Загнуздані хмари - Романівська М. - Страница 70

Катинський сердито відкладає папір. Це наївно було думати, що теперішній ворог міг користуватись нескладними прийомами своїх предків. А може, це вже нерви? Зайва підозрілість? І це собі звичайний лист. Подарунок з якогось консервного заводу або якийсь жарт.

Ніна, що з цікавістю спостерігала дядині хімічні спроби, занепокоєно поглянула на його спохмурніле обличчя.

— А ти пробував нагріти? Знаєш, ми самі колись писали на папері цибулею і коли підігрівали, виступали жовті літери.

— Пробував… А ти знову встала з ліжка?.. Пробував… Це зовсім просто. Вони могли застосувати тільки щось складніше. У листі є фраза: «У вас там, певно, ще не вистачає електрики, тому ми додаємо акумулятор для вашого любимого радіо». От я й вирішив було, що «ключ» для листа треба шукати в звичайному акумуляторі. Як? Я взяв той розчин, що беруть для акумулятора, — звичайну сульфатну кислоту. Хімічної реакції не вийшло. Можливо, що я помиляюсь. Але ж це не звичайний папір, це вже ясно. Найкраще буде — одвезти цю штуку до НКВС. Я це і зроблю… сьогодні ввечері.

Він відклав мокрого листа на підвіконня і глянув на годинника.

— Зараз по мене приїдуть.

— Ти знов на вітростанцію?

— Сьогодні оглядатиму систему регуляції. Обіцяв висновки начальникові будівництва. Мені чомусь здається, що безсилість станції залежить і від того, що зіпсовано такий скромний прилад, як відцентровий регулятор. Треба вивчити кожну дрібницю!

Ніна потерлась підборіддям об плече Катинського:

— Візьми мене з собою хоч сьогодні, добре?

— Ні, — похитав головою Катинський. — Я тебе візьму колись, потім. Коли зовсім одужаєш…

— Ну от, — посмутніла Ніна. — Я вже видужала! Ти вважаєш мене за маленьку, ти гадаєш, що я можу комусь щось базікати принаймні… за сардинки.

— Ні, ні, не те. Але поки що не треба! Ти можеш добре сьогодні попрацювати. Кудьяр дістав книжки?

— О, — засміялась Ніна, — він за моє підземне озеро тепер готовий подарувати мені все на світі! Знаєш, він завтра ж поїде до нього.

— Так, — мрійно сказав Катинський. — Через мертву пустелю до підніжжя Круглої гори прориємо канал. А тут, біля гори, величезне водоймище буде нашою надійною акумуляцією. Вода! Багато прекрасної прісної води… туди стікають усі весняні води. Уявляєш, чим стануть піски через кілька років?

Засурмила машина, Анатолій Сергійович попрощався з Ніною, щоб на цілий день забратись у вітростанцію.

Зітхнувши, Ніна подивилась услід машині і взялася за книжки.

От буде здивований Алкад, коли вона приїде! Адже такі речі, як, наприклад, анатомію, вона скінчила і може навіть здавати хоч зараз. Спробував би він повчитись у таких умовах! Щоправда, вона вже одужала, ходить. Тут, в маленькому будиночку інженерів, де вони з дядею тимчасово оселились, затишно й тихо. Можна цілі дні сидіти над книжками. Але це нелегко — так сидіти над підручниками, коли кожний день несе якусь несподіванку, коли тепер от дядя потроху переконується, що шпиль чудесної гори — в руках пройдисвітів.

Ніна задумалась, потім взяла в руки підручник хімії. Але навчання щось не виходило. Формули нагадали їй про невдалі хімічні спроби дяді з таємничим листом. Вона подивилась збоку на папірець, що лежав на підвіконні, потім, вражена, схопила в руки. Він уже висох від розчину, але змінив колір, потемнів, а написане чорнилом зовсім зникло. Ніна, хвилюючись» побачила, що й після закінчення Толиних вправ реакція повільно продовжується, що на папері потроху починають проступати якісь руді неясні літери. Подекуди вони зникали, але можна було розібрати. Ніна напружувала зір. Як же це Толя так поспішив? Літери ставали виразніші, зливалися в слова… Слова раптом стали важкими, пекучими. Здавалось, що в кімнаті стало нестерпно душно… Кров прилила до голови.

Що це? Невже це пишеться про вітроелектростанцію? І далі про… Її дядю Толю?

