Амок - Мавр Янка - Страница 6

Знайомство з Салулом, з яким Гейс був у дуже добрих стосунках, відкрило йому очі на справжнє становище і збудило колишній революційний дух. А це сміливе повстання голих темних людей викликало в ньому справжню революцію. Відчув себе винним перед тими, кому раніше хотів служити, і в останній момент вирішив на ділі спокутувати свою вину.

Зате ж скільки радості, гордості й упевненості додало це місцевим повстанцям! Тільки подумати: сам голландець, білий, перейшов на їхній бік! Ніколи вони й подумати не могли про таке.

Тимчасом човни навантажились і поїхали до Кракатау. Насилу знайшли більш-менш зручне місце, де можна було висадити полонених. І команда «Саардама» лишилася на голій, мертвій скелі…

Звідти матроси дивилися, як над судном піднявся чорний дим, як надулися паруси і корабель поплив уперед.

А коли показалися перші промені сонця, «Саардам» зник у просторах Індійського океану…

Через деякий час відбувся таємний суд над командою «Саардама».

Капітан і два лейтенанти були звільнені з посади за нездатність і недбалість.

Нижчі чини з голландців були розіслані на різні судна на важкі роботи.

А дев'ять вірних яванських матросів були розстріляні за зраду…

Заодно розстріляно ще кілька десятків рибалок, що жили по сусідству з тим місцем, де відбулися події.

Лише мічман ван-Хорк одержав підвищення, як видатний герой…

Оскільки вся ця справа була дуже неприємна для Голландії, в газетах з'явилося чергове офіціальне повідомлення:

«В ніч на 16 лютого в Зондській протоці наскочило на скелю військове судно «Саардам», яке прямувало в Батавію. Судно затонуло, більша частина команди врятувалася».

II. ПОВАЖНИЙ ПРЕДСТАВНИК СОЛІДНОЇ ФІРМИ ВАН-БРОМ І К° В АМСТЕРДАМІ

На світанку корабель «Глорія» з Сінгапура підходив до гавані Прийорк. Пасажири заметушилися, почали готуватись до висадки. І яких тільки людей не було тут! Сухорлявий пихатий англієць, не менш поважний араб у чалмі, жвавий француз, зморщений китаєць, задуманий індус, ставний малаєць та багато інших людей. Було і кілька голландських родин, які поверталися з відпустки.

Дорога в Голландію займає приблизно місяць і стільки ж назад. Тому службовцям надають відпустку в метрополію на цілий рік, але зате один раз на десять років. Проте багато голландців навіть зовсім не користуються цією відпусткою і сидять тут по двадцять-тридцять років.

Корабель знаходився уже недалеко від берега, але там нічого не було видно, навіть сам берег ледь-ледь висовувався з води. Лише далеко на обрії височіли два вулкани — Салака і Геде.

— Невже це Ява? — здивувався один з пасажирів, який, видно, вперше під'їжджав до Яви.

— А то що ж? — відповіли бувалі.

— Тут же нічого не видно. Я сподівався побачити гори, пальми, гарне місто, а тут лише болото.

— Це тільки гавань Прийорк, а сама Батавія лежить за десять кілометрів звідси.

Пасажир узяв бінокль і почав придивлятися до берега. Це, видно, не задовольнило його, бо він так скривився, що пан, який стояв поруч, посміхнувся і втішив його:

— Не сумуйте, все буде: і пальми, і лихоманка, і спека, і все, що мусить бути по закону.

— А тигри й носороги є? — жваво спитав перший пасажир.

— Ну, їх вам боятися нічого!

— Пробачте, я не боюсь, а, навпаки, хочу зустрітися з ними, — поважно відповів перший пасажир.

Пан здивовано подивився на нього, ніби думаючи: «Ось ти який!» І справді, то був трохи незвичайний чоловік. Прізвище його було Піп; йому було років тридцять, і він мав якийсь побляклий вигляд: довгий, худий, блідий, з голубими очима й зовсім білявим волоссям. Здавалося, що він усе своє життя просидів десь у склепі, а тепер вперше виліз на сонце. Взагалі він мав вигляд дуже спокійної людини, але одягнутий був так, ніби йому ось тут загрожували тигри й носороги: і кинджал, і револьвер, а серед його речей лежала рушниця в чохлі.

