Амок - Мавр Янка - Страница 14

Як ми вже казали, регентом завжди буває який-не-будь князь, нащадок колишніх володарів країни. Через нього голландська влада проводить усі свої заходи. Над ним стоїть голландський резидент, місцевий губернатор, але ці резиденти управляють не народом, а регентами. Як усі чиновники, голландські резиденти змінюються, служать лише по кілька років, виїжджають, приїжджають, а регент усе своє життя лишається на посаді і навіть передає її в спадщину своєму синові (зрозуміло, за згодою голландської влади).

Регенти пам'ятають, що вони — колишні володарі.

Живуть у своїх палацах пишно, мають сотні слуг і дружин, мають свій власний почесний військовий загін. На все це потрібні гроші. Їх дає голландський уряд, і через це регенти служать голландцям не за страх, а за совість.

Але й цих грошей невистачає. Тоді вони починають різними способами витискати з народу соки на свою користь, так що навіть голландському резидентові нерідко доводиться захищати народ від «його» володаря. І коли після того бувають якісь непорозуміння з населенням, коли чути скарги на владу, голландці кажуть яванцям:

— Чого ж ви ще хочете? У вас своя влада. І, як бачите, іноді не дуже добра. Нам доводиться захищати вас від неї. Чи краще вам буде, коли ми залишимо вас самих з вашими власними князями?

Але разом з тим голландці старанно підтримують авторитет регента. В інструкції резидентові сказано прямо, щоб він був ввічливим і уважним до «молодшого брата».

Ось чому й тепер так шанували регента. Під високим дур'яновим деревом поставили гарне крісло, слуги кинулися допомагати регентові злізти з коня. Коли регент сів, поруч стали солдати. Голландці навіть не сідали.

Тимчасом наказали, щоб зібралися всі люди. Відчувалося, що буде щось важливе, мабуть, у зв'язку з пожежею. Люди зібралися зі страхом і стали навколо.

Зробилося тихо. Лише високо над головою регента шелестіло листя, а між ним поблискували дур'янові плоди.

Регент встав, обвів поглядом людей і сказав:

— Діти мого народу! Засумувало серце моє, коли я почув, що ви пішли проти закону. Соромно мені, старому, дивитися в очі нашим доброчинцям. Ви зробили два злочини: по-перше, підпалили плантацію, а по-друге, відмовились гасити пожежу.

— Ми не підпалювали! Ми не знаємо, хто підпалив! — почулися голоси.

— Все одно, — перебив регент, — коли злочинця й не буде знайдено, ви однаково відповісте за збитки, тим більше що ви відмовилися йти гасити.

— Ми не відмовлялися! — крикнуло кілька чоловік.

— В усякому разі, — вів далі регент, — по закону, як вам усім добре відомо, відповідальність за збитки повинна нести вся деза. Це означає, що орендована земля використовуватиметься один сезон без будь-якої плати. На цей самий сезон відбирається земля й у тих, хто ще не здавав її в оренду. Це найлегша кара. Але цього мало. Не заради цього я приїхав до вас. Я хочу вас попередити…

Вгорі щось хруснуло, і за мить на голову регента впав величезний плід. Глухий сильний звук — і плід розлетівся на п'ять шматків. Гострий неприємний запах, схожий на запах гнилого часнику, сповнив повітря.

Регент крикнув, похитнувся, а на чалмі зачервоніли плями крові. Зчинилася метушня, крики; старого підхопили, посадили в крісло, побігли по воду, почали обмивати кров, а потім посадили на віз, де їхали його слуги, і вся експедиція рушила туди, звідки прибула. А вслід їй покотився гучний регіт: це сміялися люди, яким хотілося плакати.

Такі випадки з дур'яном бувають тут нерідко. Жителі Бандью пам'ятають навіть смерть людини від такого випадку. І справді, це дуже небезпечно. Уявіть собі величезну продовгувату диню, яка падає з двадцятиметрової висоти. Та ще вся вона утикана дуже міцними й гострими колючками, з сантиметр завдовжки. Не дивно, що регент закривавився й зомлів.

Сміх сміхом, а справа жителів Бандью була погана. Правда, нічого нового і несподіваного в цьому не було, але все ж таки потрібен був час, щоб звикнути до нещастя. Тепер уже протягом деякого часу селянам доведеться жити тільки на заробітки в Більбо. Ну, а коли всім роботи не буде? Коли Більбо запровадить «вільну конкуренцію» і ще зменшить плату? Коли візьме чужих робітників, яких усюди на Яві досить? Одне лише можна сказати напевне: пан Більбо не тільки нічого не втратить на цій пожежі, а ще й трохи заробить.

