Загнуздані хмари - Романівська М. - Страница 36

«Еолихою» називали Ніну на честь Еола — бога вітрів. Кожного з цих юних геофізиків наділяли прізвиськом за тим атмосферним явищем, яке він спеціально вивчав. Вітер дістався Ніні, бо вона уславилася в школі моделлю вітродвигуна. Але важко було б і придумати інше прізвисько, яке б так пасувало до Ніниної вдачі.

Коли Ніна входила, вірніше вбігала в кімнату, всім, певно, здавалося, що то вітер відчиняв двері чи кватирку. Чорне кучеряве волосся ніколи не лежало, а розліталось на всі боки, мов наелектризоване. Непропорціонально довгі руки рухалися, як крила вітряка, так принаймні запевняв Сашко. І вся тоненька постать, здавалось, завжди кудись летіла. Це було живе втілення руху, розхристаності, нестримних поривів… «Таку вже «вітряну» вдачу має дівчина!» — жартома пояснювала сама Ніна.

— Власне, що ж таке вітер?

Ніні рішуче заважали в доповіді її руки. Вони не зносили спокою, ці тонкі і довгі руки підлітка. Воші любили викручувати всякі гвинтики, лагодити штепселі, електричні плитки, утюги, стругати, палко жестикулювати — що завгодно, тільки не триматися на одному місці. А коли Ніна хвилювалась, вона зовсім не знала, що з тими руками робити.

Цього разу вона й справді хвилювалася. Доповідь на таку рідну, справді рідну тему… тему її любого дяді Толі!

Але вона не підготувалась, бо одна подія вже кілька днів порушувала розмірений біг навчання і розваг. До того ж шалено боліла голова, мабуть, після безсонних ночей.

Думки од сили вбиралися в слова, і хотілося красномовно розмахувати руками, щоб підтримувати їх безперервний рух. Але Ніна знала, що Давид Львович, керівник гуртка, не терпів, коли під час промови жестикулювали.

«… Лишенько, ще й Сашко єхидно всміхається, — майнуло в голові Ніни. — Думає, що провалюсь… Смішно… я ж усе це знаю!»

— Наша земля, — говорила Ніна, — ніби плаває в повітряному океані. І, так само, як в океані є різні течії, так і повітряні маси невпинно рухаються в різних напрямах.

— Ну, і чого ж вони все-таки рухаються? — запитав з місця Давид Львович, приязно блиснувши склом окулярів.

— Причиною руху є нерівномірність нагрівання сонцем, — бадьоро озвалась Ніна, відчувши тепле співчуття керівника. — Земна поверхня нагрівається не скрізь однаково. На екваторі сонячне проміння падає на землю вертикально. Тут воно, гаряче й щедре, нагріває її найдужче. Не те, ми знаємо, буває на полюсах. Що ближче до полюсів, то все скісніше падає проміння і все скупіше воно гріє землю. Повітря нагрівається тим теплом, яке випромінює поверхня землі.

На екваторі тепле, а, значить, і легше повітря здіймається вгору, а на зміну йому з далеких країн Арктики повзуть важкі холодні маси. Піднявшись на кілька кілометрів, нагріте повітря розтікається двома… еге ж, двома потоками і тече до полюсів.

Отак хвилюється повітряний океан. Так народжуються головні вітри — пасати і контр-пасати…

— От вичитує, — розчаровано прошепотів Сашко, — як з книги! — Він уже починав побоюватись, що після доповіді не знайдеться жодної причіпки, щоб подражнити Ніну…

Ніна й справді дуже просто і ясно розповіла про напрями повітряних потоків і перейшла до того, як вітри можуть змінювати напрям і швидкість залежно від місцевих метеорологічних умов.

Але раптом зупинившись, дівчина затягла паузу, зашелестіла папірцями, де були записані тези. Ні, рішуче їй сьогодні було важко, надто важко зосередитись.

— Які ще бувають вітри? — підказав їй Давид Львович.

— Так от про інші вітри, стріпнула волоссям Ніна. — Я вже казала, що поверхня землі нагрівається неоднаково, хоч би й на одній географічній широті. Наприклад, сухі піски пустині будуть нагріватись і охолоджуватись швидше, ніж якась країна біля моря. Отож виникають місцеві вітри… Візьмімо хоч би такі: вони дмуть вдень з моря на берет, а вночі навпаки. Ці вітри звуться мусонами…

Неясний гул пронісся серед слухачів, а Сашко, нарешті, підскочив на місці з виглядом цілковитого задоволення.

— Які мусони? — закричав він. — Мусони — це вітри, що віють взимку з материків на океани, а влітку навпаки.

