Боцман з Тумана - Панов Микола Миколайович - Страница 19

Льотчик не відповідав. Випручував руку, киваючи на револьвер, заперечуючи проти позбавлення його зброї, ніби він не союзник, а ворог.

Агєєв знизував плечима, примирливо помахуючи рукою.

— Донт андестенд! [1] — сказав він, засовуючи револьвер глибше за пояс.

І льотчик перестав хвилюватися. Він весело зареготав, плеснув боцмана по плечу. По-хлоп’ячому заблищали опуклі голубі очі над рожевими щоками, маленькі вусики, як мідний дріт, блиснули над пухлими губами. Махнув рукою: мовляв, беріть мій револьвер. Він здавався добродушним, лагідним хлопцем, сміх так і прискав з його очей.

Але боцманові було зовсім не до сміху в той критичний момент. Десятки разів по дорозі з морського поста він обмірковував, як повинен діяти, і не міг ні на що наважитися Найбільше йому не хотілося приводити стороннього на Чайчин дзьоб.

Не знайти літак? Побродити по скелях і доповісти, що розшуки не дали ніяких наслідків? Ця думка забрела було до голови, але він відкинув її з огидою. По-перше, наказ є наказ, а по-друге, боцман був переконаний: якщо англійця захоплять фашисти, уб’ють, незважаючи на всі міжнародні правила, а може, катуватимуть…

Отже, перша думка відпадала.

Не можна було і відправити льотчика самого через лінію фронту. Це означало знов-таки віддати людину до рук ворога. Йому не обминути всіх патрулів і укріплень переднього краю. І, ще не знайшовши літака, Агєєв відчував: не покине він його напризволяще.

Але льотчик, мабуть, зовсім не був упевнений в цьому. Може, за його зовнішньою веселістю ховалася тривога. Він заговорив роздільно і переконливо.

— Уіф ю! Тугевер! [2] — неодноразово чулося в його мові.

— Гаразд, — сказав Агєєв. — Кам елонг! [3]

Швидко обернувся, вихоплюючи з кобури свій вірний короткоствольний «ТТ». У кабіні щось заворушилося. Агєєв відскочив убік.

Під напівпрозорим ковпаком, важко спираючись на козирок оглядового скла, стояла жінка в білому лахмітті. Золотисте волосся спадало на бліде обличчя.

Така дивна і раптова була ця поява, що боцман аж втратив мову. Дивився на жінку, не спускаючи льотчика з очей, і вона дивилася на них великими сірими очима; тонкі губи здригалися, як у дитини, що ладна була заплакати. Єдине, що спало Агєєву на думку, — запитати щось по-англійському.

— Я росіянка, — сказала жінка глибоким переляканим голосом і притиснула руки до грудей. — Допоможіть, ради бога, я росіянка…

Легким рухом, що якось не відповідав його масивній фігурі, англієць зробив крок на крило. Жінка відсахнулася.

— А як ви опинилися тут? — запитав Агєєв. Англієць лагідно і обережно взяв незнайомку за лікоть, допоміг вибратися з кабіни. Сказав їй напівголосно декілька добродушно-здивованих слів.

— Я не розумію, що він говорить, — губи жінки знову затремтіли, сухо блищали величезні очі.

Льотчик усе ще підтримував її під лікоть.

— Як ви потрапили на цей літак? Звідки він взяв вас?

— Він навіть не знав, що я в його літаку, — швидко сказала жінка.

— Не знав, що ви в його літаку? — тільки і міг повторити Агєєв.

— Це випадок, це тільки щасливий випадок, — майже шепотіла незнайомка. — Коли він сів недалеко від бараків, я ховалася в скелях. Чую гул мотора, сідає літак. Льотчик виліз із кабіни, пішов за скелі. Дивлюсь — англійські кольори на хвості. Такі літаки нас бомбили по дорозі. Що я мала робити? Однаково гинути! Підкралась, залізла у хвіст літака. Лежу. Чую, знову загуркотів мотор, усе захиталося, мене почало бити об стінки. Потім перестало. Потім знову кинуло. Літак сів… — шепіт жінки став зовсім беззвучним.

— Хто ви така? — уривчасто запитав Агєєв.

Жінка мовчала, стиснувши бліді губи, наче не зрозуміла запитання.

— Хто ви така, як ваше прізвище? — повторив Агєєв.