Треба було поспішати, щоб захопити яку-небудь роботу. Наближалися жнива, і все населення кинулося в контору Більбо. Хоч ми не дуже шануємо пана Більбо, але повинні визнати, що ніякого насильства він не чинив. Він лише пропонував умови, а воля кожного була згодитися чи ні. Він навіть попереджував:

— Добре подумайте, щоб потім не ображалися. Пам'ятайте, що коли ти згодився добровільно сам, то повинен виконати всі умови повністю. А коли ні, то примусимо.

І робітники «згоджувалися».

В кращих умовах перебували ті, хто мав свого власного сапі (вола). Вони потрібні були для перевозки тростини з поля на завод. Через те що таких власників було небагато, з ними укладали окремі, складні договори.

Насамперед робітникові пропонували, щоб він тимчасово ніби продав свою худобу, і на цей продаж складалася угода. Робітник одразу ж одержував і гроші. Потім складали другу угоду, де було зазначено, що робітник працюватиме на позиченій у підприємства худобі. Після закінчення роботи вираховувалось те, що вже одержав робітник за худобу, а угода скасовувалась.

Тепер виходить так: коли робітник залишить роботу й піде з «чужим» волом, його зараз же посадять у тюрму як злодія. Коли ж він утече без вола, той залишиться підприємству.

Поки лури ще не прийшов забирати сапі, На-Інго підписав таку угоду. Нонг, звісно, не міг одержати роботи і лишився біля хворої матері, яка з дня на день могла померти.

Почалася робота, уперта, гаряча. Треба було якомога швидше переробити тростину на цукор. З поля на завод була прокладена вузькоколійка, але вагони по ній везли сапі. Незграбні яванські вози на двох колесах тягнулися з усіх сторін до залізниці, а там перевантажувалися на платформи.

Безупинною річкою тростина пливла на завод, ішла спочатку в так званий «млин», а звідти з одного боку виходила покремсана маса, а з другого — по цементному ровику стікав мутний сік з жовтою піною. Потім сік пропускали через вапно, сірчані гази, він кипів у величезних чанах, фільтрувався, випаровувався, згущався — і, нарешті, виходив цукор, який одразу ж вантажили у вагони, потім на кораблі і розвозили по всьому світу.

На-Інго на своєму «позиченому» сапі возив вагончики по рейках. Поле, як ми знаємо, лежало в улоговині, значить, вагони доводилося возити вгору. Бідний сапі вибивався з сил, але не можна було спинитися ні на хвилину, бо була гарячка, ззаду натискали інші вагони, наглядачі кричали, підганяли нагаями і волів і людей.

Назад з порожніми вагончиками їхати було не краще: вони швидко котилися вниз — гальма були примітивні — били худобу по ногах, і так дванадцять годин.

Через кілька днів сапі насилу тягав ноги. Він не міг витримати такої роботи, яку витримували люди.

Нарешті, він востаннє впав і вже не підвівся…

З розрахунку виходило, що На-Інго ще повинен був відпрацювати за «чужого» вола.

На-Інго покинув роботу й самовільно пішов додому.

Там його зустрів заплаканий Нонг: мати вмерла.

Тоді На-Інго сів у куток і скам'янів. Він дивився вперед, але нічого не бачив і не чув. Не поворухнувся він навіть тоді, коли прийшли і взяли його дружину, щоб поховати.

Як не кликали його, як не штурхали, він нічого не відповідав і лишався сидіти на своєму місці. Так без нього й поховали; закопали й поставили камінь.

Минув день, минула ніч, а старий усе ще сидів нерухомо. Хоч як намагався Нонг розворушити його, заговорити з ним — нічого не виходило. Зморений Нонг заснув, а коли прокинувся, батько сидів так само, як і вчора. Так само широко були відкриті його очі, і так само він нічого не бачив…

Нонг пішов до сусідів порадитися, що робити.

Через кілька хвилин На-Інго заворушився, щось сказав і затрусився. Очі заблищали, оживилися, але в них була тільки дика лють. На губах з'явилася піна. Нарешті він схопився й почав озиратися. Потім зірвав з стіни крис (кинджал) і вискочив з хатини. Размахуючи ножем, він помчав селом і кинувся на першого зустрічного. Той упав на землю, поранений в руку, а На-Інго побіг далі дорогою на завод…