Бронзовий птах - Рыбаков Анатолий Наумович - Страница 30

Сам він теж добре-таки перелякався, і коли б поряд з ним не було Генки, перед яким він не мав права показати себе боягузом, Мишко чимдуж кинувся б тікати звідси.

Вони стояли, затамувавши подих, і прислухались до лісу, їм вчувалися таємничі звуки, шарудіння, обережні кроки, хрускіт гілля, шепіт людей, і. здавалося, якісь тіні рухаються в полі, на узліссі, між деревами.

— Давай повернемось, — ледве чутно, одними губами, прошепотів Генка.

— Боїшся? — так само пошепки спитав Мишко.

Генка кивнув головою:

— Боюсь…

Тоді з радістю в душі, але з таким виглядом, ніби він поступається перед Генчиним боягузтвом, Мишко знизав плечима і почав тихенько пробиратися назад.

Але не встиг він ступити й кроку, як за деревом побачив постать людини. Мишко завмер на місці. Людина вийшла з-за дерева. Це був Жердяй. Так ось хто крався за ними! Дивак! Тільки даремно налякав їх…

— Боязко одному сидіти, — тихо сказав Жердяй.

— Так якого ж ти дідька… — з обуренням почав Генка, зрадівши, що є на кого звалити свій переляк.

Але Мишко зробив йому знак мовчати. Він і сам сердився на Жердяя, але зараз не час і не місце для розмов: їх можуть почути…

Втрьох хлопчики відчули себе впевненіше. І вже перед Жердяєм ні Мишко, ні Генка не могли показати свого страху. Мишко знову повернув до Голигінської гатки. Генка й Жердяй рушили за ним.

Вони йшли весь час мовчки, ховаючись у тіні дерев.

Нарешті, вийшли на просіку. Коли б не Жердяй, Мишко нізащо не здогадався б, що це просіка, настільки густо заросла вона молодими ялинками.

Рухом руки Мишко наказав Жердяю іти попереду і показувати дорогу. Той жалібно глянув на нього, але скорився. І хоч Жердяй відчував поруч себе дихання Мишка, він щохвилини оглядався, щоб переконатися, чи Мишко тут, поряд з ним.

Вони пройшли ще приблизно версту. Ліс перейшов у дрібнолісся. Ще дужче запахло болотною гниллю. Грунт липнув і вгинався під ногами.

Раптом Жердяй зупинився і почав уважно вдивлятися в землю. Мишко і Генка теж нахилились і побачили поряд з собою глибоку яму завдовжки аршинів зо три і завширшки з аршин. Поряд височів горбочок свіжо-викопаної землі.

Хлопці оглянулись. На деякій відстані виднілась друга яма, потім третя.

Жердяй розвів руками, показуючи, що цих ям раніше не було.

Хлопці пройшли ще трохи. Просіка закінчилась. Жердяй зупинився, простягнув уперед тремтячу руку:

— Гатка…

Місяць освітлював темне горбасте болото. Місцями з нього стирчали чи то колоди, чи то повалені дерева. Білясті випари здіймалися над болотом, утворюючи таємничі постаті, які, здавалось, рухалися. Час від часу перебігали вогники — зелені, сині, жовті… І хоч Мишко знав, що це болотні вогні, а не щось інше, а білясті рухливі постаті, схожі на мерців у саванах, не що інше, як випари, що піднімаються над болотами, але і йому було моторошно. А Генка і Жердяй ледве трималися на ногах.

Хлопці стояли мовчазні, скам'янілі перед жахливою картиною нічного болота. Їм здавалося, що ось зараз якийсь із цих білястих рухливих привидів наблизиться: до них і вони побачать і мертвого графа і страшну бородату голову в його руках.

Раптом зовсім близько хлопці почули глухі рівномірні удари, неначе хтось грюкав під землею; Жердяй аж присів од страху й сховав голову в коліна.

Мишко з Генкою теж присіли. Але, як вони потім казали, не від жаху, а для того, щоб їх не помітили люди, які утворювали ці звуки. А це обов'язково мали бути люди. Ні в що надприродне Мишко й Генка не вірили.