— Я… — вона дивилася великими світлими очима то на Агєєва, то на льотчика. — Я дружина радянського офіцера, він служить на півночі… Медведєв…

— Ви дружина старшого лейтенанта Медведєва? — майже скрикнув Агєєв. Звичайна витримка зрадила його.

— Так, я дружина Медведєва, — повторила жінка, мов луна.

Вона захиталася. Боцман обережно підхопив її, опустив на каміння. Вона була незвичайно легка, з тонкою зморшкуватою шиєю, із запалими щоками.

— Хев сем дрінк! [4] — старанно сказав англієць. Розгвинтив фляжку, яка висіла на поясі, великою долонею трохи підняв голову жінки, влив їй у рот декілька крапель. Вона проковтнула, закашлялася, відштовхнула флягу. Сіла, спершись худими руками на каміння.

— Заберіть мене! — благально подивилася вона на Агєєва. — Вони наздоженуть, уб’ють вас, мене будуть мучити знову…

Льотчик швидко заговорив. Боцман вслухався з усіх сил. Чекав почути що-небудь про дружину Медведєва. Але льотчик говорив зовсім про інше: він теж квапив іти.

— Джермен, джермен, [5] — сказав він декілька разів, показуючи на скелі.

— А йти ви можете? — з сумнівом поглянув на жінку Агєєв.

— Я можу йти, я можу! — вигукнула вона. Схопилася, похитнулася, загортаючи халат на грудях. Це був саме халат — із грубого дірявого полотна.

Напружене світло випромінювали її широко відкриті очі.

— Ніколи не бачив раніше таких очей, — розповідав потім Агєєв. — Просто вони мене по серцю різонули…

Так, становище було неймовірне, як у казці. Він приведе на пост не тільки льотчика, приведе дружину командира. Такий збіг! Кому-небудь розповісти — засміють, скажуть: «Бреши, бреши, та знай міру!»

— Ну що ж, іти то й іти! — сказав нарешті боцман. Але він вирішив повертатися іншою дорогою. Звернув до берега фіорду, незграбно підхопив жінку під руку. Вона поспішала, ковзаючи по камінню. Англієць ішов розмашистим, твердим кроком.

Із-за скель долітав шелест хвиль. Троє вийшли до синьої, закипаючої пінними баранцями води за лаковою, чорною лінією каміння. Туман розвіявся, світило, високо піднявшись, сонце, блищало на сірій шкаралупі черепашок, на мокрій морській траві, яка обплутала каміння.

В одному місці осушка заходила глибоко на берег. Тут море під час припливу билося, видно, в саме підніжжя прямовисних скель. Льотчик почав обходити мокрі скелі.

— Хелло! — гукнув Агєєв. Льотчик оглянувся.

— Прямо! — Агєєв шукав потрібні англійські слова. — Стрейт ехед!

Уже починався приплив, невеликі, біліючі піною хвилі набігали все ближче. Агєєв зробив знак — іти прямо по оголеному дну водного закруту.

Але тепер льотчик втратив, здавалося, здатність розуміти розвідника. Пішов, старанно обходячи закрут, видираючись по скелях.

— Ну, містер, якщо боїшся ноги промочити, нам з тобою не по дорозі, — пробурмотів Агєєв.

Він випустив руку жінки, взяв своїми сильними пальцями льотчика за передпліччя. Повів його, хоч той злегка і опирався, прямо по мокрому камінню. Жінка йшла слідом.

— Отак краще, — боцман випустив руку льотчика. — А тепер треба прискорити ходу. Вода ожила, як ми кажемо по-поморському…

Він майже біг неглибокою западиною вздовж прямовисної темної скелі. Хвилі набігали все ближче, вони майже притиснули трьох пішоходів до каміння. Здавалося, зараз ударять під ноги — доведеться йти вже по воді.

— От і порядок! — сказав нарешті Агєєв.

Він ухопився за виступ скелі, підтягнувся, піднявся на виступ. Підхопив жінку, поставив поруч себе. Бризки хвиль плеснули по мохнатих унтах льотчика. Він підтягнувся теж, став поряд з Агєєвим, з усмішкою дивлячись униз.

У закруті, який щойно перетнули, плескались темносині неспокійні хвилі, бульбашки піни лопалися на камінні.

— Олл райт! — сказав льотчик.

— Ото ж то — «олл райт»! — відповів боцман. Знову підхопив жінку, підтягнув її на дальший виступ скелі. Підсадив англійця, легко підтягнувся сам.