Амок - Мавр Янка - Страница 24

— Для цього існує табу. А може, він і справді шанує нашу віру? Може, пустити його в храм на моління? Однаково він побачить не більше, ніж кожний з наших простих людей. А може, нарешті, і справжнім прихильником стане.

— У всякім разі він цікава людина, — промовив старий. — Я вважаю, що на загальне моління пустити можна. Тут ми нічим не рискуємо. Треба буде з ним поговорити.

А надвечір до Того прийшов чоловік і передав, що коли чужоземець захоче, він може сьогодні бути присутнім на загальному молінні.

Дозвіл був даний одному Піпу. Його супутники, хоч і тубільці, не могли й сподіватися на дозвіл, бо були магометанами. А до магометан бадувіси ставилися з більшою погордою, ніж до християн, бо голландці не дуже наполягали на тому, щоб навернути всіх тубільців у християнство, а магометани свого часу всіх заганяли в свою віру силою.

Коли зовсім стемніло, від храму почувся глухий гул барабана, і Піп у супроводі Того пішов на свято.

Ніч була дуже темна. Звідусюди виходили темні постаті й прямували в один бік. Піп почав уже хвилюватися…

Показалася величезна будівля. Широкі кам'яні східці вели до бокових дверей, через які ледве поблискувало світло. Тут стояв один з дьєлемів і оглядав тих, хто виходив. Видно було, що навіть не кожний з тубільців міг увійти в храм. Невідомо тільки, чи була тут якась черга чи пропускали тільки тих, хто дав добру жертву. Піп і Того були пропущені, без перешкоди.

Увійшовши всередину, Піп зрозумів, чому допускали не всіх. Усередині храм був значно менший, ніж це можна було чекати по зовнішньому вигляду. Зате з боків було багато різних темних кутків, та, видно, і в самих стінах були різні ходи й переходи. Кілька колон підтримували стелю. Вся будівля була надзвичайно масивна і, мабуть, витримала не один землетрус.

Усе приміщення освітлювалось лише двома світильниками, також газовими, як і в житлі дьєлемів. Уже саме освітлення було для людей чудом, бо вони не знали, звідки і як воно береться.

Між світильниками, ближче до передньої стіни, стояв вівтар із заглибленням, де розводили вогонь.

Люди розмістилися на землі, півколом навкруги вівтаря. Морок, таємничість, урочистість, тихий шепіт людей справили враження навіть на Піна. А тут ще лізуть в очі видовбані в мурах фігури якихось страхіть: то черепаха, то людина з тигрячою головою, чи навпаки — тигр з людською головою, фантастичні птахи, змії. Усі стіни були заставлені різними скульптурами. Лише передня стіна була чомусь гладенька, ніби екран.

Раптом Піп відчув якийсь сморід, що йшов з найближчого темного кутка. Сморід був дуже сильний і нагадував ніби гниль чи щось ще гірше. Піп довго терпів і відвертав носа, але, нарешті, не витримав і запитав Того, що там таке.

— Факір, — відповів Того з великою пошаною.

— Можна підійти?

— Можна, але забороняється турбувати.

Піп посунувся в темний куток. За ним пішов і Того. У стіні Піп помітив двері з діркою-віконцем, як у тюремній камері. Звідти і йшов сморід. Стиснувши губи, не дихаючи, Піп глянув туди, але нічого не побачив, крім чорної дірки. Проте через хвилину очі звикли, і він розглядів комірчину чи шафу в стіні. Глянув убік — і з жахом відсахнувся: на нього дивилися великі блискучі очі. Більше нічого він не встиг роздивитися й відсунувся назад.

— Посадили? — спитав Піп.

Того глянув на нього з подивом.

— Ні. Сам. Свята людина.

Тимчасом чоловік двадцять жерців підійшли до вівтаря, взялися за руки й почали ходити по колу, як у хороводі. Писклявий старечий голос затягнув пісню; нестройними голосами її підхопили всі жерці. Люди, сидячи на землі, підтягували. Потім підійшов старший жрець і поклав на вівтар вугілля і якусь запашну траву. Хоровод кружляв дедалі швидше; співали, теж голосніше і швидше. Чулися слова «Багара» і «Тунгаль». Ось уже деякі люди схопились і приєдналися до хоровода. Жерці вже так літали, що не можна було їх роздивитися кожного окремо. За ними пустилися і всі люди. Кому не було місця в шерензі, той крутився сам собі. Очі розгорілися, піт лився струмками. Того, поруч з Піпом, так само не втримався і почав притупцьовувати та щось вигукувати.

