Загнуздані хмари - Романівська М. - Страница 32

Ролінський подивився навколо здивованими очима — на розкладені речі, на чемодан, на двері, відчинені п'яненькою Марго. Спочатку він не розумів — ранок це чи вечір. Але чемодан швидко нагадав йому про його невеселі наміри покинути станцію. Він скочив з ліжка і стурбовано кинувся до дверей. Адже хтось міг заглянути в його шафу, в його секрети! Ролінський завжди боявся відчинених дверей. Він зачинив двері і здивовано зупинився біля вікна, шум за ним здався йому підозрілим. Вітер, а може… дощ?

Ролінський припав до вікна. Сумніву не було, це був чудовий дощ, він вперто стукав у вікно, лився веселими потоками, омиваючи зверху кулю дирижабля, його місток, виспівуючи веселим дзюркотінням з усіх боків. І навіть гуркіт «Переможця» не міг заглушити чудову пісню дощу.

Професор просто завмер від захвату. Широка радісна усмішка осяяла це завжди засмучене обличчя, зробила його відразу симпатичним, привітним.

— Зробили-таки дощ, чортові хлоп'ята!

Він знав: тепер повітряні маси двох антициклонів, схрещування яких повинно було утворити страшний суховій, зустрівши штучно створену пологу зону, змінять свій напрям і не принесуть страшної посухи. Станція перемогла!.. І серце старого вченого не могло не забитись від радості.

У двері постукали. Ролінський заметушився, відчинив. До нього увійшов веселий, урочистий Горний.

— Ну, як ви спали?.. — весело спитав він, зручно влаштовуючись у кріслі. — Це ж не звичайний бром, а чудесні ліки! Признаюсь, я хотів пас збудити, коли ми почали осадження хмар. Але вирішив, що вам потрібен спокій. Ми ще з вами робитимемо багато таких прекрасних дощів!

— Але ж, — відповів ніяково професор, — ви ж знаєте… я ж вам подав отого папірця…

Борис Олександрович вийняв з кишені заяву професора, покрутив її в руках, потім спокійно зім'яв і кинув додолу на превелике задоволення Марго. Вона кинулась ловити цю іграшку, підкидані її вгору.

— Хороша. чабанка для вашої кицьки, — сказав Горний, стежачи за рухами Марго. — Наші тварини дуже кмітливі на вигадки розваг. От сьогодні, наприклад, наша Муха стягла у вас оцю шпильку.

Він вийняв шпильку-павука і поклав її Ролінському на столик. Той схопив її, збентежений, хотів щось відповісти і не зважувався. Та Горний допоміг йому…

— Так, — сказав він, — безневинні павучки бувають неприємними істотами, коли вони залазять у наші прилади і, сплітаючи на стрілочках своє павутиння, інколи зривають дощ.

— Так, — повторив немов через силу професор, — вони інколи зривають дощ.

Він глибоко зітхнув і раптом рішуче звернувся до Горного.

— Ви… ви хочете зараз вислухати все?..

— Я тому і прийшов, — сказав Горний. — Я певен, що ви хотіли зробити це ще вчора. Ось я і вирішив допомогти вам. Моя година до ваших послуг.

Ролінський зняв окуляри, зовсім одкриваючи перед Горним свої очі. Коли б він міг відкрити йому і своє наболіле серце!.. Він сів навпроти Горного і почав свою сповідь.

— Ви знаєте, скільки років я віддав вивченню дощу. Проблема штучного дощування стала метою мого життя. Малесенькі дощові крапельки відкрили мені чудові невідомі світи. Я не спав ночі, відчуваючи наперед за десятки років ту радість, яка охопить людей нашої прекрасної країни, коли вони оволодіють дощем. Чудовими були ті ночі, коли я і моя люба дружина, обоє молоді і радісні, просиджували у малесенькій гірській лабораторії, повні запалу і надій, Я почав досліджувати дощові краплі слідом за професором Аганіним і, як ви знаєте, дечого досяг.

— О, — сказав Горний, — не дечого, а великих успіхів! Ваша цінна теорія про хімічні оксиди в дощових краплях і про їхній заряд допомогла мені потім винайти мій дощовит і дози моїх електричних впливів. Без неї я б ніколи не створив цієї станції!

— Так, це був найкращий час мого життя, — зітхнув Ролінський, — і я був не такий. Потім стало… не так. Зовсім не так.

