Амок - Мавр Янка - Страница 3

— Зрадники! Що ви робите? Вас же розстріляють, як собак! Покайтеся, доки не пізно! Я обіцяю, що вам подарують принаймні хоч життя, — звернувся капітан до своїх зрадників-матросів.

Вони тільки засміялися у відповідь, а Салул сказав:

— Знаємо ми ваші обіцянки. Та, відверто кажучи, нам і каятися нема ніякого бажання, бо ми робимо добру справу.

Від такої образи капітан рвонувся, хотів знову схопитися за револьвер, але невистачило сили. Голова запаморочилась, і, він опустився додолу.

Внизу, під палубою, на той час лишалося чоловік тридцять п'ять команди. З самого початку нападу люки були щільно зачинені та закріплені, і половина команди лишилася внизу в полоні. Вони чули, що на палубі йде бій, чули тупіт, грюкіт, стрілянину, але нічим не могли допомогти, хоч і зброї в них було більше, ніж треба. Вони могли б перемовлятися через слухову трубу, яка йде з машинного відділення до капітанської будки, але тепер не було кому з ними говорити.

Тоді вони почали грюкати й ламати люки, та це була безнадійна справа. Крім того, внизу добре знали, що нагорі вистачило б кілька чоловік, щоб справитися з ними всіма, досить тільки почати висовувати голови з люків. Так вони й змушені були чекати, доки їх долю вирішать там, нагорі.

Більше половини з них були індонезійці. Вони мали відокремлені від голландців приміщення і завжди відчували себе людьми другого гатунку. Але їх так виховали й так призвичаїли до цього становища, що рідко кому могло спасти на думку, ніби це несправедливо. І все-таки голландці не були впевнені, що їхні «товариші» захищатимуть їх.

Тимчасом на палубі Салул говорив матросам:

— Ви самі добре знаєте, що захищатися ви не можете — і зброї у вас майже зовсім нема, і самих вас менше за нас. Здавайтеся швидше.

Справа була настільки ясна, що доводити довго не довелося. Матроси-тубільці й самі хотіли таким чином скінчити справу, і лише страх перед білими примушував їх чекати, поки ті почнуть першими. А білих матросів було всього кілька чоловік. Побачивши, що капітан і лейтенант вибули із строю, вони підняли руки, а за ними дружно підвелися всі кольорові руки.

Через хвилину все було скінчено. Тих, що здалися, відвели вбік і взяли під варту.

Лишалася половина команди внизу.

Салул піднявся на місток і звернувся до них через переговорну трубу:

— Корабель в руках яванського народу. Команда на палубі здалася і роззброєна. Капітан поранений, і йому потрібна лікарська допомога. Опір з вашого боку — безглуздя. Пропонуємо вам здатися.

Внизу серед голландців особливо гарячився молодий мічман ван-Хорк. Він так і горів бажанням розпочати бійку з «розбійниками». Він читав багато книжок, де голландці завжди були героями, завжди всіх перемагали, особливо різних там дикунів і піратів. Він і сам марив про таке геройство, часто жалкував, що йому ні разу не випадало зустрічатися з ними і навіть розраховувати на це не доводилось, бо навколо було так тихо, спокійно, буденно.

Нарешті, рішуча хвилина настала, і ось — на тобі: навіть скористатися нею не можна, сиди тут і чекай невідомо чого.

За відсутністю вищого начальства, яке лишилося нагорі, мічман ван-Хорк був тут старшим командиром. Він уже уявляв собі, як із своїми вірними матросами визволить корабель, як прославиться не тільки на всю Голландію, а навіть на весь світ.

— Брати! — звернувся він до свого загону. — Нас тридцять чотири чоловіки, в наших руках уся зброя і, можна сказати, весь корабель, машини, припаси. Без нас вони не зможуть просунути корабель ні на крок. Навіть коли ми пустимо машини без керма, то все одно приб'ємося до якого-небудь берега, а там уже прийде й допомога. Мало того — якщо ми нікуди й не просунемось, а продержимось на місці до ранку, то нас також помітять і прийдуть на допомогу. Не забувайте, що ми знаходимось у людному місці, біля своїх берегів.

Міркування були слушні, і навіть Гуз, який спокійно сидів і димів із своєї люльки, і той мовчки кивнув головою на знак згоди.

