю, — висловив я припущення, — що й вони були піратами.

Вказуючи на зброю, я сказав:

— Усе це заберемо на пліт!

Арнак витріщив на мене здивовані очі.

— Все? — запитав. — Нас же тільки троє!

— Все! — я зробив рішучий рух рукою. — Жодної рушниці не залишимо.

— Але ж, Яне!.. Навіщо нам стільки? Шкода сил тягнути! З острова всього цього не вивеземо!

— Байдуже! — вперся я. — Якщо є зброя, то треба забрати її… Давайте переносити!

Признаюсь, що я був трохи схиблений на зброї, та що вдієш; ні на крок не думав відступати од свого наміру.

Арнак з непокірним виразом обличчя поставив свою умову:

— Добре, Яне, хай буде так! Але дозволь забрати на острів увесь одяг!

— Увесь? Може, й той мундир з золотими галунами?

— Так. І мундир, і капелюх!

Я махнув рукою — дозволив, адже на плоту можна було багато чого вмістити.

Ми швидко перенесли здобич. Я роздивлявся скрізь на палубі, шукаючи дощок для спорудження човна, але відповідного будівельного матеріалу не було. Зате ми дістали з кают кілька лав, столів та стільців і кинули їх у воду. Все це прив'язали на канаті, щоб можна було тягти за плотом.

Ми пробули на кораблі близько трьох годин. За останню годину дим, який ішов з середини корабля, збільшився, і це занепокоїло нас. Дихати ставало важко, очі застилало сльозами. Деякі місця на палубі були гарячі від вогню, який поширювався всередині.

Я хотів добути ще якісь знаряддя, але, крім сокири, нічого не знайшли. Тоді ми відпливли од корабля і спрямували навантажений пліт до острова. Погода була чудова, море спокійне, і ми щасливо добралися до берега.

Вночі червона заграва освітила небо над групою П'яти Скель. Вогонь продерся крізь палубу і знищував рештки бригантини.

ВИСАДКА ТАЄМНИЧИХ ЛЮДЕЙ

Ми продовжували свою роботу там, де перервали її, почувши звуки морського бою: на кукурудзяному полі. Використавши весь запас зерна, який у нас лишився, ретельно засіяли родючу землю над річкою, хоч кожен з нас сподівався, що ми, перш ніж дозріє урожай, покинемо острів.

З лав і столів, які ми притягли з бригантини, розраховуючи зробити човен, нічого не вийшло. У нас не було необхідних знарядь — пилки, рубанка, молотка, цвяхів, а крім того, будівельний матеріал виявився непідхожий, дуже твердий, отже, мусили знову повернутись до попереднього плану з плотом. Кілька разів перебудовували його, перевіряючи в мандрівках по морю. В цій праці ми вже набули неабиякого досвіду.

Протягом цих тижнів ми не забували і вчитися стріляти. Мені хотілося вивчити хлопців так, щоб вони стали чудовими стрільцями. Ще давно, під час своєї неволі, вони досить нанюхалися пороху і звикли до гуркоту гармат, хоч ніколи не тримали в руках зброї. Тепер я швидко навчив їх заряджати рушницю, прикладати, цілитись, стріляти, а також і чистити зброю. Ми стріляли завжди в мішень, зроблену з двох поставлених одна за одною дощок від стола. Таким чином, ми не втрачали свинцю: його можна було видовбувати з дерева.

Випробувавши всі рушниці, ми відкинули дві, як непридатні, а з тих одинадцяти, що залишились, вибрали для себе три, які били найкраще: дві легкі рушниці для хлопців, мушкет для мене. З цією зброєю вирішили не розлучатись під час подорожі до індійського селища, завжди тримаючи її напоготові.

— Тепер бачите, навіщо ми забрали на острів усю зброю! — пояснив я товаришам. — Рушниці є різні. І добре мати їх стільки, щоб було з чого вибрати найкращі.

— А з рештою що зробимо? — запитав Арнак, з жалем дивлячись на вісім легких рушниць і мушкетів, які лежали покотом.

— Залишимо тут, в печері.

— От шкода! Гарні рушниці! Вони ж теж непогано б'ють!

— Нічого не вдієш. Занадто важкі, щоб тягнути їх із собою. І з одягу ми візьмемо лише найпотрібніше, а решту покинемо.