Він помовчав трохи, знову зітхнув і продовжував:

— Я був сповнений сили і бадьорості, коли одного дня сталося тс страшне. Ви думаєте, втрата моїх пальців? То дрібничка. Те я пережив зовсім непомітно. Ні, це була та сама… куляста блискавка, що забрала в мене дружину і мого друга й помічника.

В той час я захопився кулястою блискавкою. Я об'їздив всі метеорологічні пункти, збираючи дані про це страшне і цікаве явище. Але я не міг цілком збагнути таємниці цієї блискавки. У мене були тільки деякі гіпотези, наприклад, про те, що куляста блискавка утворюється внаслідок розпаду атомного ядра азоту і ще деяких газів, які виділяють при цьому колосальну енергію. Я почав в той час працювати над створенням штучної блискавки. Ви пам'ятаєте мій «факел», який на той час був певним досягненням? Про нього багато писали.

Але він у мене ще не відривався, як куляста блискавка. — Тоді я вирішив створити зверху над цим «факелом» додаткове поле напруження і приступив до нового досліду.

Все було виміряно. Все було передбачено. Моя куляста блискавка мусила пролетіти певну відстань і безпечно розрядитись у відведений у землю шпиль. Але…

Ролінський зупинився. Хоч минуло багато років, але йому й досі важко було згадувати про це.

— Сталося не так. Куля моєї блискавки вибухнула передчасно. Розірвавшись, вона вбила мою дружину і мого друга. Я ж відбувся лише втратою свідомості.

Треба знати, чим була для мене моя дружина, як любо ми жили й працювали з нею багато років. І я став винуватцем її смерті! Я посивів за одну ніч, став злим, відлюдним, старим. У мене почала труситись голова, руки. Я всюди. звертав на себе увагу своїм жахливим виглядом. Тоді я почав зовсім ховатися від людського ока.

Моє горе позначилось і на моїх дослідах з дощем. Я став дивитися на наукову працю по-іншому. Невдача з блискавкою прибила мене. Я втратив половину віри в могутність людського мозку. Я почав думати, що штучний дощ — справа зовсім не близького майбутнього. Зневір'я в себе я переніс на всіх науковців. Саме тоді я почав писати, що пролитись нашому дощу зарано, що потрібні ще десятки років лабораторної праці, і став звати наївними фантастами тих учених (в тому числі і вас), хто одночасно з лабораторними дослідами почав провадити і польові.

Я закопався в своєму інституті, як кріт. Старий Мустафа і кілька моїх помічників — це всі, з ким я мав справу. Я став ще відлюднішим. Захоплення проблемою дощу набуло в мене хворобливого відтінку. Одне слово, я став ховати свою роботу від усіх, навіть від учених. Мені здавалось, що вони, скороспіло мріючи про дощ, вкрадуть мої досягнення, знівечать їх невдалими дослідами. Хтось написав з приводу цього обурену статтю, порівнюючи мене з Кощієм Безсмертним, що ховає свої скарби. Це мене образило і ще більше замкнуло в собі. Тоді приїздили до мене і ви, але вас я теж не впустив.

А життя йшло вперед. Інші інститути дощу теж провадили свої досліди. Цікавість ученого інколи охоплювала мене, мені хотілось поглянути на їх роботу. Але моє самолюбство і відлюдність заважали мені прийти до них і подивитись.

Ролінський замовк, він одкрив портсигар, щоб запалити. Але там уже не було жодної цигарки. Горний гостинно простяг йому свої. Ролінський затягнувся. Клуби голубого диму сховали на мить його обличчя.

– І от тоді якось за книжкою Уелса мені прийшла думка про невидимку!

Бути невидимим. Пройти зовсім непомітно в усі наукові лабораторії, слухати і бачити всі наукові секрети, коли тільки забажається, не ущемлюючи свого самолюбства… Дізнаватися про нові досягнення моєї улюбленої науки про дощування без того, щоб хтось сказав: «Це старий Ролінський, він не може сам розв'язати проблеми штучного дощу і прийшов до нас повчитися!..» Хіба це було не привабливо?..

ОПОВІДАННЯ НЕВИДИМКИ

— Про це, тільки про це я мріяв, безсонними ночами читаючи «Невидимку» Уелса. Пам'ятаєте, там один чудак винайшов засіб стати невидимим, щоб завоювати собі в капіталістичному світі становище, гроші, сите життя?.. Для мене це смішно. Адже я, радянський учений, маю все, до чого прагне культурна людина… Мене цікавили інші скарби, скарби улюбленої науки!..