Боцман з Тумана - Панов Микола Миколайович - Страница 15

— Тільки перекурювати не пропонуй, — швидко, майже злякано сказав Агєєв, — обов’язково посваримося знову.

— Та чому ж, товаришу старшина?

— По-перше, вночі — ніякого вогню, а по-друге, — всю душу ти мені перевертаєш. Я курець запеклий, мені твоє частування — сіль на відкриту рану. Як думаєш: коли зарок дав, то виконувати його треба?

— Зарок? — Фролов був дуже зацікавлений. Ось коли, нарешті, відкриється таємниця старшини.

— Зарок! — повторив Агєєв. — Але це ціла історія. Давай посидимо, розповім. Дуже вже накипіло на серці…

Він розстелив під скелею плащ-палатку. Вгорі сяяли зірки, внизу ворушився океан. В той час як боцман Агєєв почав розповідати історію свого рідного корабля Фролову, який ліг поруч з ним на плащ-палатку, старший лейтенант Медведєв сидів біля гребеня величезної висоти, поринувши в невеселі думки.

— Ну, як почати? — сказав, помовчавши, Агєєв. — Дивно мені, що ти про «Туман» нічого не чув. Правда, ти на півночі не з початку війни, інших геройських справ надивився… Отож, плавав у нас у Заполяр’ї сторожовий корабель «Туман», тральщик номер дванадцять. І я на ньому з початку фінської кампанії боцманом служив.

Екіпаж у нас дружний підібрався, гарні хлопці. А війна ще більше здружила. З того часу, як перший німець на нас бомбою крапнув, як ми матроський десант біля гірської річки Західної Ліци висадили, а потім у крижаній воді під мінометним вогнем поранених на борт носили, стали ми всі — як одна людина. А найбільше здружився я з котельним машиністом Петром Никоновим.

Головне, він був людиною лагідною. І так, як і я, не військовий моряк, — з торгового флоту. Така лагідна людина! А найбільше любив різне рукоділля майструвати. У вільний час сяде в куточок і виточує яку-небудь запальничку-люкс. Незвичайні кришечки виточить, ланцюжки… А останнім часом, коли почалася війна, почав з якоюсь особливою люттю працювати.

Корабель наш день у день на завдання ходив: то міни тралить, то десант підтримує, то дозорну службу несе біля острова Кільдіна. Вдень і вночі на бойових постах, а спати нікому не хотілося. Дуже важко і сумно було, думки мучили: німець по Росії пішов, міста палить, народ вигонить, ріже, — неначе татарське іго повернулося. Тут ми знали: вистоїмо, нам шляху назад немає, матрос в скелю упреться — і сам як скеля, а як там, у Росії, на рівнинах?

І така туга. На фронт би, під вогонь, в самісіньке пекло, щоб у бою душу облегшити! А тут повзеш малим ходом у дозорі біля голих скель, і здається, — твоя провина в тому, що ворог уперед преться… І ось вночі, години біля третьої, ходимо якось у дозорі на виході в океан, і гризуть мене ці самі думки.

Знаєш нашу літню ніч — видно, як удень, тільки світло неначе м’якше і хмари на небі — як різноколірне пір’я. Стояв я на вахті на верхній палубі. На кораблі порядок, палуба змита, трапи начищені. Іншим часом боцману жити б і радуватись, а в ті дні і чистота була не мила.

І от виходить на палубу Никонов, як зараз бачу, — голубоокий, з-під безкозирки м’яке волосся в’ється, над тільником ріденька борідка стирчить, — ми його за цю борідку козлом дражнили. Виходить і тримає в руці красиву нову люльку — тільки що зібрав, навіть не встиг ще тютюном набити. І видно, дуже своєю роботою задоволений. «Дивись, Серьожо, ювелірну річ змайстрував!»

А люлька, правда, аматорська: ебонітовий мундштук з прозорою прокладкою, чашечка червонуватого кольору, відполірована.

І раптом злість мене в саме серце вкусила. «Ех ти, люльочник! — кажу. — В Росії народ гине, Гітлер по крові ходить, а ти он чим зайнятий!»

І так буває: скажеш що-небудь згарячу і відразу ладний свої слова проковтнути назад. Бачу: пальці його затремтіли, худі пальці, машинним маслом забруднені, а в очах туга так і хлюпнула.

«Як ти можеш так говорити, Сергію! Душа неспокійна — руки діла просять. Два місяці з дому листів немає, і німець у нашому районі. В цій люльці кров мого серця палає».

Так дивно сказав. І тихо, без запалу. Краще б просто облаяв мене… І саме в цей час бойова тривога — гучний дзвін на кораблі загримів.