Юнакам так сподобалося стріляти в мішень, що вони з радістю стріляли б безперервно, але я швидко припинив цю забаву. Підрахував, що пороху і свинцю у нас залишилось на якихось триста зарядів. Як тільки індій ці набули такої вправності, що з десяти пострілів на сто кроків у ціль влучало дев'ять, я, щоб не витрачати марно цінного пороху, визнав науку закінченою. Ми зробили собі з заячих шкурок на дорогу по два мішечки — один для пороху, другий для куль, — і спорядження було готове.

Тепер уже ніщо не перешкоджало нам вирушити в морс. Період гроз минув, погода встановилася, знову настали жаркі дні, а готовий пліт чекав на річці. Але нам жаль було розлучатися з кукурудзяним полем. Рослини виросли чудово. Ще три-чотири тижні — зерна повністю дозріли б. Тому ми вирішили чекати і, тільки зібравши урожай, залишити острів. Так само, як і минулого року, ми знову мусили стерегти поле, щоб шкідники не пожерли дозріваючого урожаю. При цьому не один ласун-птах падав од наших стріл. Я вже чудово стріляв з лука, не гірше, ніж Арнак і Вагура.

Незвичайні і хвилюючі події, що на багато днів мали, порушити спокій Острова Робінзона, несподівано впали на наші голови в тихий сонячний день, коли на голубому небі не було ні хмаринки, а лагідний вітерець, повіваючи з моря, напував нас справжньою насолодою. Вранці того дня Вагура вирушив на північну сторону, щоб заглянути до гаю папуг — чи виводяться ще там птахи. Через три години він прибіг задиханий, очі його були сповнені жаху.

— Люди… Люди… — белькотів незрозуміло, не в силі перевести подих.

Мов божевільний, показував увесь час назад.

— Що, люди?! Які люди?

— Багато людей… Багато… Багато…

— На морі?

— Ні!.. Причалили!

— Далеко звідси?

Вагура поперхнувся, губи у нього тремтіли, мов у лихоманці. Тільки через хвилину зміг відповісти.

— Біля гаю, де папуги…

— Скільки їх?

— Не знаю… Сила-силенна… Ціла хмара!..

— Гналися за тобою?

— Ні.

— Не помітили тебе?

— Ні.

— Це добре!.. А які люди? Іспанці?

— Так, іспанці!

— Як ти пізнав, що то іспанці?

Вагура не міг відповісти, як пізнав, але запевняв, що іспанці.

Мені спала думка, що то, може, з острова Маргарита прибула карна експедиція іспанців проти нас. Миттю ми скочили до печери по зброю. Три наші рушниці були готові до стрільби. Вісім інших ми швидко зарядили і поставили біля стіни так, щоб були під рукою.

Потім з підзорною трубою в руках вилізли на гору, але навіть з самої вершини її не змогли помітити будь-якого сліду прибулих. Гай з папугами, що розкинувся приблизно за три милі, ховався за мисом, який утворювало тут вигнуте, мов лук, узбережжя острова.

— Треба глянути на них зблизька, — заявив я. — Підкрадьмося до них.

— Як добре, що у нас є рушниці! — зітхнув задоволено Арнак.

— І як добре, що ви навчилися стріляти!

До обіду було ще далеко, а день обіцяв бути важкий і сповнений невідомих пригод. Отже, ми приготували собі трохи харчів на дорогу, старанно оглянули рушниці; я, крім того, заткнув за пояс заряджений пістолет, а на додаток до вогнестрільної зброї ми взяли й луки: можливо, нам доведеться стріляти, не виказуючи себе звуком.

Спочатку я думав залишити Вагуру біля печери захищати її на випадок чужого нападу, але хлопцеві це не подобалось і він дуже засумував.

— Що з тобою? Не хочеш залишатися? — здивувався я.

— Краще піду з вами!

— Ти, може, боїшся бути сам? — запитав я роздратований.

В'їдливі мої слова боляче вдарили його.

— Я не боягуз, Яне! — гаряче заперечив. — Я не боягуз.

Шкода мені стало, що я так необережно торкнувся його честолюбства. Який же з нього був би захисник нашої садиби, коли б йому довелося боротися проти зграї ворогів? Сам він не витримав би, а разом з нами міг би принести користь.

— Добре, Вагура! Підеш з нами!

Зброю, яка залишалася, ми для певності сховали так, щоб ніхто її не знайшов.

Ми вирушили в розвідувальну експедицію, тобто не думали ні на кого нападати, в крайньому разі — захищатися зблизька, якщо на нас нападуть, отже, важкий і далекобійний мушкет мені був непотрібен. Замість нього я взяв легшу рушницю. Замінили ми також заряди. Вийняли кулі і зарядили рушниці нарізаним свинцем, щоб на випадок сутички одним пострілом поражати кількох напасників.