Бронзовий птах - Рыбаков Анатолий Наумович - Страница 1

Анатолій Рибаков

БРОНЗОВИЙ ПТАХ

Художнє оформлення та ілюстрації А.М. Іовлєва

ЧАСТИНА ПЕРША

УТІКАЧІ

Розділ перший

Надзвичайна пригода

Генка і Славик сиділи на березі Утчі.

Штани у Генки були закочені за коліна, рукава смугастого тільника — за лікті, руде волосся стирчало в різні боки. Він з презирством поглядав на малесеньку будку човнової станції і, бовтаючи ногами в воді, говорив:

— Подумаєш, станція! Почепили на курник рятувальний круг і думають, що станція!

Славик мовчав, його бліде, ледь прихоплене рожевим загаром обличчя було замисленим. Меланхолійно жуючи травинку, він роздумував над деякими сумними подіями табірного життя…

І треба ж було всьому трапитися саме тоді, коли він, Славик, залишився в таборі за старшого! Щоправда, разом з Генкою. Але ж Генці до всього байдуже. От і зараз він, наче нічого й не було, сидить собі і бовтає ногами в воді.

Генка справді бовтав ногами і роздумував про човнову станцію:

— Станція! Три розбиті корита! Терпіти не можу, коли люди ламаються! Навіщо фасонити! Написали б просто: «прокат човнів» або «пункт» — скромно, добре, по суті. А то «станція»!

— Не знаю, що ми Колі скажемо! — зіткнув Славик.

— При чому тут ми? А якщо він дорікатиме, то я йому одверто скажу: «Коля! Треба бути об'єктивним! Ніхто тут не винен! І взагалі, в житті без пригод не буває». — І він з філософським виглядом додав: — Та без них і життя було б нецікавим.

— Без кого — без них?

— Без пригод.

Вдивляючись у дорогу, що вела до залізничної станції, Славик сказав:

— У тебе немає почуття відповідальності.

Генка презирливо покрутив у повітрі рукою:

— «Почуття», «відповідальність»!.. Красиві слова… фразеологія… Кожен відповідає за себе. А я ще в Москві попереджав: «Не треба брати в табір піонерів». Правда ж, попереджав? Не послухали.

— Нема чого з тобою говорити, — байдуже відповів Славик.

Деякий час вони сиділи мовчки. Генка — бовтаючи ногами в воді, Славик — пожовуючи травинку.

Червневе сонце пекло немилосердно. В траві невтомно сюрчав коник. Річка, вузька і глибока, прикрита купами, що нависли з берега, звивалася між полями, тулилася до підніжжя пагорбів, сторожко обминала села і ховалася в лісах, спокійна, темна, холодна…З села, що притулилося під горою, вітер доносив далекі звуки сільської вулиці. Але саме село на цій відстані здавалося безладним нагромадженням залізних дахів, і дерев'яних та солом'яних покрівель, які потопали в зелені садів. І тільки коло річки, біля в'їзду на пором, чорніла густа мережка стежок.

Славик продовжував вдивлятися в дорогу. Поїзд із Москви вже, мабуть, прибув. Отже, зараз Коля Севастьянов і Мишко Поляков будуть тут… Славик зітхав'.

Генка посміхнувся.

— Зітхаєш? Типове інтелігентське охкання-зітхання!.. Ех, Славко! Славко! Скільки разів я тобі говорив…

Славик встав, приставив долоню козирком до лоба:

— Ідуть!

Генка перестав бовтати ногами в воді і виліз на берег.

— Де? Гм!.. Справді, йдуть. Попереду — Мишко. За ним… Ні, не Коля… Хлопчак якийсь… Коровін! Слово честі, Коровін, колишній безпритульний! І мішки на собі таскають…

— Книжки, мабуть…

Хлопчики вдивлялись у маленькі постаті, що рухалися вузькою польовою стежкою. І, хоча були вони ще далеко, Генка зашепотів:

— Тільки май на увазі, Славко, я сам поясню. Ти в розмову не встрявай, а то все зіпсуєш. А я, будь певен, я зумію… Тим паче — Коля не приїхав. А Мишко що? Подумаєш! Помічник вожатого…

Але як не бадьорився Генка, почував він себе не дуже добре. Мала відбутися неприємна розмова.