В цю мить передали, що згори надійшла пропозиція здатись.

Ван-Хорк побіг до труби.

— Хто ви такі і як ви посміли нападати на військовий державний корабель?

— Ми — господарі цієї країни і беремо корабель у свої руки, — відповів якийсь знайомий голос, але мічман не міг одразу впізнати чий.

Ван-Хорк аж позеленів від злості.

— Скоро ми побачимо, хто тут господар! — відповів він, ледве стримуючись. — А поки що пропоную вам здатися. Бо через кілька годин ви будете гойдатись на шибениці.

— Ось тобі й на! — звернувся Салул до своїх малайською мовою. — Бачите, вони пропонують нам здатися!

Це викликало веселий сміх серед повстанців. Потім Салул знову сказав у трубу:

— Ну, тоді ми знайдемо засоби заспокоїти вас. Поки що подумайте.

— Подумайте і ви, поки не пізно! — крикнув у відповідь ван-Хорк.

«Саардам» увесь цей час стояв на місці, машини глухо гули, працюючи вхолосту. Корабель навіть почало відносити трохи назад. Ззаду було причеплено чотири човни, на яких приїхали інсургенти (повстанці). Електрика на палубі погасла: це внизу вимкнули світло.

— Тим краще, — сказав Барас, — нам все одно немає потреби бути дуже освітленими.

Було годин десять. До ранку лишалося ще вісім годин. Навколо було тихо. Рух у Зондській протоці завжди дуже незначний, оскільки вона веде в південну безлюдну частину Індійського океану. Ліворуч темнів «Поперек Дороги», далеко праворуч миготів вогонь маяка.

Інсургенти почали радитися. Стояло питання: що робити далі?

— Ми маємо у своєму розпорядженні вісім годин, — сказав Салул, — час немалий. Але як заволодіти серединою корабля? Чи не спробувати штурмом взяти їх?

Найстарший з новоприбулих, Гудас, похитав головою і сказав:

— Це невигідно з двох причин: по-перше, вони можуть усіх нас по черзі перебити, а по-друге, під час такої бійки всередині корабля легко можуть вибухнути боєприпаси, і тоді ми не тільки всі загинемо, але й втратимо найдорожче для нас — зброю.

Саме в цей момент з півночі подув легкий вітерець. Барас раптом схопився й крикнув:

— Нічого цього не треба! Ми піднімемо паруси й підемо назад. Правда, вітер ще дуже слабкий, але за вісім годин ми зможемо від'їхати досить далеко. А на світанку можна чекати й сильнішого вітру. Вони хап собі там сидять. Ми встигнемо з ними справитись у морі.

Пропозиція була проста й розумна. Поки що спинилися на ній. Закипіла робота. Усі малайці вже давно відомі як спритні, натреновані моряки. Незабаром паруси були підняті.

«Саардам» став потроху повертати. Справа йшла мляво; вітер був дуже слабкий, часом зовсім стихав, і лише через півгодини корабель широкою дугою повернув назад. Тоді пішло легше. Вітер дув у спину хоч і не сильно, але зате його сила використовувалась повністю. Ось зник «Поперек Дороги», почав наближатися Анжер. Так ішли з годину.

Але раптом застукотіла машина і… корабель пішов назад!

— Ах, прокляття! Вони зрозуміли, що ми від'їжджаємо, і дали задній хід, щоб перешкодити!

Почалося незвичайне змагання: хто переможе — машина чи вітер?

В цю мить застогнав капітан. Салул згадав, що поранений лежить без будь-якої допомоги, і сказав у трубу:

— Пришліть лікаря: вашому пораненому капітанові потрібна допомога.

Звідти не відповіли, але було чути, що там радяться. Нарешті ван-Хорк сказав:

— А яка гарантія, що це не провокація?

Салул підвів голову, глянув навколо і, побачивши лейтенанта, сказав йому:

— Ви погодитеся від свого імені запросити лікаря до вашого капітана?

Лейтенант так само обміркував становище, як і ван-Хорк. Треба було виграти якомога більше часу. Але не можна було й залишати без допомоги свого капітана, хоч, напевне, їх усіх ці розбійники потім можуть розстріляти.

— Добре, — відповів він.

— Тоді Салул сказав униз:

— Зараз лейтенант Бренд скаже вам те ж саме.

Лейтенанта підвели до рупора.