Людина-амфібія - Беляев Александр Романович - Страница 36

Ларра не знав, що в цю справу втрутились прокурор і єпископ. Бальтазар, як скривджений, як батько, у якого вкрали і спотворили сина, потрібен був суду лише під час процесу. Але визнати батьківство Бальтазара, віддати йому Іхтіандра — це не входило до планів суду й церкви: треба було зовсім позбутися Іхтіандра.

Крісто, що оселився у брата, почав непокоїтись. Бальтазар то сидів у глибокій задумі цілими годинами, забуваючи про сон і їжу, то раптом ним опановувало страшенне хвилювання, він метався по крамниці і кричав: “Сину мій, сину мій!” У такі хвилини він починав лаяти іспанців найбрутальнішими словами, які тільки знаходив у своєму різномовному лексиконі.

Якось після такого припадку Бальтазар несподівано заявив Крісто:

— Ось що, брате, піду я в тюрму. Віддам вартовим найкращі свої перлини, щоб вони дозволили мені побачитися з Іхтіандром. Я поговорю з ним. Він сам визнає мене батьком. Не може бути, щоб син не визнав батька. В ньому повинна заговорити моя кров.

Даремно Крісто намагався відрадити брата, ніщо не допомогло. Бальтазар був непохитний.

Він пішов у тюрму. Упрошуючи вартових, Бальтазар плакав, падав їм до ніг, благав їх і, посипавши перлинами шлях од воріт до внутрішнього приміення в’язниці, добився нарешті до камери Іхтіандра.

У цій невеличкій камері, убого освітленій вузьким заґратованим вікном, було задушливо і смерділо; тюремні вартові рідко коли змінювали воду в баку і не завдавали собі клопоту прибирати з підлоги гнилу рибу, якою годували незвичайного в’язня.

Біля стіни, напроти вікна, стояв залізний бак.

Бальтазар підійшов до бака і подивився на темну поверхню води, під якою був Іхтіандр.

— Іхтіандре! — стиха вимовив Бальтазар. — Іхтіандре!.. — ще раз покликав він.

Поверхня води взялася брижами, та юнак не виринав.

Почекавши ще трохи, Бальтазар простяг тремтливу руку і занурив її в теплу воду. Рука торкнулася плеча.

З бака раптом висунулася мокра голова Іхтіандра. Юнак виринув з води по плечі і запитав:

— Хто це? Чого вам треба?

Бальтазар впав навколішки і, простягаючи руки, швидко заговорив:

— Іхтіандре! До тебе прийшов твій батько! Твій справжній батько! Сальватор — не батько. Сальватор — лиха людина. Він спотворив тебе… Іхтіандре! Іхтіандре! Ну глянь-бо на мене уважніше, Невже ти не пізнаєш свого батька?

Вода поволі збігала з густого волосся юнака на бліде обличчя і капала з підборіддя. Сумний, трохи здивований, дивився він на старого індіанця.

— Я вас не знаю, — відповів юнак.

— Іхтіандре! — закричав Бальтазар. — Придивись до мене краще! — І старий індіанець схопив раптом голову юнака, притулив до себе і почав вкривати її поцілунками, проливаючи гарячі сльози.

Іхтіандр, обороняючись від цієї несподіваної ласки, захлюпався у баку, розливаючи воду через вінця на кам’яну підлогу.

Чиясь рука міцно вхопила Бальтазара за комір, підняла в повітря і відкинула в куток. Бальтазар гепнувся на підлогу, боляче вдарившись головою об кам’яну стіну.

Розплющивши очі, Бальтазар побачив, що над ним стоїть Зуріта. Міцно стиснувши кулак правої руки, Зуріта тримав у лівій руці якогось папірця і урочисто розмахував ним.

— Бачиш? Наказ про призначення мене опікуном Іхтіандра. Тобі доведеться пошукати багатого синка в іншому місці. А цього юнака завтра ранці я одвезу до себе. Зрозумів?

Бальтазар, лежачи на землі, глухо і загрозливо забурмотів.

Проте наступної миті Бальтазар скочив на ноги і, дико ревучи, кинувся на свого ворога, збивши його з ніг. Індіанець вихопив з рук Зуріти папірець, запхнув його собі до рота і знову почав бити іспанця. Почалася люта боротьба.

Тюремний вартовий, що стояв біля дверей з ключами у руках, вважав за свій обов’язок дотримуватись найсуворішого нейтралітету. Він дістав добрі хабарі від обох супротивників і не хотів їм заважати. Лише тоді, коли Зуріта почав душити старого, вартовий занепокоївся.

— Не задушіть його!

Проте розлютований Зуріта не звернув уваги на застереження вартового, і лихо було б Бальтазарові, коли б у камері не з’явилася нова особа.