Розділ другий

Неприємна розмова

Мишко і Коровін кинули на землю мішки.

— Чого ви тут? — запитай Мишко.

На ньому була синя кепка і шкіряна тужурка, яку він не скидав навіть влітку — адже в ній він мав вигляд справжнього комсомольського активіста.

— Так просто. — Генка обмацав мішки. — Книжки?

— Книжки.

— А де Коля?

— Коля більше не приїде, його мобілізували на флот…

— Он воно що, — протягом сказав Генка. — А кого ж пришлють замість нього?

Мишко зволікав з відповіддю. Він зняв кепку і пригладив своє чорне волосся, яке завдяки частому змочуванню перетворив із кучерявого на рівне.

— Кого ж пришлють? — перепитав Генка.

Мишко зволікав з відповіддю тому, що вожатим загону призначили його самого. І він не знав, як повідомити цю новину товаришам, щоб вони не подумали, що він задається, але разом з тим, щоб і відразу визнали його вожатим… Складна річ — командувати товаришами, з якими сидиш за одною партою. Але дорогою Мишко придумав двоє рятівних слівець. Скромно, з підкресленою байдужістю він сказав:

— Поки що мене призначили.

«Поки що» і було першим рятівним словом. Справді, хто ж має тимчасово заступити вожатого, як не його помічник?

Але скромне і чемне «поки що» не справило бажаного враження. Генка витріщив очі:

— Тебе? Який же авторитет буде в нас на селі? Колю всі поважали… І старі.

Тоді Мишко кинув друге рятівне слово.

— Я відмовлявся, але райком затвердив. — І, відчувши за собою авторитет райкому, суворо запитав — Як же ви кинули табір?

— Там Зіна Круглова лишилась, — поспішно відповів Генка.

Ось що значить, якщо спитати суворіше… А Славик і поготів якимось вибачливим тоном почав:

— Бачиш, Мишо…

Але Генка перебив його:

— Ну що, Коровін, в гості до нас приїхав?

— У справі, — відповів Коровін і гучно втягнув носом повітря. Дебелий, кремезний, у форменому одязі трудколоніста, він здавався товстим і незграбним. Обличчя його лисніло від поту, і він весь час відмахувався од мух.

— Розжирів ти на колоністських хлібах, — зауважив Генка.

— Харчують нічого собі, — відповів простодушний Коровін.

— А в якій справі ти приїхав?

Мишко пояснив, що дитбудинок, в якому живе Коровін, перетворюють на трудову комуну. І розміститься трудколонія тут, в садибі. Завтра сюди прибуде директор. А Коровіна раніше послали. Дізнатися що і як.

Із скромності Мишко не сказав про те, що це, власне, його ідея. Вчора він зустрів Коровіна на вулиці і дізнався від нього, що дитбудинок шукає під Москвою місце для трудової комуни. Мишко сказав, що знає таке місце, їх табір розташований в колишній поміщицькій садибі Карагаєво. Щоправда, це Рязанська губернія, але від Москви недалеко. Садиба пустує. У величезному поміщицькому будинку ніхто не живе. Чудове місце. Нічого кращого для комуни не придумаєш… Коровін розповів про це своєму директорові. Директор наказав йому їхати з Мишком, а сам обіцяв приїхати на другий день.

Ось як було насправді. Але Мишко не розповів про це, щоб хлопці не подумали бува, що він хвастає. Він їм тільки повідомив, що тут буде трудкомуна.

— Ф'ю! — засвистів Генка. — Так і пустить їх графиня в садибу!

Коровін запитливо поглянув на Мишка:

— Хто така?

Розмахуючи руками, Генка почав пояснювати:

— В садибі раніше жив поміщик, граф Карагаєв. Після революції він утік за кордон. Все з собою забрав, ну, а будинок, звичайно, залишив. І тут живе тепер одна старуха, родичка графа чи нахлібниця. Одним словом, ми її називаємо графинею. Вона охороняє садибу. І нікого туди не пускає. І вас не пустить.