«Передаючи в п'ятнадцяти коробках обіцяну Вам золоту валюту, ми гадаємо, що цього вистачить на розплату в усіх справах, навіть у тунельній, Одночасно повторюємо наші інструкції, передані усно через М. Закінчувати все Для від'їзду в Біробіджан. Цей невдаха-винахідник своїм іменем мусить заплатити за всі неполадки Круглогорської. Але не тільки іменем, бо, як ми вже говорили, він і сам, безумовно, мусить зникнути. Адже бувають випадки, хоч би й необережні кроки по сходах башти, коли вітер занадто бурхливий… Так, як ви і проектували. Перед зникненням К. доцільно б покінчити і з станцією…»

Ніна не дочитала, в очах потемніло.

— Толінько!.. — скрикнула вона, немов той міг почути її зойк перестороги.

Ніхто не відповів їй, тільки вітер грюкнув віконницею. Він таки розгулявся сьогодні, цей вітер!

Безпорадно Ніна глянула на годинник. Минуло двадцять хвилин, як Катинський виїхав на станцію. Мине ще хвилин п'ятнадцять, і він ввійде в жерло похмурої башти/ зійде вгору мережаними сходами, де на кожному кроці йому загрожує небезпека.

Ой, як тісно стало в хаті! Немов стіни зсунулися з усіх боків і не стало чим дихати! Дівчина, трохи шкандибаючи, вибігла на ґанок. Вітер надув парусом її плаття. Починалась чи гроза, чи буря. День, накритий крилами хмар, ставав схожий на пізній вечір. Перекопаний схил над краєм селища темнів похмурим громаддям.

Ніна вибігла на шлях. Назустріч з ближнього рудника пройшла група робітників. Промчала важка вантажна машина.

Ніна затремтіла… Чого ж вона стоїть і думає? Треба негайно попередити дядю. Але як? Побігти? Так, з ослаблою ногою, вона не встигне. Кинутись до перших зустрічних і кричати, що готується мерзенний злочин? Але дядя ж просив її поки що нікому не розповідати. Нічого нікому про всі підозри! Адже треба до кінця розмотати нитку злочинів!

А час минав. Ніна вибігла і твердо стала посеред шляху, піднісши вгору руку. Що б там не було, вона зупинить тут першу машину і проїде з нею на станцію! Їй пощастило: новеньке швидке авто вилетіло з-за повороту і плавно помчало на неї. Вона крикнула, замахала рукою. Машина затримала хід, але зразу ж різко шарпнулася вбік і, зачепивши Ніну крилом, помчала своєю дорогою. На хвилину Ніні здалося, що у віконечку промайнуло обличчя «таргана». Обурена, вона обтрусила порох з розірваного плаття. Стривайте, вона дожене їх, певно, дожене!

Знову почувся гудок. Це був вантажний автомобіль; сопучи, він ліз між розкопаними брилами… Ах, як нестерпно повільно повзе він по шляху! Ніна знов стала на дорозі, підвівши обидві руки. Ні, вона не пустить цього — хай хоч розчавить її своїми колесами! Але авто спинилось. Що таке? Чого хоче дівчина? Обвітрене обличчя шофера стурбовано оглянуло тоненьку постать. Так, їй треба якнайшвидше дістатись на вітростанцію, бо з її татом може трапитись велике нещастя…

— Яке ж нещастя?

О, вона не може зараз сказати, вона скаже потім, але ленінське слово, це серйозно, їй треба їхати якомога швидше…

— Добре! Лізь! Домчимо вмить!

Ніна, зрадівши, сіла в машину. Заревів мотор, і вони подерлися вгору. Стареньке вантажне авто закректало, застогнало і взяло такий швидкий хід, якого не можна було й сподіватись від його незграбної зовнішності. Гора розмотувалась спіраллю, як котушка, під його енергійним натиском. Швидше, швидше!..

Ніна зціпила зуби і примусила себе заспокоїтись. Може, вона встигне. Тим часом вітер ставав сильніший, грізніший. Він віяв назустріч з такою силою, що здавалось, загрожував поскидати геть усіх, хто завзято дерся вгору.

— Буде буря, — сказав шофер, — велика буря!..

Небо поснувалося клоччям хмар. Вони лізли жовто-сірими драконами, обвиваючи своїми хвостами башту вітроелектростанції. Ось зовсім близько вона вже зачорніла перед ними. Машина в'їхала між бараки робітників, що будували «вітрометр». І раптом збоку, біля одного з будиночків, на горбку Ніна побачила знайому автомашину, ту саму, що допіру відвезла дядю Толю назустріч… може смерті.

Гарячими руками Ніна вчепилася в руку шофера. На хвилину зупинитись!

Вона швидко зіскочила з однієї машини і побігла до іншої. В ній сидів той самий шофер, що не раз уже відвозив дядю до Гасіна.