— Чудово! Пан опікун тренується у виконанні своїх опікунських прав! — залунав голос Сальватора. — Чого ж ви дивитесь? Хіба ви не знаєте своїх обов’язків? — гримнув Сальватор на вартового таким тоном, ніби він був начальником тюрми.

Владний голос Сальватора вплинув на вартового. Він кинувся розбороняти ворогів.

На гамір прибігли ще кілька вартових, і незабаром Зуріту й Бальтазара розняли.

Зуріта міг вважати себе переможцем у боротьбі. Але переможений Сальватор був усе-таки дужчий за своїх противників. Навіть тут, у цій камері, будучи арештантом, Сальватор не переставав керувати подіями й людьми.

— Виведіть з камери забіяк, — наказав Сальватор, звертаючись до вартових. — Мені треба залишитися з Іхтіандром сам на сам.

І вартові скорилися. Незважаючи на протести і лайку, Зуріту й Бальтазара випровадили. Двері камери, хряпнувши, зачинилися.

Коли в коридорі стихли далекі голоси, Сальватор підійшов до басейну і сказав Іхтіандрові, який визирнув з води:

— Встань, Іхтіандре! Вийди на середину камери, мені треба оглянути тебе.

Юнак скорився.

— Ось так, — говорив далі Сальватор, — ближче до світла. Дихай. Глибше. Ще. Не дихай. Так…

Сальватор вистукував груди Іхтіандра і вислухував переривчасте дихання юнака.

— Задихаєшся?

— Так, батьку, — відповів Іхтіандр.

— Сам винен, — промовив Сальватор, — тобі не можна було так довго лишатися на повітрі.

Іхтіандр похилив голову і замислився. Потім раптом підвів голову і, глянувши Сальваторові просто в очі, запитав:

— Але чому ж не можна, батьку? Чому всім можна, а мені не можна?

Витримати цей погляд, повний глибокого, прихованого докору, Сальваторові було далеко важче, ніж відповідати перед судом. Однак Сальватор витримав:

— Тому, що ти маєш те, чого не має жодна людина: здатність жити під водою… Коли б тобі, Іхтіандре, довелося вибирати: бути таким, як усі, і жити на землі чи жити тільки під водою, що б ти вибрав?

— Не знаю… — відповів, поміркувавши, юнак.

Йому однаково любі були і підводний світ, і земля, і Гуттієре. Але Гуттієре він втратив назавжди…

— Тепер я віддав би перевагу океану, — промовив юнак.

— Ти, Іхтіандре, ще раніше зробив вибір, коли не послухався мене і порушив рівновагу свого організму. Тепер ти зможеш жити тільки під водою.

— Але не в цій жахливій, брудній воді, батьку. Я загину тут. Я хочу на простір океану!

Сальватор затамував зітхання.

— Я зроблю все, Іхтіандре, щоб швидше вирвати тебе з цієї тюрми. Тримайся! — І, підбадьорливо поплескавши юнака по плечу, Сальватор залишив Іхтіандра і пішов у свою камеру.

Сівши на табуретці біля вузького стола, Сальватор глибоко замислився.

Як і кожен хірург, він знав невдачі. Чимало людей загинуло під його ножем через його власні помилки, перш ніж він досягнув досконалості. Проте він ніколи не думав про ці жертви. Загинули десятки, врятовано тисячі. Ця арифметика цілком задовольняла його.

Але за долю Іхтіандра він вважав себе відповідальним. Іхтіандр був його гордістю. Він любив юнака як найкращу свою роботу. А крім того, він прив’язався до Іхтіандра і полюбив його, як сина. І тепер хвороба Іхтіандра та його подальша доля дуже непокоїли Сальватора.

У двері камери хтось постукав.

— Увійдіть! — сказав Сальватор,

— Я не потурбую вас, пане професор? — тихо запитав наглядач тюрми.

— Анітрохи, — відповів Сальватор, підводячись. — Як почувають себе дружина і дитина?

— Дякую, чудово… Я вирядив їх до тещі, далеко звідси, в Анди…

— Так, гірський клімат буде для них корисним, — відповів Сальватор.

Доглядач не йшов. Озираючись на двері, він підійшов до Сальватора і тихо звернувся до нього:

— Професоре! Я завдячую вам життям за врятування дружини. Я люблю її, як…

— Не дякуйте мені, це мій обов’язок.

— Я не можу залишатися в боргу, — відповів наглядач. — Та й не тільки це. Я людина малоосвічена. Але я читаю газети і знаю, що значить професор Сальватор. Не можна терпіти, щоб таку людину тримали у тюрмі разом з волоцюгами й розбійниками.