Піп злякався: чи не збожеволіли вони всі разом?

Жрець поклав ще більше вугілля, додав ще більше трави й завив таким голосом, ніби хтось почав витягувати з нього кишки. Присутні так само наддали духу й закружляли так, що в Піпа потемніло в очах. Крики «Багара-Тунгаль» ставали все гучнішими й настирливішими. Піп зрозумів навіть слово «з'явився».

Трава загорілася великим полум'ям й освітила всю церкву, але незабаром погасла. Погасли й світильники. Одразу стало темно, як у скелі.

І ось передня стіна стала поволі розсовуватися. Щілина все збільшувалась. Показався покій, підвищений, наче сцена, а посередині — величезна статуя. Фігура сиділа на підставці, склавши ноги; вона мала п ять рук і третє око в лобі.

Ніде не було вогню, але відблиск якогось світла йшов звідкілясь збоку.

Перед статуєю стояв другий вівтар, але на ньому нічого не було.

Всі перестали стрибати і попадали на землю. Настала тиша. Тільки жерці стояли в шерензі, піднявши вгору руки, і щось бурмотіли тихим голосом.

За кілька хвилин знову почувся шум. Люди тиснулися вперед, чогось вимагали. Жерці стримували їх. Потім зійшов на сцену головний жрець, а за ним пропустили одного з молільників. Той підійшов до вівтаря і послав на нього руку.

І ось піднялася одна з рук статуї з ножем у кулаці і опустилася на руку людини, а потім трохи піднялася, щоб звільнити її. Бризнула кров; люди закричали: «Гіранг-Ту-Ун! Гіранг-Ту-Ун!»

З народу вийшов ще один чоловік. Істукан і йому пустив кров. Та, видно, не лише в цьому була справа, люди все чогось чекали, вимагали. Частіше чулися слова «Гіранг-Ту-Ун». Третій чоловік зробив те ж саме — і знову нічого не сталося.

Тоді люди загомоніли про щось інше і спрямували свої погляди на… Піпа! У того піднялося волосся… «Невже ж вони думають принести мене в жертву?» промайнуло йому в голові.

Люди тимчасом усе чогось домагалися і навіть вказували на Піпа руками. А потім на чолі з жерцем усі попрямували в його сторону!..

У Піпа підкосилися ноги. Тікати? Але куди тепер утечеш? Та й ноги відмовилися служити.

«Значить, все це було підготовлено навмисне, щоб згубити мене!» догадався неборак і відчув на чолі холодний піт.

Натовп наближався до нього. Тут і жрець, якому Піп дав гроші. Але, мабуть, його совість не дозволяла дивитися Піпу в очі, бо він вдає, що дивиться не на Піпа, а кудись повз нього і… йде мимо!

За ним навалився на Піпа народ, закрутив його, як у вирі, і… так само пройшов мимо! Усі спинилися біля комірчини факіра…

Пін не одразу зрозумів, у чому справа. Зрозумівши, був готовий стрибати, як і вони.

Жрець відчинив двері комірчини, виголосив якусь промову і з великою пошаною вивів звідти людину. Та чи можна було назвати цю істоту людиною?

Це був скелет, обтягнутий шкірою. Навіть здавалося, ніби кістки його стукотіли від руху. Довге чорне волосся й борода закривали все обличчя, і звідти лише дивилися величезні білі очі. Одягу на ньому ніякого не було, а замість того на шиї була припасована колода, які колись надівали на буйних злочинців у Китаї та Монголії. Треба тільки дивуватися, як він міг жити взагалі. Але очі свідчили про надзвичайну силу волі цього фанатика, і ця воля підтримувала в ньому життя.

Піп багато чув про факірів, навіть бачив їх у цирку, але цей «натуральний» факір справив на нього куди сильніше враження. Піп чекав, що в цій обстановці станеться щось таке, чого ніде не побачиш.

І воно справді сталося…

Факіра урочисто повели до вівтаря, де він, як і до нього прості люди, простягнув свою руку. Видно, треба було почастувати бога святою кров'ю. Та ось біда: крові у факіра майже зовсім не було.

Ледь-ледь витиснули краплю, і… чудо сталося!

Раптом у бога засвітилися всі три ока і почали навіть рухатися. Разом з тим з вівтаря, ніби з комина, повалив густий чорний дим.