Боцман з Тумана - Панов Микола Миколайович - Страница 5

— На ентузіазмі матросів довів корабель, товаришу капітан першого рангу! — серйозно сказав Медведєв.

Він сидів у світлій просторій каюті перед столом командира з’єднання торпедних катерів. Жовтуваті відблиски стельового плафона падали на вишневу емаль ордена Червоної Зірки над нагрудною кишенькою кітеля старшого лейтенанта. Тільки півгодини тому капітан першого рангу вручив Медведєву цей орден.

— Ну, днів зо два відпочиньте, відіспіться, а потім знову в море, старший лейтенанте!

— Дозвольте спитати, товаришу капітан першого рангу, як мій рапорт?

— Ваш рапорт? — знову нахмурився командир з’єднання. В його голосі були здивування і досада. — Ви наполягаєте на своєму рапорті?

— Відпочивати зараз не можу, — підвівся Медведєв із стільця. — Мій катер буде на ремонті місяців зо два. Сидіти без діла нестерпно.

— То йдіть в операцію хоч зараз. Пошлю вас забезпечуючим на будь-який корабель!

Медведєв зблід. Зблід так само, як тоді, коли Фролов доповів про дим на горизонті.

— Я прошу дати хід моєму рапорту. Прошу перевести мене тимчасово з торпедних катерів у частини морської піхоти, у сопки.

— Але чому? Що вас тягне на берег, старший лейтенанте?

Медведєв мовчав. Як міг він пояснити свій дивний задум, свої фантастичні плани? Він навіть сам не усвідомлював їх до кінця. Його вважатимуть за смішного базіку. Нікому не хотів відкривати своєї ідеї, боячись, що йому доведуть її нездійсненність.

— От що, дорогий, — лагідно сказав командир з’єднання, — кажу по-дружньому: ви втомилися, знервувалися і збираєтесь зробити дурницю. Я навмисно затримав ваш рапорт. Люди на суші потрібні, командуючий може списати вас, тим більше що ви вже служили в морській піхоті… Вам набридло море?

— Товаришу капітан першого рангу! — палко сказав Медведєв — Ви знаєте, як я люблю свій корабель!

— Знаю, — ласкаво подивився на нього бойовий моряк. — Отож викиньте з голови цю дурницю. Піти з плавскладу легко, набагато важче повернутися назад.

Він витяг з папки рапорт Медведєва.

— Відпочиньте днів зо два, самі будете мені вдячні. Ідіть відпочивайте.

Медведєв встав із стільця.

— Рапорт можете взяти з собою. Хочете — порвіть, хочете — збережіть на пам’ять. Ну, беріть!

Медведєв стояв нерухомо, струнко.

— Я дуже вдячний вам за хороші слова… за дружбу… Але, — голос його зміцнів, — я прошу, не затримуючи, передати командуючому мій рапорт!

Настала довга мовчанка.

— Гаразд! — різко сказав капітан першого рангу. — Я доповім командуючому. Ідіть.

Отак і вийшло, ще вже другий день Медведєв був не при справах, чекаючи результатів свого рапорту.

Біля підніжжя гранітної сопки, у глибині звивистого фіорду, була пришвартована плавуча база торпедних катерів — широкопалубний пасажирський теплохід «Вихор».

Ніколи Медведєв не думав, що в розпорядженні людини може бути так багато зайвих хвилин і годин.

Уранці він лежав довше за всіх, намагався спати, витягнувшись на шкіряній пружинистій койці — не рівня вузенькому диванчику в каюті катера.

Майже останнім виходив в облицьовану карельською березою, заставлену м’якими меблям кают-компанію бази.

Тут стояли столи під цупкими, накрохмаленими скатертями. Вістові в білосніжному спецодягу нечутно ходили, розносячи чай в гранованих склянках, затиснених надраєними до блиску підстаканниками з металевими узорами.

В круглі ілюмінатори лилося ранкове світло. Десь заводили мотори, і зовні, мов револьверні постріли, долинав їх стукіт. Який-небудь друг-офіцер у похідному костюмі дожовував бутерброд, квапливо допивав чай, щоб збігти до свого катера по широкому пароплавному трапу, засланому м’яким килимом.

— Знову пішли на велике полювання, Андрюшо! — кидав офіцер Медведєву через плече. — Кажуть, біля Кільдіна наші льотчики підводного човна запеленгували. Побажай щасливого полювання!

