Боцман з Тумана - Панов Микола Миколайович - Страница 10

Він був одягнутий у ватник і стьобані штани, через плече — плащ-палатка в скатці, на голові — нерозлучний морський кашкет.

Потиснули один одному руки. І раптом Медведєв ступив по слизькій сталі, міцно поцілувався з цим кирпатим вихрястим офіцером, з яким пробув лише кілька годин і розлучався, можливо, назавжди.

— Щасливо! — сказав підводник. — Якщо раптом засада чи що, падайте за каміння, я їм дам вогнику. Не відпливемо, поки ви не зустрінете свою людину.

— Спасибі, друже! — з почуттям сказав Медведєв.

Весла сплеснули. Злегка перехиляючись, понтон ковзнув по льодовій сріблястій воді до навислих над берегом скель, туди, звідки мигав вогник.

Скелі насувалися впритул. Навколо великих валунів шипіла і гойдалася вода. Медведєв стрибнув на каміння, скинув з шиї ремінь автомата. Піднявши весло, однією рукою тримаючись за камінь, дивився Фролов широко відкритими очима.

— Поки що зачекайте тут! — прошепотів Медведєв.

Його оточили густі прямокутні тіні. Пройшов берегом у глибину, підійшовши до підніжжя квадратної скелі, тихо свиснув двічі. Збоку пролунав такий самий свист.

Те, що здавалося кутом скелі, обернулося на голову у капюшоні. Із-за скелі вийшла закутана в плащ-палатку людина.

— Пароль? — запитав Медведєв.

— Мушка! — глибоким привітним голосом сказала людина в плащ-палатці. — Відзив, товаришу начальник?

— Молотовськ! — Медведєв простягнув розвідникові руку. Той шанобливо, міцно потис її.

— Старшина першої статті Агєєв, згідно з наказом чекав вас, товаришу старший лейтенант.

— Ворожих вартових поблизу немає?

— Був один… Понтон назад піде, товаришу начальник?

— Так, зараз вивантажимося, і відішлю.

— Тоді прошу дозволу відійти на хвилинку. У мене тут посилочка є накладною платою у штаб флоту. Дозволите?

Він зник за скелею. Понтон то здіймався, то опускався біля берегової лінії, у ньому сиділи два веслярі-підводники. Весь вантаж експедиції вже лежав на камінні, біля ніг Кульбіна і Фролова. Медведєв підійшов до понтона.

— Почекайте, товариші, не відпливайте.

Із-за скелі появився Агєєв. Він ішов, зігнувшись, несучи на спині якусь безформну важку річ. Підійшов до понтона. Розмальована жовтим листям плащ-палатка прикривала обвислу фігуру, теліпалася довга мертвотна рука.

— «Язик», — сказав, важко дихаючи, Агєєв, — охоронець цього району. Я його легенько стукнув — для тиші, а взагалі — все нормально. Нічого, оживе.

Він скинув непритомне тіло на дно понтона.

— Живий? — жадібно спитав один підводник.

— Живий. Прийміть з рук у руки. Та дивіться, щоб не задихнувся. Я йому в рот цілий індивідуальний пакет забив.

— Оце спритно! — Другий підводник відкинув кінець плащ-палатки, поглянув на бліде обличчя у густій чорній щетині. — Хлопці будуть задоволені. А то з початку війни скільки їх здалека потопили, а поблизу не бачили жодного. Коли їхні кораблі на дно пускали, мріяли: хоча б одного за волосся витягти, подивитися, які вони, ці фашисти.

— Тепер налюбуєтесь, — твердо сказав Агєєв. — Дивитися особливо нема на що. Ви тільки його в море не впустіть помилково. Тепер він наш казенний інвентар.

Підводники відштовхнулися од каміння. Гребли в напрямку підводного човна, який ледве виднівся вдалині.

— Ну, товаришу Агєєв, — сказав Медведєв, піднімаючи рюкзак, — тепер командуйте походом. Куди поведете нас? Завдання вам відоме?

— Так точно, відоме… Хочу вас повести на висоту Чайчин дзьоб сопками, гірськими оленячими стежками, куди німцям, хоч вони й гірські єгері, повік не добратися. Поки що безлюдними місцями підемо, можна і вдень, а дійдемо до опорних пунктів — треба до темряви сховатись.

Він підняв голову, неначе нюхаючи повітря.

— Вітер скоро зміниться, туман розжене. Та й сонечко вже сходить. Тут о десятій годині патруль з опорного пункту буде вартового змінювати. То, може, розберемо речі і… повний вперед?