— Атож, — озвався його сусід. — Та й бризи — це зовсім інше… І вони дмуть уночі з моря на берег, а не вдень.

Ніна почервоніла і сердито замахала руками:

— Ах, хіба не все одно! Ви ж знаєте, що все це мені відомо!

— Ех, ти, «вітре», — докірливо засміявся Давид Львович. — Ясно, що це не все одно!

— Ох, — комічно зітхнула Ніна, — мені було і так нудно з цими пасатами, мусонами. Але я можу розповісти, як всякі вітри стають дуже слухняними, коли їх використовує інженер Катинський.

— Розкажи! Це цікаво! — загомоніли слухачі.

Ніна пригладила волосся, відкашлялась і почала доповідь у новому плані.

Ви ж знаєте, що мій дядя Толя — один з тих учених, які працюють над вітродвигунами… Я вам уже розповідала, що вітер у нього робить абсолютно все. Навіть гріє ванну і варить їжу. Його вітрячки, що стоять у північних-кригах, творять там електричне сонце. У теплицях, у штучному теплому кліматі спіють тропічні плоди. А в пісках далекої пустелі, де самі лиш колючки та суховії, вітродвигуни перетворюють пустелю на квітучу країну. Ви, певно, чули, як вони дістають там воду? Та все це дрібниці, коли я вам розповім, що робить Анатолій Сергійович тепер!

Ви, мабуть, знаєте, що вітер над рівною поверхнею може віяти прямолінійно. Але ж на землі він зустрічає горби, ліси, будинки і всякі інші перешкоди. Обминаючи їх, вітер закручується, завихрюється і від тертя об перешкоди втрачає силу. Чим вище ж, тим вітер сильніший, швидший, працездатний! От дядя і сконструював висотні вітроелектричні станції, які зможуть працювати на висотах між 1000 і 2000 метрів. Це буде щось подібне до небесних «шахт», закинутих вгору, в глиб повітряних просторів, щоб викачувати звідти енергію «блакитного вугілля».

Але найцікавіше, що станції будуть летючі, висітимуть у повітрі, як дирижаблі…

Тут уже Ніна зробила паузу і переможно оглянула аудиторію. Всі застигли, зацікавлені: ясно, хто б з їхніх гуртківців міг розповісти про вітер Такі цікаві новини?

— Які ж то двигуни? Що за двигуни? Розкажи! — нарешті загомоніли всі.

Та Ніна вже вщухла, мов той вітер, про який вона тільки що розповідала. Так з Еолихою бувало часто. Вона мляво схилила голову, зітхнула і благально звернулась до Давида Львовича:

— Дозвольте продовжити доповідь іншим разом. Я розповім тоді навіть і про ті капосні мусони. Принесу, до речі, і рисунки дядиних вітродвигунів. А сьогодні я вже більше не можу. Дуже болить голова…

— От тобі й раз! Роздратувала і кінець!.. — закричав Сашко.

Товариші обступили Ніну, та вона більше не схотіла говорити. Вона й справді була сьогодні якась втомлена і незвичайна.

— А все-таки ти сплутала мусони і бризи! — єхидно зауважив Сашко, підходячи до Ніни. — Ти нічого до кінця не доробиш як слід!

— Ет, покинь! — сказала Ніна і викривила йому в дзеркало презирливу гримасу. Зморщений ніс витягся, як панчоха, в чудернацькій глибині скла.

— О, — сказала Майя, — прогрес! Ніна глянула в дзеркало.

– Їй я дозволяю! — сказав Давид Львович.

— Нчого не вийде! — задерикувато відповіла Ніна, викликавши загальний сміх.

Усі знали «секрет» цих дзеркал. Про нього якось проговорився Давид Львович Сашковій мамі.

Коли приходили у фізкабінет дівчатка, вони верещали від захвату і крутились, як дзиґи, перед дзеркалами. З цього Давид Львович робив сумні висновки про їх легковажність і дуже зітхав, приймаючи до своєї групи. Він запевняв, що поведінка перед дзеркалом одразу характеризує дівчинку. На його превеликий жаль, виходило так, що рідко яка з дівчат витримувала спокусу покрасуватись перед дзеркалами, хоч вони були й криві. Але не так було з Ніною, коли вона вперше зайшла до фізичного кабінету. Вона навіть не глянула на дзеркала, одразу полонивши цим серце керівника. Цьому була причиною одна особиста риса Нінчиної вдачі — вона дуже хотіла бути подібною до хлопця. Байдужість до своєї зовнішності навіть стала в неї певною звичкою. Так, Ніна ніколи не викладала у зачіску свого блискучого волосся, і воно розвівалося пишним букетом.