— Попутного вітру і п’ять футів чистої води дід кіль! — посилав услід йому Медведєв звичайне напутнє побажання північних моряків. А офіцер вже зник за дверима кают-компанії, на ходу застебнувши ґудзики реглана.

Медведєв повільно допивав чай. Сідав до чорної брили рояля в кутку кают-компанії.

Шершавими від морської води і океанських вітрів пальцями недбало пробігав по гладеньких клавішах і, зітхнувши, закривав кришку рояля.

Вістові вже знімали скатерті, замінювали їх зеленим сукном, розставляли на столах попільниці.

Медведєв підходив до ілюмінатора, відгвинчував бічний болт, відсовував товсте мутнувате скло. Солоний вітер вривався зовні. Навколо «Вихра» ширяли неквапливі білогруді чайки, курсом на вест пливли катери, курсом на вест — високо в небі — проносилися наші винищувачі і торпедоносці…

Взявши в каюті кашкета, старший лейтенант виходив на верхню палубу. Підходив до перекинутих на берег сходень.

Виструнчувався вартовий-червонофлотець з гвинтівкою, який стояв біля сходень.

Тут берег круто здіймався вгору. Внизу, біля корабельного трапа, сопка темніла ребрами оголеного граніту. Вище, на схилі, зеленіли низькі зарості повзучих заполярних берізок.

«Наш парк культури і відпочинку», називали це місце моряки плавучої бази.

Повільно, звивистою стежкою, Медведєв сходив нагору. Все вище вела стежка, її перетинали гірські струмочки, вода ртутно блищала з-під намоклого жорсткого моху. Ноги ковзали по мокрому граніту.

Старший лейтенант піднімався все вище.

«Вихор» стояв унизу, щільно притиснувшись до берегових скель. Зверху його прикривала сіра маскувальна сітка. Вона огортала скелі і щогли корабля, з повітря весь теплохід здавався плоским виступом кам’яного берега.

Напівприховані маскувальною сіткою, на свинцевих брижах фіорду тулилися до борту теплохода маленькі торпедні катери.

Звідти долинав гуркіт моторів. То один, то другий катер відпливав до гирла фіорду, залишаючи на воді пляшковоголубий слід…

Чим ближче до вершини, тим дужче дув в обличчя міцний морський вітер. Старший лейтенант входив у чіпкі зарості берізок, в розлив чорничного листя. За поворотом виднівся складений з каміння дзот, блищали з-під листяних укриттів довгі стволи зеніток берегової батареї.

Трохи нижче, на відкритому місці, темнів свіжий горбок маленької братської могили. На ньому лежали широкі вінки рожевих гірських квітів. Тут поховали Сьомушкіна й Ільїна, полеглих в морському бою.

Медведєв повільно підходив до обриву.

Закурював, захистившись од вітру. Дивився у величезний простір, що відкривався з весту.

За зубчастою стіною сопок видно було сизу смугу Баренцового моря. Далі — широке димчасте покривало норвезьких гірських хребтів. Там залягли фашистські єгерські частини. Медведєв подовгу невідривно дивився в той бік, жував мундштук, і все більше укріплювалася і цілком оволодівала ним така дивна, на перший погляд, думка…

Він сходив униз і йшов до місця ремонту свого корабля.

Катер, витягнутий на берег, стояв на високих дерев’яних підпірках. Високо здіймався над землею зігнутий вузький кіль. Ще видно було на рубці старанно намальовану цифру «3» — кількість потоплених ворожих кораблів. Але червонофлотці вже роздягали катер, зчищали з підводної частини черепашки, що в’їлися в дерево, і стару облуплену фарбу.

Як різко виступали тепер усі рани, що їх дістав корабель в останньому бою! Пластир було знято, величезна пробоїна чорніла біля самої ватерлінії. Крізь неї видно було мотористів, які розбирали пошкоджений мотор.

Похмуро здіймалася над палубою пробита осколками і кулями рубка. Сиротливо височіла щогла без прапора і антени. Медведєв почував себе тут, наче в операційній у присутності тяжкохворого друга. Одного разу він почув розмову червонофлотців. Підійшов непомічений, зупинився під кілем біля широкого плавника руля.

Медведєв відразу розпізнав голоси. Говорив радист Кульбін звичайним своїм, неначе трохи сонним голосом.

— Чого це ти кислий такий? Закачало, чи що, на суші?