— Повний вперед, — повторив Медведєв.

Вони йшли по мокрому, слизькому, обплутаному морською травою камінню. Море вдалині закипіло, рубка підчовна сховалася під хвилями. Розвилки колючого дроту, мов фантастичний чагарник, вимальовувалися у розколині між скелями.

— Товаришу командир, прошу йти за мною слід у слід, — сказав, обертаючись, Агєєв, — берег, бачте, мінований, якщо куди попало ступати, то, дивись, і кишки вирве. Там, трохи далі, дохлий тюлень лежить — надало йому на міну нарватися…

У дротяному загородженні був зроблений вузький прохід. Агєєв обережно розширив його, прослизнув сам, допоміг пролізти Медведєву. Розвиднялося все дужче. Іржаві переплетені шипи звідусіль тягнулися до одягу.

— Дріт краще не смикати, — Агєєв допомагав пролізти Фролову, підтримуючи його рюкзак, — він, можливо, з мінним полем зв’язаний, хто його знає.

— Я тепер сам вогненебезпечний, — Фролов випростався, поправляючи гранати на поясі. — Людина-торпеда! Бачиш, — увесь боєзапасами обвішаний.

Він по-дружньому і широко посміхнувся Агєєву, але не зустрів усмішки у відповідь.

Розвідник дивився холодно і ніби згорда. Був роздосадуваний чимось. Витягнув з кишені маленьку люльку з рівним мундштуком, не запалюючи, взяв у зуби, почав посмоктувати, відвернувшись від сигнальника. Пройшов уперед кілька кроків.

— Товаришу командир, тепер можна йти і не один за одним, шлях вільний. Тільки прохання — вбік не відходити.

Вони йшли болотною розколиною вздовж струмочка, що біг по камінню. Болотне купиння чвакало під ногами. Фролов тихенько чиркнув сірником, прикурив, наздогнав розвідника. Діма Фролов з усіма любив підтримувати хороші взаємини.

— Прикурюйте, товаришу провідник у пустелі! У вас, здається, вогоньку немає.

Агєєв різко обернувся до нього. Фролов мало не відсахнувся, зустрівши суворий, знищуючий погляд.

— Вам хто дозволив курити, товаришу червонофлотець?

— Мені?.. Я гадав, можна… Адже ти люльку жуєш… — Фролов розгублено дивився на Медведєва. — Товаришу старший лейтенант…

— Зараз тут командує старшина, — суворо сказав Медведєв. — Треба було спитати дозволу в нього.

— А я можу й кинути, товаришу старший лейтенант! — Фролов зовсім засмутився, кинув самокрутку на каміння. — Я ж йому хотів зробити послугу.

Із здивуванням він побачив, що розвідник нахилився, підняв самокрутку, поклав її в кишеню. Але ще більше здивувало його швидке, різке запитання.

— Запальничкою прикурювали чи сірником?

— Ну, сірником, — Фролов поправив автомат, досадливо сплюнув.

— Де сірника кинули?

Фролов подивився з обуренням. Йому здалося, що розвідник сміється з нього.

— Не знаю, де кинув… Може, вважатимемо інцидент вичерпаним, товаришу старшина?

Агєєв обернувся до Медведєва.

— Товаришу командир, прошу вашого наказу червонофлотцеві знайти цей сірник.

Медведєв теж дивився здивовано.

— Чи потрібно це, старшина… у такому безлюдному місці?..

— Потрібно, товаришу командир. Йдемо на важливу операцію, ніхто не повинен знати, що ми висадилися тут. Накажіть розшукати сірник.

— Виконуйте наказ, Фролов, — сказав Медведєв.

Повільно, всією постаттю виявляючи приховане обурення, Фролов пішов уздовж мокрого каміння. Де, в який бік він кинув треклятого сірника? Може, його давно поніс струмочок… Клятий причепа-розвідник ішов поруч, теж вдивляючись у грунт.

Розшуки тривали довго.

Фролов обурювався, але він одержав наказ і повинен був сумлінно виконати його. З усіх сил вдивлявся в гострі розколини серед темного каміння, ще огорнутого напівтемрявою, у сріблясті плями моху.

Може, старшина і правий. Попереджували ж їх перед походом, що на ворожій території не можна залишати ніяких слідів свого перебування. Але малесенький сірник на цьому безлюдному березі! Він

пригадував, що прикурив обережно, прикривши долонями вогник, хоча й знав, що єдиний ворожий вартовий, який був поблизу, знешкоджений Агєєвим. А от про сірника забув.