Острів Робінзона - Фидлер Аркадий - Страница 26

Агресивні дії чотириногого мисливця, його кровожадна впертість по відношенню до нас мали в собі щось надприродне. Ми намагалися відігнати його, налякавши диким криком і стрільбою з лука крізь щілини між каменями, — смішні зусилля. Для нього це було наче дзижчання мухи. Спокійно, терпеливо, завзято робив далі своє.

Лише світанок охолодив його апетит на людське м'ясо. Звір, гнівно заревівши, немовби на прощання, відступив од нас і дав нам спокій. Сховався в гущавині.

Після двох безсонних ночей ми зрозуміли, що треба вжити рішучих заходів до порятунку, інакше нам раніше чи пізніше загрожувала загибель від цього запеклого ворога. Це вже не був рівний бій. Сильніший за нас хижак накидав нам свої умови боротьби. Нам залишалося тільки захищати власне життя.

Сидячи вранці біля вогнища, ми розклали на землі всю свою зброю і критично оцінили її. То був винятково дужий ягуар, самі індійці це визнавали, а зброя, яку ми мали, — луки, стріли, списи, палиці, ніж, — зовсім нікчемна. Сумно дивлячись на цей примітивний арсенал, я пригадував способи південноамериканських індійців, про які колись чув.

— Чи це правда, — відозвався до індійців, — що ви знаєте отрути, які негайно вбивають?

— Так, пане, є такі отрути, — пожвавішали хлопці.

— Ви отруюєте ними стріли, і досить ними дряпнути тварину, як вона гине?

— Так, пане, це правда.

— А ви вмієте готувати ці отрути?

— Я вмію, — відповів Арнак.

— З чого їх роблять?

— З плодів однієї ліани. Варять їх…

— А тут, на острові, ростуть ці ліани?

— Ростуть, пане, ми бачили їх.

— Ну, то швидше біжіть по них!

Хлопці радісно схопилися з землі. Проте запал їх швидко згас.

— Отрута, — обізвався Арнак, — потрібна буде сьогодні вночі?

— Так, сьогодні!

— Не вдасться, пане! Плоди треба варити на протязі кількох днів, бо інакше отрута не матиме сили…

Це, на жаль, була непереборна перешкода. Питання про отруйні стріли поки що відпало. Ми шукали іншого виходу. Я випитував у хлопців, як їх плем'я полювало в лісах на ягуарів.

— Моє плем'я не полює на них, — відповів Арнак серйозно. — Моє плем'я боїться їх і вважає за божества… Ми приносимо їм жертви…

— Людьми?

— Ні, пане, якого-небудь собаку, коли він здохне, або частину дичини, якщо багато вполюємо…

— А чи допоможете ви мені вбити цього ягуара?

— Так, пане, допоможемо.

— Не боїтесь божества?

— Ні, ми вже не віримо в такі божества…

Я зацікавлено глянув на хлопців. Ніколи до цього часу нам не доводилося розмовляти про їх релігійні вірування. Може, чотирилітня неволя й ознайомлення з широким світом мали хоч той позитивний вплив, що розвіяли їх забобони?

— І ніхто з вашого племені не полював на ягуарів, зовсім ніхто? — допитувався я.

Виявилося, що одному чаклунові для його обрядів потрібні були шкури, кістки та ікла ягуарів, але сам він не полював. Наказував воїнам племені копати глибокі ями-пастки і прив'язував біля них для принади живого собаку. З'являючись поблизу, ягуари часом падали в ями, з яких не могли вибратися. Тоді чаклун убивав їх списом.

— А ти, Арнак, копав такі ями?

— Копав, пане.

— Значить, вирішено. Спробуємо.

Думка викопати яму-пастку здалася нам чудовою. Для принади ми мали рештки зайчиків, пастку ж можна було зробити, поглибивши яму, де досі жили зайчики. Було в нас і кілька лопат з панцирів черепах.

Не відкладаючи, ми взялися до роботи. Яма для зайчиків була завглибшки в півтори людини. Треба було поглибити її майже в три рази, причому так, щоб вона була схожа на лійку, звужену донизу. Якби ягуар впав у таку яму, то глибока і тісна з самого низу діра заважала б йому рухатись.

Змінюючи один одного, ми працювали без відпочинку майже цілий день. Спочатку копати було легко, але незабаром місця в ямі залишилося стільки, що копати міг тільки один чоловік.

Двоє ж, стоячи на поверхні землі, за допомогою ліан витягували в кошику викопаний пісок. Вагура, як найслабший з нас трьох, працював тільки на верху.