— Мабуть, ви мисливець? — спитав пан.

— Не зовсім, але їду головним чином заради цього.

— Ну, то вам довго доведеться шукати таких звірів.

— Чому ж?

— Тут живе стільки людей, що лише подекуди, в глухих закутках, збереглися дикі звірі, та й то мало.

— Шкода! Навіщо ж тоді їхати в такі краї? Але все одно я знайду їх!

— Бажаю успіху.

Пароплав підійшов до кам'яної набережної. На березі стояли величезні амбри-склади. За ними тулилося багато маленьких будинків-ресторанчиків, які гули вдень і вночі. Поруч була і залізнична станція.

Тільки-но пароплав спинився і спустили сходні, як на нього кинулася ціла юрба напівголих бурих і жовтих людей. Вони кричали всіма мовами, штовхали один одного і наввипередки пропонували свої послуги.

— Готель Ява! Готель Нідерланди! Найкращий! Найвишуканіший! Туан, туан![4] Я піднесу! — і вони майже насильно виривали з рук багаж. Тим, кого зустрічали рідні чи знайомі або хто їхав на певне місце, було мало клопоту, а новачки почували себе серед цього гармидеру зовсім безпорадними. Серед них закрутився, мов у вирі, й мінгер[5] Піп, закрутився і зник з очей.

Лише той пан, який недавно розмовляв з Піпом — видно багатий європеєць років двадцяти восьми, з чорною маленькою «іспанською» борідкою, — нібито не належав ні до тієї, ні до іншої категорії. Він спокійно стояв ззаду і тільки пильно придивлявся до натовпу носильників. Один малаєць поткнувся був до пана, але той суворо крикнув:

— Не треба!

В цей самий момент протовпився наперед інший малаєць, теж напівголий, але у величезному, щонайменше два метри в окружності, брилі.

— Туан, туан! Я піднесу! — сказав він і ухопився за речі.

Але перший носильник штовхнув його і закричав:

— Геть! Я перший!

Тоді втрутився сам туан і віддав речі тому, який був у брилі, що обурило не лише скривдженого, а навіть і інших носильників.

Треба було пройти через митницю. Процедура ця досить довга і неприємна. Крім перевірки речей і документів, треба ще показати «право на в'їзд»: якомога більше грошей, особливо це вимагалося від європейців.

Бачите, усі білі тут — пани і мусять бути панами, хоч лусни! Коли підвладні тубільці довідаються й побачать, що білі так само можуть бідувати, то вони перестануть шанувати й боятися голландців. А це дуже небезпечна оправа.

Зрозуміло, що в першу чергу пропустили білих.

Ось попереду зчинився галас і суперечка. Один неборак привіз мало грошей, і його затримали, щоб з наступним пароплавом відправити назад.

— Я ж можу працювати! Я ж не сидітиму на чиїйсь шиї! — виправдувався бідняк, але його й слухати не хотіли. І то правда: не можуть же хазяї рискувати своїм авторитетом через якогось там злидаря.

Дійшла черга до нашого пана. Він подав документи.

«Ван-Декер, представник фірми ван-Бром і К° в Амстердамі», — прочитав чиновник. А з-за його спини сунув носа в документ і якийсь тип, видно агент поліції.

Але ван-Декер уже показав «право на в'їзд» — чималу пачку гульденів. Чиновник одразу виявив надзвичайну пошану, а агент перестав цікавитись документами.

На вокзалі, беручи від ван-Декера плату, малаєць у брилі сказав:

— Якщо туан дозволить, я проведу туана до самого готелю «Ява».

— Добре, — поважно сказав ван-Декер і сів у вагон І класу, а носильник побіг у III клас.

Від Прийорка до Батавії ідуть кілька каналів, шосе, залізниця і трамвай. Невпинний рух був на всіх цих дорогах.

Але краєвид відкривався зовсім нецікавий, нудний. Затоплена низовина, чагарник, низенькі пальми, схожі на нашу папороть, купи бамбука, подекуди банан з величезним листям, яке висіло по боках, мов ганчір'я. Лише кокосові пальми, що вилітали з землі, як ракети, та задушливе вологе повітря — причина злісної малярії — свідчили, що тут жарка країна.