Людина-амфібія - Беляев Александр Романович - Страница 39

Ольсен під’їхав до будинку тюрми, повернув за ріг. де містилася кухня і був службовий вхід у тюрму. Наглядач уже все підготував. Вартових, що стояли в коридорі та біля дверей, під різними приводами кудись послали. Іхтіандр у супроводі наглядача вільно вийшов з тюрми.

— Ну, стрибай мерщій у діжку! — сказав наглядач. Іхтіандр не забарився.

— Рушай!

Ольсен стьобнув віжками, виїхав з двору тюрми і неквапливо покотив по Авені да Альвар повз вокзал Рітеро, товарну станцію.

Слідом за ним недалеко маячила тінь жінки.

Була вже темна ніч, коли Ольсен виїхав за місто. Дорога тяглася берегом моря. Вітер дужчав. Хвилі набігали на берег і з гуркотом розбивалися об каміння.

Ольсен озирнувся навколо. На дорозі не було нікого. Тільки вдалині блищали фари автомобіля, що мчав дорогою. “Нехай проїде!”

Сигналячи і засліплюючи світлом, автомобіль промчав у напрямку міста і зник удалині.

— Час! — Ольсен обернувся і подав Гуттієре знак, щоб вона сховалася за камінням. Потім він постукав по діжці і гукнув:

— Приїхали! Вилазь!

Із діжки виткнулася голова.

Іхтіандр озирнувся, швиденько виліз і стрибнув на землю.

— Дякую, Ольсене! — промовив він, міцно стискаючи велетневі руку.

Іхтіандр дихав часто, як під час приступу астми.

— Нема за що. Прощавай! Будь обачний! Не підпливай близько до берега. Стережися людей, щоб знову не опинитися в неволі.

Навіть Ольсен не знав, який наказ дістав Іхтіандр від Сальватора.

— Так, так! — задихаючись промовив Іхтіандр. — Я попливу далеко-далеко, до тихих коралових островів, куди не припливає жоден корабель. Дякую, Ольсене! — І юнак побіг до моря.

Уже коло самих хвиль він раптом обернувся і крикнув:

— Ольсене! Ольсене! Якщо ви побачите коли-небудь Гуттієре, передайте їй привіт від мене і скажіть, що я завжди пам’ятатиму її!

Юнак кинувся в море, гукнувши:

— Прощавай, Гуттієре! — і поринув у воді.

— Прощавай, Іхтіандре!.. — тихо відповіла Гуттієре, яка стояла за камінням.

Вітер дужчав і майже валив людей з ніг. Море вирувало, шипів пісок, гуркотіло каміння. Чнясь рука стиснула руку Гуттієре.

— Ходімо, Гуттієре! — ласкаво наказав Ольсен.

Він вивів Гуттієре на дорогу.

Гуттієре ще раз озирнулася на море і, спираючись на руку Ольсена, попрямувала до міста…

Сальватор відбув свою кару, повернувся додому і знову поринув у наукову роботу. Він готується до якоїсь далекої мандрівки.

Крісто і досі служить у нього.

Зуріта роздобув собі нову шхуну і виловлює перлини в Каліфорнійській затоці. І хоч він і не найбагатша людина в Америці, та все-таки не може поскаржитися на свою долю. Кінці його вусів, немов стрілка барометра, показують високий тиск.

Гуттієре розвелася з чоловіком і вийшла заміж за Ольсена. Вони переїхали до Нью-Йорка і працюють на консервному заводі.

На узбережжі Ла-Платської затоки ніхто не згадує про “морського диявола”.

Лиш іноді, у задушливу ніч, старі рибалки, зачувши серед пічної тиші незнайомий згук, кажуть молодим:

— Ось так сурмив у черепашку морський диявол! — і починають розповідати про нього легенди.

Тільки одна людина в Буенос-Айресі не забуває Іхтіандра.

Усі міські хлопчаки знають старого, напівбожевільного жебрака-індіанця.

— Он іде батько морського диявола!

Та індіанець не звертає уваги на хлопчаків

Зустрічаючи іспанця, старий щоразу обертається, плює йому вслід і бурмоче якийсь прокльон.

Проте поліція не чіпає старого Бальтазара. Його божевілля тихе, він нікого не чіпає. Тільки коли на морі здіймається буря, старий індіанець стає надзвичайно збудженим.

Він поспішає на берег моря, хоч його можуть змити хвилі, стає на прибережне каміння і кричить, кричить день і ніч, доки не затихне буря:

— Іхтіандре! Іхтіандре! Сину мій!..

Та море зберігає свою таємницю.