Десь після обіду ми вже майже закінчили роботу. Справжнє провалля розкривалося перед нами. Воно було таке глибоке, що на перший погляд здавалося бездонним. Сповнені надії, так само як і завзяття, ми з задоволенням дивилися в глибоку яму, знаючи, що, провалившись туди, не скоро виберешся.

Ми прикрили зверху яму гіллям, на ньому поклали викопані з землі рештки зайчиків — це забрало у нас небагато часу. Потім ще назбирали про запас палива, щоб на випадок якихось нічних подій у нас було світло, — і на цьому закінчили приготування.

Приблизно за годину перед заходом сонця Вагура побіг у гущавину, щоб оглянути поставлені на зайчиків сильця. Він тільки вийшов і одразу ж прибіг задиханий, посинілий від переляку, з очима, мов у божевільного.

— Він!.. — ледве видавив. — Він заступив мені дорогу… Женеться за мною… Тікайте.

І хлопець помчав до печери. Ми вхопили зброю і стали поблизу укриття. Справді, менше ніж за сто кроків од галявини, в чагарнику, майнула довга жовтувата фігура звіра. Зустріч з грізним хижаком була б надто небезпечна. Ми визнали свою поразку і сховалися в печері.

— Якщо й далі так піде, — зауважив я, — то це погано закінчиться… Він ще завидна полює на нас!

Ми розраховували, що ягуар вискочить на галявину і, спокусившись виставленою принадою, потрапить у пастку. Але не з'явився.

Не виходячи вже цього вечора надвір, ми повечеряли, сидячи в темній печері, і забарикадувалися камінням. Разом з нами були папуги.

Ми пильнували по черзі. Десь запівніч, коли настала моя черга, навколо все ще було тихо і спокійно. Минулої ночі в цей час у нас давно вже був грізний гість.

«Може, не прийде?» думав я.

Після двогодинного чергування я розбудив Арнака. Ледве ліг на підстилку й одразу ж заснув, мов убитий, зморений після цілого дня праці та двох недоспаних ночей.

Зненацька мене розбудив якийсь незвичайний звук, немовби глухий рев. Індійці теж схопилися.

— Він! — шепнув Арнак.

Ми прислухались і напружили зір. Небо на сході вже синіло, провіщаючи близький світанок. На галявині і в чорних кущах за нею було тихо, до нас долинав лише звичайний шум і дзижчання тропічних нічних комах.

Раптом з боку пастки — голосне шарудіння і люте муркотіння! Ясно: ягуар впав у яму. Приголомшений, якусь хвилину сидів тихо, а тепер почав борсатися. — Виходьмо! — закричав я здавленим голосом. Ми тихенько відсунули каміння з печери, взяли зброю, вийшли. Крадучись, обережно підійшли до краю ями. Нічна темрява все ще оповивала природу, тому ми остерігалися, щоб, якось невдало ставши, не впасти самим.

Яма була покрита гіллям, тільки в одному місці виднілася діра, куди впав хижак. Видно, звір почув, що ми підійшли, і причаївся.

Я звелів розвести поблизу вогонь і при світлі головешки, яку тримав Арнак, заглянув у глибину. Сидить звірюка! Вдавлена в діру, потворна, з блискучими зеленими очима, з витягнутими вгору лапами. Навіть у цій пастці звір був немовби втіленням жахливої грізності і жорстокості, справжнім володарем пущі. Мурашки бігали по спині при думці, що сталося б, якби людина ненароком упала в яму. Ягуар глухо гарчав, причаївшись, і шкірив на нас жахливі ікла.

— Посвіти краще! — сказав я Арнакові. Натягнувши якнайдужче лук, я пустив у яму стрілу. Ягуар заричав. Стрілу, яка вп'ялася йому в загривок, вирвав пазурами і мордою. Роздратований, він намагався вискочити, але даремно. Земля обсовувалась під його пазурами.

Та ось заспокоївся. Я вибрав найдовший з наших списів і з усієї сили ввігнав його в шию звіра. Відчував, як він глибоко увійшов у тіло. Але хижак одним махом зламав зброю, причому мене так сильно вдарило ратищем у плече, що я аж поточився на кілька кроків і впав, мов неживий.

Ягуар з жахливим ричанням знову борсався в ямі. Незабаром притих, і тоді ми з тривогою помітили, що невтомний звір, шарпаючи стіни пастки, насипав під себе багато землі. Тепер він був значно вище, ніж раніше.