Петро до машини кинувся, а я на свій бойовий пост — до кулемета, на місток.

Назустріч мені дублер рульового, що за бойовим розкладом біля гармати стояв.

«Три кораблі противника! Ідуть курсом на нас!» І скотився вниз по трапу.

Вибіг я на місток. А на кораблі наче ніхто й не спав. Стоять з біноклями командир корабля, помічник, комісар. Морську гладінь сірий серпанок застелив. З півдня сопки нашого берега сизою гранню постають.

А з боку океану, кабельтових за п’ятдесят від нас, — три довгі силуети бойових кораблів показалися. Глянув я в далекомір — німецькі есмінці.

Низькотрубні, трохи темніші від морської хвилі, розкинули широкі буруни, повним ходом ідуть. І довгі стволи гармат повертаються прямо на нас. А що можна проти них з нашими двома гарматками-мухобійками зробити?

Але чую, командир каже — хіба що трохи голосніше, аніж завжди: «Гармати до бою приготувати! Поставити димову завісу!»

Якийсь захват мене охопив. Подивився я вгору — довгий наш біло-голубий, червонозоряний прапор широко розгорнувся на вітрі, посилає виклик ворогам. Неначе і справді ми не тихохідна посудина, а крейсер — гроза морів.

Однак ще не стріляємо. На такій дистанції наші гармати ні до чого. Думаю: прикриємося димовою завісою, підпустимо їх ближче, тоді і вдаримо. Повним ходом ідемо до берегових батарей. І треба ж статися такому: тільки розстелився дим від корми — вітер змінив напрям, завісу віднесло вбік, гітлерівцям нас як на долоні видно.

І почали вони «Туман» з усіх своїх гармат громити.

І наша кормова гарматка у відповідь ударила. Але, звичайно, снаряди її падали майже напівдорозі до есмінців. А фашисти, хоч моряки вони й ніякі, нарешті пристрілялися до нас. Один снаряд біля самого нашого борту розірвався. Я просто оглух. А командир опустив бінокль, притулився до рубки. З-під козирка — цівка крові.

«Поранені, товаришу командир?»

Відмахнувся досадливо: «Нічого, боцмане…»

І знову корабель труснуло. Рульовий Семьонов, бачу, не може штурвал тримати. «Туман» наш зарискав.

«Товаришу командир, рульове управління виведено з ладу…» доповідає вахтовий офіцер. «Перейти на ручне управління!» наказує командир.

Бачу, кров йому очі заливає. Він її витирає хусточкою, а хусточка вся в крові — хоч викручуй. Треба б, думаю, перев’язати командира, за індивідуальним пакетом збігати, — та наче приріс до палуби. У вухах свистить, палуба в жовтому диму, дим цей з корми піднімається все густіше. А крізь нього вогонь нашої гарматки блискає.

Але німець затих, не стріляє, хоч підходить все ближче.

І тут крикнув хтось: «Командир вбитий!» І другий голос зараз же: «Прапор! Прапор!»

Подивився я на гафель і обімлів.

Осколком перебило фал, прапор наш більше на вітрі не майорить. Тому, виходить, і не стріляли фашисти, що, думали: «Туман» пощади просить.

— І що ж? — не втримався Фролов. Його захопила розповідь. Він щільно присунувся до Агєєва, вдивлявся в його невиразно біліюче в темряві обличчя.

— Що? — суворо перепитав боцман. — А ось що! Не встиг лейтенант команду подати: «Підняти прапор!» — як вже кілька матросів біля гафеля були.

Рульового Семьонова в руку поранило. «Допоможи, Агєєв! — каже він мені крізь зуби і тягне обірваний фал. — Бач, фал травити двома руками потрібно, а в мене одна сплохувала…»

І радист Блінов тут же біля гафеля — допомагає зв’язувати фал.

Умить підняли ми прапор, він знову замайорів на вітрі. І знову снаряди навколо засвистіли.

— А як наші комендори стріляли? — вдруге не втримався Фролов.

— Цього не скажу, — кинув нетерпляче Агєєв. — Тоді все переді мною, як під час шторму, ходило. Адже це був мій перший бій… Потім розповідали хлопці: прямим влучанням відірвало ствол у кормової гармати, з носової стріляти важко було: сектор видимості не дозволяв. Так що німець нас бив як хотів: і бронебійними і шрапнеллю. І комісар загинув. Бачу, лежить він на палубі, біля бойової рубки, шинеля стала лахмата, як та бурка, — так її осколками пошматувало.