Удари повторювались рівномірно через короткі, але точні проміжки часу. Мишко прислухався. Як тільки перший страх минув, він зрозумів, що звуки долітають не з-під землі і не з болота, а звідкись справа, з лісу, і зовсім зблизька.

Притиснувши палець до губів, він подав хлопчикам знак не рухатись, а сам, пригинаючись до землі, поповзом почав наближатися туди, звідки чулися незрозумілі звуки. Але за ним поповз Генка, а за Генкою — Жердяй. Цього разу він знову побоявся лишатись один. Вони проповзли кроків двісті. Удари лунали все ближче й ближче. Тепер стало зрозуміло, що десь копають і відкидають землю. Між деревами промайнула смужка місячного світла. Мишко обережно розсунув гілля…

Перед ним була маленька галявинка, а посеред неї яма. Два земляні бугри височіли по її краях. Біля ями сиділи два чоловіки і курили.

Це було зовсім близько. Дивно, як ці люди не почули наближення хлопчиків.

Хоч як змінюється обличчя при місячному сяйві, Мишко одразу впізнав парубків, яким човняр передав тоді мішки. Що ж вони копають у лісі? Напевне, ті ями, на які звернув увагу Жердяй, теж вони викопали.

Потім один парубок плюнув на недокурок, кинув його, підвівся, взяв лопату і стрибнув у яму. Те ж саме зробив і другий парубок. І все це без жодного слова.

Знову почулися рівномірні удари лопат.

Мишко подав Генці і Жердяєві попереджувальний знак і почав тихо відповзати назад. Генка і Жердяй поповзли за ним.

За кілька хвилин три маленькі в'юнкі тіні швидко промайнули краєм просіки, прямуючи назад, у табір.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ

Розділ сорок перший

Єрофєєв

Отже, парубки — в лісі. Хлопці торжествували. Виявляється, вони мали рацію. Тут діє банда, інакше чого б парубки ховались? І очолює банду човняр. І, звичайно ж, вони вбили Кузьміна.

Правда, вони чогось шукають у лісі, весь ліс перекопали. Може, скарб, про який з такою іронією говорили і слідчий, і лікар, і художник. У такому разі тим імовірніше, що саме вони вбили Кузьміна, колишнього лісника. Тепер лишається тільки довести це.

Але як довести? Адже слідчий не звертає на хлопців ніякої уваги. А може, він сам хоче що б там не було довести, що Микола винен? Важко цьому повірити, але деякі обставини зміцнили Мишкові підозри.

Коли слідчий приїжджав у село, то він довго розмовляв з куркулем Єрофєєвим. А другого дня Мишко побачив Єрофєєва у Жердяйовій хаті.

Єрофєєв сидів на лаві. Він часто виймав із задньої кишені велику квітчасту носову хустку, схожу на маленьку скатерку, і витирав нею спочатку червону зморшкувату шию, потім лоб і, нарешті, окуляри. Без окулярів його очі були зовсім маленькі, червоні, безпорадні…

Потім він надів окуляри і сказав:

— Ось так, Маріє Іванівно, по-божому треба мислити, по-божому жити. Тобі громада допоможе, і ти громаді допоможи.

— Що ж я можу зробити? — журно спитала Марія Іванівна; вона сиділа біля столу, підперши голову рукою.

— Поїдь у місто, з сином поговори. Навіщо він безневинних підводить?

— Та хіба ж він звинувачує кого?

— Звинувачувати не звинувачує, а від своєї провини відмовляється, — суворо і поважно сказав Єрофєєв. — Тому й шукають інших. Дивись, і безневинного притягнуть… Ось приїжджав слідчий, допитував: «Хто човен забрав?» А хто його забрав? Може, хлопчисько який… А тут на все село, на всю громаду підозра падає. Хіба в човні справа? Тут людину вбито, ось що тут.

— Може, Микола і невинний зовсім, — сумно промовила Марія Іванівна.

— Хто ж тоді винний? Двоє ж їх було, — Єрофєєв зітхнув. — Ні, вже коли согрішив, так покайся. Негарно. Всьому селу, всій громаді неприємності. Хіба ж можна? Ну, посварилися, в несвідомості був. Хіба багато йому дадуть? Тим більше бідняк. Радянська влада до бідняків поблажлива. Через рік і під амністію попаде.